Скарби київських гір
«Вікенд» радий поділитися зі своїми читачами новим оповіданням письменниці Наталії Довгопол. У ньому ви разом зі студенткою з Троєщини та айтішником-фрілансером з Пушкінської поринете в атмосферу пригод, зустрінете знайомі місця та розгадаєте загадки сторічної давнини.
Порада від редакції: вмостіться зручненько, візьміть чашку з улюбленим напоєм — і насолоджуйтеся читанням.
Звісно, він подивився на Катю саме в той незручний момент, коли вона намагалася відкусити шматок від великої шаурми. Роззявлений рот, до губи прилипла капуста, по пальцях стікає майонез. For God’s sake, чому саме цієї миті?! Катя й шаурми майже ніколи не купувала, просто зараз була такою змученою і голодною, що не змогла пройти повз кіоск на Лук’янівці. Та й як іще пообідаєш за п’ятнадцять хвилин між роботами? За ту нещасну чверть години Катя зазвичай встигала лише перебігти з офісу мовної школи до новобудови на Дмитрівській, де її чекали на репетиторство.
Янек був одним зі студентів мовної школи. Дякувати Богу, не в її групі, але ті два уроки, коли Каті довелося заміняти викладача, можна назвати пеклом. По-перше, їй, студентці четвертого курсу, досі було ніяково викладати в чужих групах, ще й старшим неї за віком. Стояти, ніби у вітрині, поки менеджери й маркетологи придивляються, мовби оцінюючи, чи гідне це дівчисько дарованої їй честі розпинатися перед панством про Present Perfect та Continuous.
А по-друге, саме цей Янек випив найбільше її крові. Напівлежачи за першою партою, випроставши ноги ледь не до самої дошки, він обидва рази буравив Катю таким нищівним поглядом, що вона, студентка філологічного, викладачка з шестирічним стажем, двічі учасниця британського мовного табору, яка почала заробляти собі на життя ще школяркою, спітніла й почала затинатися. Катя терпіти не могла працювати з групами рівня Advanced, туди приходили або невиправні перфекціоністи, або люди, які вільно володіли англійською, але ніде більше не могли знайти майданчика для самомилування.
Катя щоразу запевняла себе, що такі кадри найцікавіші, адже це не лише новий виклик, а й можливість ще раз довести собі й іншим власну компетентність, коли скептичні погляди студентів змінюються на доброзичливі, а зрештою й на зацікавлені. Проте, на відміну від інших, Янек навіть під кінець заняття не розтанув. Ні на першій заміні, ні на другій.
От і зараз він глянув на неї радше поблажливо, з ноткою іронії в синіх очах.
Придумала ж таке природа: сині очі, обрамлені довгими віями, смагляве обличчя, смоляно-чорне волосся. І пахло від нього неймовірно — чи то свіжим ялівцем, чи кедром. І взагалі…
Катя повернулася до тями, коли голуб боляче дзьобнув крихту лаваша прямо з її кеда.
— Ай! — схопилася дівчина, вмить вийшовши із задуми й ображено зиркаючи на сполоханого голуба.
Янека вже ніде не було, а вона так само підпирала спиною автобусну зупинку.
— Божечки, оце замріялася, не голова, а банка нутелли!
Вона з жахом глянула на годинник і стрімголов побігла на урок.
***
Бувають люди, яким щастить на кожному кроці, навіть якщо вони ніц для цього не роблять, — думала Катя, перебігаючи з однією роботи на іншу.
Це точно була не її історія. Коли батьки розлучилися, мама взяла квартиру в кредит, а потім сталася криза, і вона по вуха влізла в борги. У тій квартирі на краю світу, аж на вулиці Милославській у кінці Троєщини, Катя бувала по кілька годин на день. Встигала прийняти душ, перевдягнутися й поспати, щоб о шостій ранку знову підвестися й годинами тягнутися по всіх міських заторах на навчання, роботу й приватні уроки, розкидані по місту.
От і зараз, напівсонна, вона пленталася вгору Олегівською вулицею, де в будинку за високим мурованим парканом жила семирічна Марія-Ангеліна та її небідна сім’я. У таких учениць Катя навіть не наважувалася питати стандартне «де працюють твої тато й мама». А ще ці діти були настільки змучені вічними заняттями з репетиторами, що хотілося просто пересадити малу з розкішного ортопедичного стільця на підлогу й пограти в лікарню чи крамничку. Катя зазвичай так і робила, коли дитина починала куняти над нескінченними текстами й вправами.
Того дня вони теж всілися на підлозі дитячої, розташованої на другому поверсі велетенського будинку, і, взявши двох барбі в рожевих сукенках, придумували цікаві історії англійською. Аж тут знадвору долинув якийсь ґвалт. Залився гавкотом собака, закричав матом охоронець. Непосидюча учениця скочила до вікна й висунула назовні свою кучеряву голову.
— Маріє-Ангеліно, сядь на місце, будь ласка, — сказала Катя, удаючи сувору вчительку, а тим часом і собі підійшла до вікна, щоб його зачинити.
Вона кинула байдужий погляд у двір: у прочиненій брамі двоє дебелих охоронців тримали якогось молодика в каптурі. Перш ніж засмикнути штору, Катя мимоволі замилувалася рожевим призахідним небом, що розкинулося над Подолом.
— Неймовірний краєвид! Якби в мене вдома такий був, я ніколи звідти не виходила б… — мрійливо прошепотіла.
Однак Марія-Ангеліна виявилася приземленішою.
— Катю, а за що вони його б’ють?
Учителька знову подивилася вниз. Тієї миті плечистий незнайомець, що й сам був не ликом шитий, грубо відкинув охоронцеву руку й гордо задер підборіддя. Аж тоді Катя його впізнала. Навіть у цій ситуації із обличчя Янека не сходила самовдоволена посмішка.
Катя закусила губу. А тоді мовчки зірвалася з місця й побігла надвір.
— Стривайте! — дівчина вибігла на газон босоніж, ледь не збивши з ніг господиню дому. — Що ви робите?!
— Цей тип ошивався довкола будинку, — охоронець пильно вдивлявся в Катине лице. — Може, ви його знаєте?
— Знаю, — видихнула.
Янек теж її впізнав. Тепер він дивився на викладачку зацікавлено, ніби вивчав.
— Це мій… хлопець, — випалила Катя, опустила очі й умить залилася рум’янцем. Тоді звернулася до молодика в каптурі: — Янеку, я ж казала, просила, попереджала: не треба за мною всюди ходити!
Охоронці послабили хватку. Янек гмикнув і посміхнувся:
— Я ж не знаю, чим ти, Катю, займаєшся за такими високими стінами.
Навіть зараз він говорив зверхньо, з тонким, ледь уловимим презирством. Навіть зараз, із розбитою губою й крапельками крові на синій, як його очі, тенісці, він був привабливим. Таким привабливим, що в Каті на мить відняло мову.
— Вона зі мною займається англійською, — виручила вчительку Марія-Ангеліна, яка теж вийшла з дому.
Погляд Янека раптом пом’якшав. Він усміхнувся дівчинці й коротко перепросив за незручності. Поки охоронці розглядали його паспорт, Катя нашвидкуруч взула кеди й закинула сумку на плече.
— Ходімо, — вона взяла Янека під лікоть. — Тетяно Дмитрівно, я відпрацюю сьогоднішній урок. Будь ласка, вибачте нам, — і пара зникла за парканом.
— Мені сюди, — рвучко випручався Янек, щойно повернули в сусідній провулок, де між хрущовками й гаражами стояла «Шкода» кольору мокрого асфальту.
— Може, поясниш, що це було? Я тобі спину прикрила. А звідки я знаю, чи ти не злодюжка якийсь?
Той форкнув і сів за кермо.
Катя обперлась об капот і далі торочила:
— Я пожертвувала власним заробітком!
— Куплю тобі кави, — байдуже кинув Янек і здав назад.
