Здавалося, за кілька років тут нічого не змінилося. Ті самі клени, припарковані машини на тротуарі й газонах, двері зі зламаним кодовим замком, той самий обшарпаний під’їзд.