Дівчина похитнулася, ледь утримавши рівновагу. Молодик же газонув униз по Олегівській, чхаючи на односторонній рух і залишивши Катю наодинці з повною головою думок.
***
Катя не могла заспокоїтися. Навіть не подякував, гімнюк? А це ж її репутація — з недоброю славою таких заможних клієнтів більше не побачиш.
Вона помчала в мовну школу. Якщо знати дорогу, з Олегівки до Лук’янівській площі було зовсім недалеко, а Катя тут вгору-вниз по пагорбам усі стежинки вивчила. Її колишній хлопець, краш ще з дев’ятого класу, фанатів від усяких закапелків і руїн. Із ним обходила пів Києва і наслухалась історико-культурних лекцій на роки вперед.
Згадавши ті часи, Катя мимохіть зітхнула: раніше бігалось задля розваги, а нині з роботи на роботу. Вона пробігла повз гаражі, за якими причаївся оглядовий майданчик «270 градусів», величну мечеть з медресе і старе кладовище, де Влад — той самий колишній — якось умудрився влаштувати романтичне побачення.
Влетівши в школу, Катя любесенько привіталася з адміністраторкою Алісою. Та здивовано підняла брови:
— Ти ж казала, в тебе весь день приватні уроки.
— Ой, все скасувалося. А я неподалік була, дай, думаю, зайду, чаю на дурняк вип’ю.
— Їдь краще додому, поспи. Така бліда. Видно, що недосипаєш…
— Ай, ще висплюся! — відмахнулася. — Тобі якого чаю заварити? Я взяла хачапурі.
— Давай малинового, — здалась Аліса, перев’язуючи свій яскраво-малиновий хвіст.
Чути було, як в авдиторіях тривають уроки, але до перерви лишалася ще година, тож дівчата всілися просто на диванчиках в холі й поділили хачапурі на два рівні шматки.
— Слухай, Аліско, а не знаєш, коли в тої групи Advanced наступний урок? У середу о сьомій?
— Та ні, вони позавчора закінчили курс, — захитала головою Аліса, дожовуючи.
Вони з Катею були однолітками і прийшли працювати в цю школу одночасно, два роки тому. Обидві студентки й обидві з Троєщини — на тому й зійшлися.
— А що ж робити… — розгублено прошепотіла Катя сама до себе.
— Що сталося?
— Ой… Навіть не знаю, чи можна тебе про це просити…
— Та що таке? Чого засоромилася? Подобається тобі там хтось?
Катя коротко кивнула.
— Серйозно? — в Аліси загорілися очі. — А хто? Отой кучерявий студентик, що на тебе поглядав увесь час?
— Та якби ж… Мені Янек подобається.
— Янек?! — ледь не викрикнула Аліса, а тоді стишила голос. — Та він же сноб. Я таких, як він, терпіти не можу.
— Але ж гарний…
— Ото й по всьому! — відмахнулась Аліса, надсьорбуючи чай. — А ти що, хочеш його номерочок переписати?
— А можна?
— Для тебе — можна, — адміністраторка пересіла за стіл з анкетами студентів. — Але попереджаю, від красунчиків добра не чекають!
— І адресу домашню!
Аліса зиркнула на подругу спідлоба, але адресу занотувала.
— Переслідуватимеш його?
— Хтозна, — усміхнулася Катя, і собі радісно дожовуючи хачапурі.
***
Бувають дівчата, яких одразу називають прекрасними. На них час від часу поглядають у метро і крізь привідчинені вікна машин. Бувають такі, яких не помічають, навіть не впізнають при наступній зустрічі. А ще буває середнячок. Катя давно розробила для себе таку просту класифікацію і впевнено відносила себе до класу посередніх. А що, вона симпатична, але недостатньо ефектна, щоб привертати увагу таких, як Янек.
Воно й непогано бути середнячком, думала дівчина. І не треба перейматися манікюром і макіяжем — очікування все одно занижені, чого паритися. Тому Катя принципово не фарбувалась, улітку й узимку носила ті самі сині джинси і раз на рік підрівнювала кінчики прямого каштанового волосся, що струменіло по спині аж до поперека. А ще в Каті були довгий гострий ніс і тонюсінькі губи. У дитинстві бабуся запевняла, що в неї напрочуд аристократичне обличчя, але Катя знала, що насправді схожа на Шапокляк із мультика про Чебурашку. І це порівняння її смішило.
Зараз, ідучи ранковим Хрещатиком, іще таким вільним від туристів, шреків, голуб’ятників і роззяв, Катя вперше з підліткового віку захотіла перестрибнути в ранг прекрасних. Щоб, як модельки із журналів, вийти на вулицю, мов на подіум. Можливо, тоді Янек оцінив би її допомогу — бодай подякував би. А що, як він — таки грабіжник? Ця думка не давала спокою. Цілу ніч Катя вовтузилася в ліжку, щоб, пару годин передрімавши, заскочити в ранкову маршрутку й навідатися за адресою, добутою в Аліси: Пушкінська, 12б.
Захований у дворах будинок був зразком архітектури історизму, як сказав би Влад. Явно не найдешевше місце проживання в Києві.
Першою перепоною став кодовий замок на дверях. Та Катя знала безліч хитрощів, як проникати в старі житлові будинки, не знаючи коду. Вона провела пальцями по кнопках і натиснула найкоротші. Ті, які стерлися від постійного використання. Комбінація 3-4-6 спрацювала з першої спроби. Зрадівши своїй кмітливості, Катя прошмигнула всередину. На дверях висів аркуш А4 із закликом: «Уважаемые жильцы! Закрывайте, пожалуйста, двери! Холодно, не май месяц». Дівчина усміхнулася сама до себе: на календарі було 16 травня.
«Шістнадцяте травня! — збагнула раптом. — Сьогодні тест з іспанської! Скоро екзамени, а я замість пар вештаюсь бозна-де», — бурчала подумки, гадки не маючи, що робити далі.
Катя навшпиньки підійшла до Янекової квартири, припала вухом до дверей. Було тихо, як і в усьому будинку. Ті, хто живуть у самому центрі, часто дозволяють собі поспати довше. Це ж не з кінця Троєщини їхати… Ця думка аж розлютила. Катя майже наважилася натиснути на дзвінок, але той був викорчуваний зі стіни — лиш кольорові дроти стирчали. Постукати? Вона підняла руку й тут-таки опустила. Безглуздішої ситуації не уявити: «Янеку, доброго ранку! Учора ти ошивався біля будинку моїх працедавців, а потім ледь не збив мене машиною. Нічого не хочеш пояснити? Ні, я не купила тобі ранкових круасанів, і ні, я не працюю в доставці кави».
Облом, фіаско. Катя розвернулася й пішла назад, розглядаючи замизгані ряди поштових скриньок на стіні. Погляд зачепився за білий куточок листа, що стирчав із котроїсь скриньки. Скриньки з номером його квартири.
— Дякую, Укрпошто, — прошепотіла Катя, витягла з бездонної сумки пінцет і обережно, поволі витягла білий конверт.
Адреса відправника на конверті була нерозбірлива, однак вдалося прочитати слова «Луцьк» і «Магда Войцеховська». Янек — теж Войцеховський. Хто це може бути? Сестра чи мама? А може, дружина?
Хоч як Катя намагалася акуратно розпечатати конверт, папір усе одно порвався. Тоді, уже не криючись, дівчина надірвала його збоку й витягла ксерокопію, згорнену вдвічі.
— Хтось досі шле поштою ксерокопії? Не легше зафоткати й кинути в месенджер?
Відповідь була очевидною: ця хтось не вміла користуватися месенджером. Тобто лист — від мами чи бабусі.
Катя вийшла у двір і сіла на металевий парканчик, мов курка на жердину. Покрутила аркуш у руках. На звороті тим самим нерозбірливим почерком було написано: «Шлю копію листа Аделаїди. Більше не губи».
Інтуїція не була Катиним сильним місцем. Однак зараз їй здалося, що цей лист Аделаїди дуже важливий. Він був написаний чорнилом, кожна літера виведена каліграфічно, під лінієчку. Нині так уже не пишуть.
«Люба пані Розо,
дякую, що дбаєш про мого синочка, поки я змагаюся з хворобою. Не знаю, чи зможу коли-небудь за це тобі віддячити. Серце крається, як думаю, що син тиняється по чужих людях і матері не знає.
Зранку приходив лікар і казав дуже невтішні речі. Можливо, завтра мене вже не буде. Баришням, що крутяться навколо, я не довіряю. Підозрюю, це хтось із них підсипає мені в чай порошок, аби пошвидше зі світу звести. Та й поліція ошивається тут мало не двічі на тиждень. Тому вчора покликала робітників перекладати на кухні кахлі. Під ними, у західному кутку, я заховала свій скарб. Решту надсилаю разом із цим листом із моїми довіреними особами. Боюся, по моїй смерті не стане й Дому на Зміїній горі, найвищого в усій околиці, край цвинтаря побудованого, де я щоранку зустрічала перші сонячні промені. Розберуть на друзки мою оселю, мою дерев’яну фортецю, спалять, а попіл розвіють по берегах струмка. Навіть на тому світі я сумуватиму за дзюрчанням води попід вікнами і за розлогим краєвидом на світанкову Швейцарію.
Пані Розо, не привозь сюди мого сина, доки він не підросте, доки не буде достатньо дорослим, щоб зрозуміти, чому його мамка обрала таке життя й чому…»
— Що ти робиш під моїм будинком? — пролунало в Каті над вухом.
Дівчина здригнулася, швидко прикрила лист. Ще мить — і вона перекинулася б зі свої жердини на спину. Проте Янек підставив руку, притримуючи Катю попід лопатки. На якусь частку секунди їхні погляди зустрілися. Та вже наступної миті Янек повернув Катю у вертикальне положення, відсахуючись і відступаючи на крок.
Катя отетеріло втупилась у юнака, а той, устромивши руки в кишені довгого сірого плаща, кинув на неї нищівний погляд спідлоба.
— Я зразу помітив, що розливати, розсипати, перечіпатися через стільці — це твоя парафія, — натяк на те, як Катя на першій заміні пролила чай, а на другій втаранилась у стілець. — То чого ти тут?
— По каву прийшла, — буркнула дівчина, нишком ховаючи ксерокопію в рукав джинсової куртки.
— А ти нічого не чула про приватність, особистий простір? Про те, що переслідування людей карається законом? — примружився Янек.
— Хто б казав, — форкнула Катя, закочуючи очі.
— У мене немає на тебе часу. Каву занесу якось у школу. Банки «Нескафе» вистачить?
Він уже розвернувся й думав іти, аж Катя випалила:
— Не на тій горі ти шукаєш.
— Що? — завмер хлопець, розвертаючись.
— Не на тій Зміїній горі.
Янек так і остовпів із відкритим ротом, трохи схиливши голову набік, як це роблять качки.
— Що ти сказала?— по довгій паузі не вельми приязно запитав він.
— Розкажу, коли матимеш на мене час. І, до речі, розчинну каву я не п’ю.
Янек ухопив дівчину за зап’ясток і різко потягнув за собою. Вони вийшли з арки, перебігли на інший бік вулиці й сіли за столик у барвистому ресторанчику.
— Замовляй, — кинув Янек, пригладжуючи волосся п’ятірнею.
Катя знічено взяла меню, довго його вивчала і зрештою замовила капучино. Супутник презирливо гмикнув.
— Це ж треба було стільки часу витрачати на меню. Мені еспресо без цукру, будь ласка.
— За що ти мене так не любиш? — Катя відкинулася на спинку крісла. Вона намагалася виграти час, аби щось придумати, але нічого путнього на думку не спадало. Нелегко пояснити, чому ти читаєш чужі листи.
— Якщо ти не помітила, я взагалі не дуже люблю людей. Тож не тіш себе, ти тут ні до чого. Давай до діла. Чому ти згадала про Зміїну гору?
— За легендою, богатир Добриня визволив Забаву Путятичну, убивши лютого Змія на горі Щекавиці, відомій також під назвою Олегівка. Чому Змій мешкав саме на цій горі? Бо «щек» — це насправді брат — засновник Києва, а давня назва змія-дракона. У билинах трапляється слово «щекотати» — шипіти й свистіти по-зміїному. От звідси й назва гори, де жив Змій, — Щекавиця. Там і печери є, куди Змій ховався, а пізніше там оселилися ченці. То чому б і не назвати гору Зміїною, правда ж?
Принесли каву. Янек дивився на Катю, оцінюючи. Його очі звузилися в дві щілинки, погляд підмічав кожен рух дівчини.
— Але є ще одна Зміїна гора в Києві — Кирилівська, де, за повір’ями, досі існує Зміїна печера…
— Ти що, думаєш, я гуглити не вмію? Пий свою каву і вали звідси. Не знаю, звідки ти рознюхала, що саме я шукаю, але не плутайся в мене під ногами.
— Ось, — Катя виклала зім’ятий аркуш на стіл. — Твоя гора — точно не Щекавиця. Хоча збігів багато. І на Щекавиці, і на Кирилівській є старі кладовища. Проте струмок… І до місця, яке називали Київською Швейцарією, недалеко. Але схід сонця над Швейцарією можна побачити, лише перебуваючи західніше…
Янек слухав упіввуха. Він пробіг очима по листу й грюкнув рукою об стіл.
— Звідки це в тебе?!
— Лежало у твоєму дворі…
— А ти всі папірці із землі піднімаєш і читаєш?
— Конверт був уже розірваний, — збрехала Катя. — Побачила твоє прізвище і вирішила передати…
Янек вишкірився.
— Тримайся. Від мене. Чимдалі, — відчеканив, кладучи на столик гроші.
Але тепер Катя вже не могла отак облишити цю історію.
Здавалося, за кілька років тут нічого не змінилося. Ті самі клени, припарковані машини на тротуарі й газонах, двері зі зламаним кодовим замком, той самий обшарпаний під’їзд.
Катя натиснула на дзвінок квартири на першому поверсі. Хтось швидко підбіг до дверей, гучно крикнувши:
— Влад сьогодні рано! Я відчиню!
Голос був дівочим, і Катя подумки всміхнулася, хоча десь біля серця легенько кольнуло.
Двері відчинилися, а за ними постала низенька білявка в спортивному костюмі, із зібраним у хвіст волоссям. Її величезні блакитні очі ще більше вирячилися від здивування.
— Ви хто? — запитала вона гостю.
— Влад удома? — питанням на питання відповіла Катя, уже знаючи відповідь. Однак закортіло подратувати білявку.
— Його немає, — доволі агресивно відказала дівчина, а Катя лиш потішилася. — Що йому передати?
— Хто там прийшов? Такий голос знайомий, — до дверей підійшла Владова мама, присадкувата жіночка в товстих окулярах, із волоссям бурякового кольору й невичерпною енергією.
— Це я, тьоть Свєта, — привітно помахала їй Катя.
— Катюша! — «тьоть Свєта» кинулась обіймати дівчину, ледь не насильно втягуючи за поріг. — Оце так приємність! Заходь, заходь, Влад скоро буде.
Не зважаючи на невдоволене обличчя білявки, Катя швиденько стягнула кеди й чкурнула у ванну мити руки. Цю квартиру вона добре знала, ще змалку. Зустрічатися з Владом вони почали в старших класах, але дружили ще з садочка. Коли обоє Катиних батьків-медиків працювали в нічну зміну, її заводили до «тьоть Свєти» погратися, а часом і заночувати. У ті часи Катя теж мешкала тут, на Борщазі, за кілька будинків від Влада.
— Ти паршивка така! За два роки ні слуху, ні духу! Хоч би подзвонила, бо я лише з твоєю мамою іноді зідзвонююсь. Заміж іще не вискочила? — торохкотіла Владова мама, проводжаючи Катю на кухню і всаджуючи на стілець. Білявка сіла скраєчку й склала на колінах руки — із тонкими пальчиками й бірюзовими нігтиками.
— Та яке заміж? Мені лише двадцять два, — віджартувалася Катя, знічено опускаючи очі.
— А Влад із Мартою планують. Ой, це ж ви не знайомі? — похопилася тьотя Свєта.
Катя з Владом розійшлися два роки тому. Уже ніхто з них не міг згадати, чому посварилися, але дійшло до того, що повидаляли одне одного з усіх соцмереж, постирали номери телефонів, а Катя ще й на Троєщину переїхала, тож не було шансів випадково зустрітися під будинком.
Зависла ніякова пауза, та цієї миті в двері знову подзвонили. І ось на кухні з’явився герой-рятівник Влад.
Цей Влад відрізнявся від хлопчика, яким Катя його пам’ятала. Поширшав у плечах, змужнів. Відростив модну бороду смішного рудуватого відтінку, що на кілька тонів відрізнялася від пшеничних кучерів на голові.
— На вулиці я тебе не впізнала б, — присвиснула Катя, відверто роздивляючись хлопця.
— Чого тобі, Кать? Чого прийшла? — буркнув той.
— Синочку! — прикрикнула на нього мама. — Хіба можна так із нашою Катею? Може, вона мені й не невістка, а все одно як рідна. Скидай свою куртку, сідай давай до столу. Як відчувала, що треба велику каструлю картоплі варити! І оселедцю свіженького купила, і цибульки зеленої…
Поки вечеряли, тьотя Свєта все розпитувала Катю про життя. Та лиш вона на хвильку відлучилася, щоб відчинити двері Владовому батьку, як колишній знову прошипів:
— То чого прийшла? Закладаюсь, тобі щось від мене треба.
— Треба, — ледь помітно кивнула Катя. — Але це конфіденційно.
— Конфіденційно? — звискнула Марта, ледь не вискакуючи з-за столу.
— Це не моя таємниця, — спокійно відказала Катя. — А таємниця, скажу тобі, Владе, варта твого часу. Вона пов’язана з містом.
Доївши, Влад почав узуватися.
— Ти куди? — нашорошилася Марта.
— Проведу Катю до зупинки. Тут вечорами не дуже безпечно.
— Облиш, я ж у себе на районі! — засміялася гостя, зашнуровуючи кеди. Знала, що Влад попався на гачок. Бо хто ж навчив її розгадувати всілякі загадки й головоломки?
Коли вони вже йшли тротуаром, милуючись надвечірнім небом, Катя першою порушила мовчанку.
— Пам’ятаєш, як ми квести по Києву робили з пошуком скарбів? То це ще крутіше. Це реальна історія реальної людини.
— По порядку можеш?
— Можу.
Катя розповіла все, що сама знала: про лист, написаний каліграфічним почерком, про Дім на Зміїній горі, найвищий в околиці, і про таємничого шукача скарбів, який нічого про себе не розказує, і навіть про пригоду на Щекавиці, де вона врятувала його від охоронців.
— Це вся його інформація? Ім’я та прізвище?.. Нащо ти взагалі влізла в це…
— Як нащо? А як же азарт і жага пригод?
— Ну… після того, як ми розійшлись, я вже не бавлюся в квести, та й містом не дуже гуляю.
— Але ж тобі… цікаво? — Катя зазирнула Владу в очі.
Той ледь помітно всміхнувся.
— Так от, — уже бадьоріше продовжила дівчина. — Його звати Янек Войцеховський. Я ще раз подивилася його анкету, він лише на два роки старший за нас. Його викладачка розказала, що Янек — якийсь айтішнік-фрілансер, недавно переїхав у Київ із Луцька, одразу поселився в центрі. І так, він справді не любить людей, сказала вона. Тобто не схоже, щоб у нього було багато друзів.
— Хочеш знайти скарб раніше за нього? — лукаво глянув на Катю колишній, пригальмовуючи перед автобусною зупинкою.
— Хочу, — іскорки в її очах спалахнули ще яскравіше. — Але не заради самого скарбу.
— А заради чого?
— Просто, щоб довести йому…
— Довести що?
— Ай, неважливо! Ти однаково не зрозумієш. О, моя маршрутка. Я знайду тебе у Фейсбуку і напишу! — вона цмокнула Влада в щоку і заскочила в бусик.
Жовтий «Богдан» заблимав поворотником і від’їхав, а Влад ще довго стояв на зупинці, не в змозі отямитися. За два роки вже встигло переболіти й зарубцюватися. Чого ж знову серце б’ється, як в тахікардії?
***
Про навчання й роботу можна було забути. Усі Катині думки давно були на Зміїній горі.
— Перепрошую, я сьогодні не прийду, — повідомляла по телефону мамі Марії-Ангеліни.
— Через того хлопця? Ох, молодість, — несхвально цокала язиком Тетяна Дмитрівна.
А Катя вже заскакує на нижню сходинку переповненого тролейбуса, щоб доїхати до зупинки «Кирилівська церква». Там на неї чекає Влад.
— Я думала, ти з Мартою приїдеш.
Влад лише знизав плечима і поправив лямки наплічника. Він був у рваних джинсах, майці, що вигідно підкреслювала його змужніле за останні роки тіло, і розстібнутій картатій сорочці навипуск. Здається, навіть туалетною водою побризкався.
— А Марта знає, що ти зі мною?
— Ще ні, я їй потім скажу.
Катя багатозначно підвела брови, але промовчала. Зрештою, хай самі розбираються, зараз її цікавила тільки Зміїна гора і той дерев’яний дім.
От уже піднялися по сходах, пройшли повз церкву й корпуси психіатричної лікарні. За тими корпусами, якщо перейти всю територію, є стежка, що веде в лісову гущавину.
— Ця місцина називається Кирилівський гай. Під нашими ногами цвинтар.
Катя кивнула. Вона це й так знала. Колись давно вони вже гуляли тут, розшукуючи надгробні плити, які змило й розкидало по всьому пагорбу селевим потоком 1961 року. Влад узагалі писав наукову роботу про Куренівську трагедію, ще на першому курсі, тож ходили чимало, граючись у детективів і археологів. Спогади накотилися солодкою хвилею, аж серце защеміло. Чого вони так тупо порвали всі стосунки? Марта напевно не любить вештатися закинутими цвинтарями.
Родинний склеп приват-доцента Качковського та його молодшого брата самотньо стояв понад стежкою. Він єдиний тут вистояв, переміг руйнацію та час. У цьому місці, під помальованими графіті бетонними стінами, Каті щоразу робилося моторошно. Ще й хмари грозові насунули, здійнявся поривчастий вітер, ніби намагаючись ще більше налякати шукачів скарбу.
— Що ми шукаємо? Сліди дерев’яного будинку? Після селю навряд чи щось лишилося, сам розумієш, — Катя підняла комір джинсової куртки.
Колишній заговорив поблажливо-професорським тоном:
— Скажімо так, сьогодні в нас оглядова екскурсія в пошуках натхнення. Мені треба оцінити ситуацію і подумати. Як на мене, будувати дім на Кирилівський горі, серед лісу й кладовищ — це якось дивно, навіть для богеми старого Києва. Хоча ми досі не знаємо, якого року написаний лист, правильно?
Катя кивнула. Через свою необачність вона не встигла дочитати лист до кінця.
— Тобто пані Аделаїді було що приховувати, якщо так далеко від людей закралася? — дівчина підвела голову, залишаючи в спокої молоду гілку осики, що потрапила під руку.
— Як, ти сказала, її звали?
— Аделаїда.
— А прізвище?
Катя знизала плечима.
— Якщо припустити, що Янек — її далекий нащадок, а не просто мисливець на чужі скарби, то може бути Войцехівська.
Влад замислився, почесав ріденьку бороду.
— Десь мені це ім’я траплялось…
Вони неквапом підходили до недобудованого лікарняного корпусу просто серед лісової зелені, що зяяв дірами вікон і дверей, сірий на тлі й без того сірого неба. Кількаповерхова будівля, де-не-де помальована з балончиків, і захаращена галявина довкола справили на Катю гнітюче враження.
— Не думаю, що це десь тут, — зауважила вона, здригаючись від чергового пориву вітру. — Щось мені незатишно. Може, підемо звідси? Встигнути б назад до дощу…
Катя не договорила. Почувся хруст битого скла під ногами. З будівлі впевненим кроком вийшов Янек. Його плащ майорів від вітру, чудово доповнюючи апокаліптичну картину. Волосся зачесане назад, у синіх очах — недобрий вогонь.
— Що ти тут робиш? — він упритул підійшов до Каті, не звернувши уваги на її супутника.
— Гуляю. А ти? — не знайшла кращої відповіді.
— Я? Здогадайся. Ти влізла в моє життя, прочитала мої листи, — з кожним словом він робив іще крок, а Катя налякано відступала назад. — Тепер що? Хочеш знайти мій скарб?
— Та здався мені твій скарб! — випалила Катя, і тієї миті Влад розвернув Янека до себе, різко шарпнувши за плече.
— Ми гуляємо. А в тебе якісь проблеми?
Двоє півнів впилися поглядами один в одного, готові зчепитися. Катя лише встигла зауважити, що вони майже однакові на зріст і в одній ваговій категорії, аж імпульсивний Янек замахнувся першим. Влад ухилився від удару кулака, але не помітив коліна, що рвучко вдарило його під дих. Не чекаючи вибачень, він дав відсіч — із губи суперника засочилась кров. Холопці вхопили один одного за коміри і закружляли по галявині, ніби в посередній постановці якогось бойового танцю.
І тоді почався дощ. Не просто дощ, а справжня злива. Катині крики тонули в шелесті крапель, які змінилися великими градинами.
— Придурки, давайте в укриття! — підбігла до них уже без страху опинитися між двох вогнів і потягнула під сіру стелю недобудови.
На диво, хлопці послухались, розійшлися по кутках і по-звіриному зиркали один на одного. Злива припустила ще дужче, всередину залітали градини завбільшки з квасолини.
— Це що, твій хлопець? — кинув Каті Янек.
— Мій… колишній хлопець, — відповіла дівчина, віддихуючись.
— А б’ється як нинішній, — гмикнув той і всівся на стос картонок попід стіною — у своєму ідеальному сірому плащі.
Катя не встигла подумати, що міг означати цей коментар, коли у Влада задзвонив телефон.
— Чорт, це з роботи, — відкашлявся, отряхнувся, потер розтягнуте плече.
Влад говорив по телефону, поглядаючи на Янека і Катю, яка стояла посеред порожньої запиленої зали й розгублено кліпала очима.
Насправді це вперше через неї билися. Але замість гордості вона відчувала радше провину. Дістала пачку вологих серветок, простягнула Янеку:
— У тебе на губі кров.
Той мовчки взяв серветки й витягнув одну. Запахло бузком.
— Що, закортіло розбагатіти за чужий рахунок? — глянув на дівчину, прикладаючи серветку до губ.
— Янеку, я тобі вже казала, мене не цікавить сам скарб. Це більше спортивний інтерес.
— Спортивний інтерес? Серйозно? — він скривив недовірливу міну.
— А ти що, нічого не робиш просто так? Просто тому, що тобі це приносить задоволення?
— Дай-но подумаю, — вдавано мрійливо закотив очі. — Ні, не роблю. Кожна дія має давати вимірюваний результат.
— Так і знала, що ти педант, — незлостиво всміхнулася Катя. — Слухай, мені здалося чи ми вперше з тобою нормально розмовляємо?
— Тобі здалося, — він провів долонею по мокрому волоссю, струшуючи краплі.
Тим часом Влад договорив. Він заховав телефон у рюкзак, підійшов ближче і тепер дивився на Янека згори вниз.
— Як звали цю пані, що написала листа? Аделаїда Войцехівська?
— А тобі навіщо? — вишкірився Янек. — Теж спортивний інтерес?
— Я історик, вчуся в Шевченка, працюю там на кафедрі. У мене є доступ до архівів. Можу знайти те, до чого твої руки просто не дотягнуться.
Влад говорив серйозно, без тіні насмішки чи лукавства. Він витримав колючий погляд Янека з-під пучків довгих темних вій.
— Я щось не довіряю благодійникам, — скривив губи той.
— Гіркий досвід? — втрутилася Катя й одразу пожаліла.
Янек кинув на неї нищівний погляд.
— Послухайте, якщо хочете допомогти, то не вештайтесь під ногами.
— Ми вже вештаємось, — розвів руками Влад. — Може, ця історія дасть поштовх до написання дисертації. Я навіть зможу отримати офіційний дозвіл «вештатись». А ти, чорний археолог, всього лише порушуватимеш закон.
— Та пішов ти, — Янек різко підвівся.
Він обтрусив свій плащ і вийшов під мжичку, що вже от-от мала закінчитися.
***
Бувають ночі, коли борсаєшся в ліжку, відбиваючись то від комарів, то від нав’язливих думок, а сон не йде. Зранку два заліка, стартує нова група в мовній школі, а ще мамі знову дзвонили з банку, нагадували про кредит… Однак усі Катині думки крутилися навколо Янека, зрідка перестрибуючи на Влада. Ранок був довгожданим спасінням.
Катя вмилася, закинула довгі коси за плечі й поглянула в дзеркало. «Може, все не так і погано?» — оглянула себе зусібіч. Аби лиш не прищ на лобі та мішки під очима від безсонної ночі.
Узяла мамин консилер, нашвидкуруч поквецяла ним під очима, зітхнула. Годі вигадувати собі пригоди, любов і пошук примарних скарбів. Не на часі.
***
До кінця заняття лишалося п’ять хвилин. Катя всоте зиркнула на настінний годинник і вимучено всміхнулася студентам. Такої тугої групи в неї давно не було, і викладачка з жахом уявляла, як працюватиме з ними аж два з половиною місяці літнього інтенсиву. Хоча й припускала, що то не група туга, а вона сама не здатна перемкнутись і нарешті зосередитися на трьох формах дієслова to be.
Коли студенти пішли, вона поквапилась у вбиральню — вмити обличчя й просто побути дві хвилини в тиші. Уже пробило десяту вечора, але студенти виходили з аудиторій повільно, скупчувались на диванах у холі, обговорювали завдання й докучали Алісі оргпитаннями.
Катя сперлася руками об раковину і витріщилася на своє втомлене відображення. Потім укотре витягла телефон і перечитала повідомлення від Влада. От хто задрот — так це Влад. За якісь півдня знайшов згадку про пані Аделаїду в архівах. Напевно, знову замість пар сидів цілий день у бібліотеці. Катя мимоволі всміхнулася до себе, згадуючи старі часи.
Раптом з-поміж какофонії звуків із коридору виразно долинув низький Янеків голос.
— Я прийшов забрати сертифікат про закінчення курсів.
«Ще один задрот», — промайнуло в Катиній голові.
— Ваша група вже забрала свої, — вдаючи розгубленість, затараторила Аліса. — У мене зараз проплати, дивіться, ціла черга студентів! Дайте мені п’ять хвилин, я розберуся з бухгалтерією і знайду ваші папери. А поки можете почекати в отій вільній аудиторії, там тихіше.
«Аліска, любов моя!» — Катя подумки подякувала колежанці й за хвилину вийшла. Аліса вдалася до мови жестів, роблячи великі очі, але Катя лише радісно показала кружальце з вказівного та великого пальця — мовляв, усе ок.
Дівчина зайшла в аудиторію, де ще лежали її особисті речі. Ніби не помічаючи Янека, який напівлежав за середньою партою, схиливши голову на лікоть, заходилася витирати дошку. Дуже ретельно витирала, як ще ніколи в житті, а спиною відчувала на собі лінивий Янеків погляд. І раптом її накрила така хвиля втоми, що стало байдуже. Просто хотілося швидше в гарячий душ і спати.
— Аделаїда Войцеховська 1911 року справді купила землю під будинок на Кирилівській горі, — вичавила з себе Катя, струшуючи з рук пилюку від рожевої крейди. — Не хочу тебе засмучувати, але, схоже, вона утримувала бордель. У листі вона згадує «баришень». У такому контексті, найімовірніше, йдеться про жовтобілетниць, тобто професійних повій.
Очі Янека блиснули.
— Твій колишній справді старається, — він закопилив нижню губу і схвально закивав головою.
Янек був неголений, пів обличчя вкривала темна щетина.
Катя форкнула. Вона вже зачинила кватирки й підрівняла стільці. Тепер закинула в барвисту еко-торбу зошит із ручкою та взяла зі спинки стільця куртку. Уже думала виходити, аж чоловік знову заговорив:
— Щось ти сьогодні поганенько виглядаєш.
Вона завмерла на півкроці, тримаючись за ручку дверей.
— Думаєш, ти краще? — по-дитячому огризнулася. — Спати вночі пробував? Кажуть, допомагає.
— Треба пити чай з м’ятою і ромашкою. А в мене, як на біду, всі закінчилися.
— Тут «Сільпо» цілодобове під боком. Можу позичити грошей, доки розкопаєш свій скарб.
— А я думав, може, у вас можна стрельнути пакетик і кип’яточку?
Він відкинувся на спинку стільця, широко розставив ноги і він дивився на Катю так зухвало, що вона отетеріла від несподіванки. Утім, не від його зухвалості.
— Слухай, Янеку, — примружилась дівчина, — я щось не зрозуміла. Ти просиш мене про допомогу?
— Про допомогу з чаєм, — розвів руками.
— Unbelievable.
Катя кинула речі на стіл і зникла за дверима. А незабаром принесла дві чашки, що парували й пахли мелісою.
— Що було, те й заварила, — сказала, сідаючи навпроти Янека.
Її довге волосся за цілий день сплуталося. Катя відкинула його назад, відкривши непоказну зелену футболку із зображенням гір. Стілець вона розвернула навспак, щоб руками й підборіддям спиратися на спинку.
— Дивись не засни, — кинув Янек, роблячи ковток чаю. — Аделаїда Войцехівська була моєю прабабкою. Родом із Варшави…
Катині очі стали великими й круглими, мов у сови. Янек вирішив поділитися своєю таємницею? Аж закортіло себе вщипнути: чи все це наяву?
— Ти диви, прокинулася. Добре, я продовжу. В юності вона закохалася в російського офіцера, та замість сімейного гніздечка опинилася в публічному домі в Києві. В елітному, де баришні знали по кілька мов і носили шовкові панчохи. Та це був білет у один кінець — на дівчат одразу навішували боргів «за содєржаніє», і до звичного життя вже мало котра поверталася. Та бабці моїй пощастило, за якийсь час її викупив жонатий дворянин і побудував їй власний особняк із правом на власність. Той самий Дім на Зміїній горі. Це все я знаю з родинних переказів. У тому будинку народився мій дід, але жив там недовго, років до п’яти. Потім його вислали до тітки в Луцьк, і матір він більше ніколи не бачив. Цей лист, — Янек простягнув Каті ксерокопію, — остання згадка про Аделаїду.
Катя швидко пробіглася очима по тексту, дочитуючи останній абзац, який пропустила минулого разу. У ньому пані Аделаїда виправдовувалася перед пані Розою за недостойне життя. Писала, що високо злетіла, та ще нижче опустилася, просила пробачення і сподівалася на зустріч — «якщо не на землі, то десь у пеклі». Внизу стояла дата: 13 грудня 1914 року.
— І чого ти раптом почав мені довіряти? Що, як я справді доберуся до твого скарбу першою?
Янек похитав головою і підвівся.
— А я не довіряю. Поки ти виходила, я сфоткав усі сторінки твого паспорта. Дякую за чай. Коли дізнаєшся більше, дзвони. Ти ж знаєш мій номер? — обернувся до Каті.
Від здивування в дівчини відібрало мову. Вона так і завмерла з відкритим ротом.
Янек ледь помітно всміхнувся.
— Звісно, знаю, — нарешті закривши рот, процідила крізь зуби. — Я ж твій персональний сталкер.
— Цікаво, який буде фемінітив від «сталкер»?
Усміхнувшись ширше, Янек вийшов. З коридору почувся голос Аліси, яка досі вдавала, що ніяк не може знайти сертифікат.
— Нічого страшного. Мені Катя якось завезе.
Аліса лише присвиснула.
Влад надіслав повідомлення рано-вранці. Рандеву було призначено в парку Шевченка, щоб і він, і Катя могли вийти на перерві між парами.
На перших курсах вони постійно бігали сюди на побачення, адже корпуси їхніх факультетів стояли по сусідні боки парку: червоний Владів і жовтий Катин. Скільки разів за останні два роки Катя уявляла, як вони ненароком зіткнуться в парку чи на перехресті. Цікаво, що б вона сказала? А він? Чи привіталися б, чи пройшли повз, вдаючи незнайомців? Але за ці два роки вони так і не зустрілися.
Катя прийшла на чверть години раніше домовленого часу. Вона розстелила куртку на траві й сіла. Неподалік читала книжку жінка з візочком, трохи далі сидів хлопець із гітарою та підбирав акорди до «Спи собі сама».
Катя відкинулася горілиць, сперлася на лікті й підставила обличчя сонцю, що лоскотало щоки. Її розпущене волосся відбивало сонячні промені й виблискувало темно-каштановим. Вона намагалася хоч на мить забути про іспити, хлопців і скарби, але непосидючі думки стрибали одна поперед одну, тож, замість заспокійливо медитувати, дівчина ще більше роздратувалася.
З пози богині, яка ніжиться на сонці, виявилося не так просто вийти. Катя хотіла випрямити спину й красиво всістися пелюсткою лотоса, однак гепнулася назад і важко перекотилася на бік. Тут вона помітила, що за нею спостерігають одразу з двох боків. Саме тієї миті, коли одна її нога, обтягнена затертими джинсами, стирчала кудись угору, а тіло натужно намагалося перейти у вертикальне положення.
Нарешті всівшись, дівчина прокашлялася і змахнула з майки уявну пилюку.
Хлопці, як на лихо, підходили одночасно — один від Червоного корпусу, другий від бульвару Шевченка. Катя вдала, що не помітила жодного, і перевела погляд у верхів’я дерев, проте була певна, що обидва юнаки зараз намагаються приховати усмішки.
— А ти, бачу, гімнастка, — підтверджуючи її здогад, весело зауважив Янек, сідаючи на лавку поруч.
— Думаю, це була йога. Яка-небудь поза змії або собака головою ліворуч, — підхопив Влад, розташовуючись на траві.
Катя зашарілася. Ну гляньте! Ще кілька днів тому вони ледь не повбивали один одного, а зараз дружно її висміюють!
— Ми кому кісточки будемо перемивати, мені чи Янековій прабабці? — вишкірилася дівчина і тут-таки жалісно закопилила губи. — Налетіли шуліками на бідолашне курчатко.
— Добре, добре, не плач, курчатко, — Влад несподівано погладив її по голові, й від того дотику Катя здригнулась і знічено опустила погляд.
Янек ледь помітно повів бровою та підсів ближче до гурту.
— Катя сказала, ти дізнався щось цікаве? — почав розмову по суті. Він підкотив рукави білої сорочки, демонструючи жилаві руки.
Влад прочистив горло.
— Не знаю, чи це допоможе знайти точне місце, але твір на тему твого родинного дерева може вийти нічого так. Кавалер Аделаїди «безвременно скончался» одинадцятого року, а вона ж приладнала третій поверх і облаштувала в своєму дерев’яному особняку (у популярному на той час псевдоруському стилі) готель — «Дім на Зміїній горі». Як то водилося, на першому поверсі був ресторан, де пані влаштовувала музичні салони, на другому — кімнати для гостей, а на горішньому прибудованому — її власні покої. Певно, звідти твоя прабабця й спостерігала за світанками.
Янек і Катя слухали історію, майже не дихаючи. А Влад продовжував:
— Що ж у цьому незаконного, запитаєте ви? Адже з листа випливає, що Аделаїда побоювалася поліції. Я знайшов дещо цікаве в судових справах 1913 року. Пані Войцеховська була притягнена до суду за організацію в своєму будинку нелегального борделю. Можливо, ви чули, що на початку двадцятого сторіччя проституцію в Російській імперії легалізували. Чому ж тоді Аделаїда, маючи кошти по смерті свого покровителя, не отримала ліцензії? По-перше, «мамці» на той час було лише двадцять дев’ять років, а за новими законами власниці могло бути не менше тридцяти п’яти. Але це ще не все. По-друге… Будинок терпимості — як називали того часу борделі — розташувався недалеко від Кирилівської церкви. Знову ж таки, за законом він міг бути не ближче трьохсот метрів. Хоча, думаю, тут Аделаїду виправдали, бо гуглмапа показує, що до церкви пристойна відстань. По-третє… І це найцікавіше. В Аделаїди працювали кілька баришень із жовтими квитками — такими собі індивідуальними ліцензіями. Але вечорами до неї часто приходили жінки в масках, перевдягнені в костюми хлопчиків-гусарів, циркових артисток і одалісок. Це були заміжні пані та вдови з поважних родин, нерідко аристократки. Вони самі обирали, з ким хотіли провести ніч.
— Який цікавий бізнес, — присвиснув Янек.
Його погляд блукав десь між деревами. Здавалося, на якусь мить його завжди зібране й напружене тіло розм’якло, розслабилося. Та лише на мить. Янек здригнувся, і його глибокі сині очі знову стали холодними й жорсткими.
— Що ж, дякую за інформацію, — стримано сказав він, простягаючи Владові руку.
Той здивовано потиснув її, теж зводячись на ноги й допомагаючи підвестися подрузі.
— У мене ще є хвилин двадцять. Кать, давай по каві, — Влад кивнув у бік мобільної кав’ярні.
Важка Янекова рука лягла на Катине плече.
— Ми саме збиралися погуляти, — заявив Янек, розвернув дівчину й потягнув у бік бульвару.
Катя отямилася не одразу. Та й не одразу збагнула, як реагувати.
— Гей! — нарешті відкинула руку супутника, пройшовши метрів сто. — Ти забагато на себе береш. Мені зараз треба через пів міста їхати на роботу, яку я ледь не втратила. Через тебе, до речі.
— Не через мене, а через своє добре серце. Не плутай грішне з праведним.
— І тут зробив мене винною.
— Бо ти хотіла звинуватити мене, я просто захищаюсь. У мене машина за квартал звідси. Ходім, підвезу.
— А це ще з якого переляку?
— Сказав би я, та щось нічого влучного на думку не спадає.
Вони їхали мовчки. Катя все позирала на зосереджене обличчя Янека і совалася на сидінні.
Коли в’їхали на Поділ, вона раптом сказала:
— У моєї бабусі в дворі жили їжачки.
Янек дивно зиркнув не неї, зупиняючись на червоне.
— Я дуже любила чатувати на них вечорами. Підгодовувала їх молоком. Ти колись спостерігав за їжаками?
— Ні, звісно, — повів бровою Янек. — Не мав такої слабкості.
— Дарма. Їжаки — страшенно цікаві істоти. Спершу вони виставляють колючки, фиркають на тебе, згортаються калачиком. А потім, призвичаївшись, висовують довгі носики, обнюхують тебе, навіть даються в руки.
— І до чого це ти згадала?
— Сама не знаю, — Катя знизала плечима і таємниче всміхнулася.
Янек обернувся до неї, змірюючи гострим синім поглядом.
— І що, ти вирішила взяти мене в руки?
— Ще не вирішила. Так багато чула про нарцисів — поки не знаю, чи воно мені треба.
— Це хто тут нарцис?
Катя промовчала. Тонка смужка її вуст розпливлася в усмішці.
— Приїхали, вимітайся, — не надто чемно оголосив Янек.
Дівчина все ще всміхалася. Бувають миті, які відчайдушно хочеться затримати, намалювати, записати, зробити стоп-кадр. Як тоді, у дитинстві, коли їжачки нарешті підходили близько-близько і торкалися долоні мокрими носиками.
Виходячи з машини, Катя помітила одну деталь. На задньому сидінні, загорнений у ганчірку, лежав чималий металошукач. Вона вже бачила такі: колись ходила на пошуки металевих гільз у радянських окопах разом із Владом і його товаришами.
Тоді Катя нічого не сказала Янеку — не хотіла руйнувати їжачкову ідилію. Та що більше вона про все це думала, то дужче переконувалася, що того дня була їхня остання зустріч.
Де він шукатиме? Навколо недобудованої лікарні? По всій горі? Так можна й усі могили перекопати.
То й нехай. Нехай копає. Хоч усю гору!
Так міркуючи, Катя вже затемна доїхала додому. Нічний тролейбус їхав довго, іскрив і губив штанги. Часу напридумувати бозна-чого було вдосталь.
У під’їзді біля ліфта наштовхнулася на сусіда з великим туристичним рюкзаком.
— У похід ходили? — просто так запитала Катя. Вона й імені цього чоловіка не знала, тільки бачила його кілька разів.
— Та ні. Це просто тренування, — якось знічено відповів той, поправляючи на носі окуляри в тонкій квадратній оправі. — Викладаю спортивне орієнтування в спортшколі. Пів дня ганяли з малими по лісу.
— О, знаю, шукати по картах контрольні пункти, бігати по азимуту! — підтримала розмову Катя, згадуючи, як одного разу Влад підписав їх на таке. — А де тренувалися?
— Може, знаєте Лисогірський форт? Там багато пагорбів. Усі КП були розставлені по вершинах.
— По вершинах?
Несподівана думка блискавкою майнула в голові. А що, як слова Аделаїди про «найвищий в усій околиці дім» потрібно розуміти буквально — дім, розташований на самісінькій вершині?
Приїхав ліфт, Катя завмерла в нерішучості.
— Щось не так? Ви, може, боїтеся зі мною в ліфті їхати? Ну, тоді їдьте першою…
— Ні, зовсім не в тому річ, — дівчина активно жестикулювала, намагаючись побороти збентеження. — А у вас часом немає топографічної карти Кирилівської гори?
— Гм, Кирилівки… Треба глянути. А що?
— Може, ви знаєте, де її найвища точка?
***
«185,5 м над рівнем моря. Координати…» — Катя набрала повідомлення й відклала телефон, так і не надіславши. Вийшла з вагона, за інерцією добрела до корпусу, зайшла в аудиторію й поклала телефон перед собою.
— Катерино, виходьте до дошки, — викликав викладач літератури. — Що ви на сьогодні готували?
Катя не готувала нічого. Анічогісінько. Вона вийшла наперед і почала гарячково згадувати тему. А тут ще й телефон на її парті задзвонив.
— Кать, тут якийсь придурок надзвонює. Так і написано: «Придурок», — повідомила Ніно, сусідка по парті.
Катя вже готова була кинутися до телефона.
— Я скинула, — знизала плечима Ніно.
— В-вибачте, — затинаючись, Катя звернулася до викладача. Чесно кажучи, вона й імені його не пам’ятала. — Можна, я відповім? Це терміново.
— Ну, йдіть, відповідайте, — доцент схрестив руки на грудях, невдоволено дивлячись спідлоба.
Катя навіщось схопила всі свої речі й вибігла в коридор, натискаючи зелену кнопку виклику.
— Тут не можна паркуватись. Де ти? — почула знайомий голос.
— А ти?
— Біля твого корпусу. Готова шукати скарби?
— Смієшся? Завжди готова! — вигукнула вона, щодуху побігла вниз і на льоту вскочила в знайому автівку кольору мокрого асфальту.
— Міг би хоч попередити, — сказала, пристібаючись. — У мене пари взагалі-то.
Янек насупився, косячись на дівчину.
— А як же сюрпризи? Романтика?
Катя аж зайшлася кашлем.
— Я дещо для тебе приготувала, — вичавила з себе, щоб хоч якось подолати незручність моменту.
Телефон у її руці спалахнув блакитним. Покопавшись у галереї, знайшла відскановану в хорошій якості топографічну карту.
— Думаю, треба починати там, з найвищого місця в усій околиці, з верхівки Кирилівської гори.
***
Лопата заскреготіла, впираючись у щось тверде.
— Плитка, — Янек відставив лопату і вдивлявся в яму, звідки визирали розмальовані коричнево-блакитними ромбами кахлі.
Ґрунту зняли півметра. Там уже росли молоді берези й чагарники, земля була припорошена торішнім листям, між якого пробивалися квітучі конвалії.
Катя з Янеком перезирнулися. Копати ще багато, але хіба це має значення? Вони знайшли рештки будинку. Ось вони, підмурки єдиного в околиці дому — Дому на Зміїній горі!
Сонце шкварило нещадно, по Янековому лобі стікав піт. Мокре волосся липнуло до чола, очі збуджено блищали.
— Що ти зробиш зі скарбом? — Катя порушила мовчанку, поки корчувала колючий кущ шипшини.
— А ти як думаєш?
— Не вірю, що річ лише в грошах. Ти явно не бідуєш.
Янек тільки зміряв Катю поглядом і продовжив копати.
Скільки часу минуло — вони й не помітили. Сонце почало котитися на захід, як металошукач подав черговий сигнал.
— Знову якесь сміття?
— Та ні, тут щось велике!
У Каті завмерло серце.
— Як думаєш, що це? Скриня з коштовностями?
— Старі ікони? — і собі припустив Янек. Його руки помітно тремтіли.
— Картини Моне, позолочені барокові купідони з херувимами?
Тепер копали ще завзятіше. Розбивали цеглу фундаменту, відгортали ґрунт, обережно прокладаючи собі шлях. Усе, як заповідала Аделаїда, — західний куток, під кахлями. Ось-ось вони розкриють таємницю столітньої давнини!
Лопата вдарилась об бляшанку. Щось дзенькнуло. Янек припав до землі, знову звівся на ноги і, ошалілий, почав копати інтенсивніше.
На бляшанці з-під кави ще збереглися рештки фарби. Черв’ячок сумніву заялозив усередині, коли Катя розгледіла ту банку. Що ж це за скарб, коли його ховають отак, під бляхою? Вона вже чекала на підступ.
Та коли перша пляшка опинилася в руці Янека, вона не повірила. Надія, що жевріла на серці, розбивалася на друзки. Тією бляшанкою був накритий бутель білуватої рідини, загуслої від часу, заткнутий качаном кукурудзи. Біля нього — ще один, і ще…
Янек важко опустився на купу землі — тієї, яку щойно сам із таким зусиллям викопав. Каті здалося, що життя, яке щойно фонтанувало в ньому, раптом витекло, лишаючи саме тіло з останніми крапельками поту.
— Моя бабуся все життя марить цим скарбом, — тихо сказав Янек. — Остап Войцеховський, відлучений син Аделаїди, був її рідним батьком. Ціле життя вона прожила в бідності, скиталася по комуналках, заробляла копійки по трикотажних фабриках і овочебазах. Як і Аделаїда, завагітніла моя бабуся без законного чоловіка. Тоді була війна, знаєш, Луцьк окупований німецькими військами, всяке було… Тому й прізвище собі лишила батькове, і синові його передала. Єдине, що тримало її весь цей час у всіх поневіряннях, — родинна легенда про великий скарб, який сховала Аделаїда.
— Але ж зараз… Ти можеш звозити бабусю на море, можеш купити їй дім за містом, готувати обіди з екопродуктів…
— Річ справді не в грошах, — похитав головою Янек. — Можу уявити бабусине розчарування, коли скажу, що омріяний статок — це звичайна сивуха.
Задзвонив телефон. Катя навіть зраділа, що є привід відійти вбік. Вона відчувала, як ноги підгинаються, а очі наповнюються сльозами. Каті зовсім не хотілося плакати перед Янеком, навіть після його щиросердного зізнання.
На зв’язку був Влад.
— Ти вчасно. Ми знайшли сховок. П’ять пляшок самогону, накритих бляшанкою, — відрапортувала дівчина. — Уявляєш?
Влад мовчав.
— Ти теж шокований? Владе?
Голос зі слухавки засміявся.
— Це геть не весело, — гаркнула Катя. — Знаєш, скільки сил ми на це витратили? Скільки надій? Скільки…
— Копайте глибше.
— Що?
— Копайте глибше, кажу. Слухай. 1914 року почалася війна. За рік до того ввели сухий закон «О мерах по борьбе с пьянством». Штрафи за продаж стягували дуже великі, і в тюрму можна було загриміти на три місяці. Слабка на здоров’я Аделаїда навряд чи це пережила б.
— Ти думаєш…
— Копайте глибше. Алкоголь тоді справді був на вагу золота. До того ж — елітний алкоголь, до якого пані Войцеховська, без сумніву, мала доступ.
— Передзвоню, — кинула Катя.
— Чекай! Треба поговорити… Про нас. Коли ти звільнишся?
Але Катя вже натиснула «завершити дзвінок». Не було жодних «нас», лише примари зринали з минулого. А за примари не варто було хапатися.
Вона втерла крапельки поту з лоба й сама взялася за заступ.
Янек підвів на неї втомлений погляд.
— Не хочеш допомогти? — і собі повела бровою дівчина.
Копати було важко, сили вичерпувалися. Іще деякий час вони відкидали сухий піщаний ґрунт із корінцями, аж доки почули глухий звук.
— Дерево?
— Скриня.
— Чи бочка.
Надія знову ожила. Де й з’явилися сили! Не встигло сонце сховатися за небосхил, як перед шукачами стояли дві чималі очки.
— Тут напис, — Катя відчистила одну з бочок від землі. — Cognac…
— Не треба бути лінгвістом, щоб зрозуміти, — самими губами сказав Янек, торкаючись закутої в сталеві обручі деревини. Його обличчя збліднуло, зате в очах знову з’явилися згаслі було іскри.
— Його хоч можна пити? — недовірливо покосилася Катя.
Юнак провів пальцем по маркуванню:
— Дуб із Лімузенського лісу, глибокий схрон, така завбачлива пані Аделаїда… Скільки ж це все вартуватиме?
— Кілька сотень? — припустила Катя.
— Або тисяч, — широка усмішка Чеширського Кота поповзла по Янековому обличчі.
Він повільно відняв руку від бочки й засміявся. І так розкотисто, лунко, до сліз — то хапаючись за живіт, то присідаючи до землі, то виструнчуючись, — що Катя не стрималась і засміялася разом із ним.
У припливі радості — тієї, що знімає тягар, вивільнює, відпускає, — Катя й незчулася, як Янекова рука лягла на її плече, гаряче обпікаючи. Вона теж піддалася пориву, обійняла його за стан. Жахнулася від думки, що зараз Янек відштовхне її, але той піддатливо прилинув, міцніше притискаючи дівчину до себе.
Дзвонив телефон. Певно, Влад, — думала Катя, заплющуючи очі. Йому вона розкаже потім. Але не все, далеко не все.
Янек подивився на Катю тієї миті, коли по щоці тік солоний потічок, змішаний із тушшю, і цього разу не відвів погляду. Відкрив було рот, ніби хотів щось сказати, але вона затулила його долонею. Ця мить вартувала всіх грошей світу і найкращого коньяку в бочках із лімузенського дуба.
Щира подяка літредакторці Анні Процук за допомогу з текстом.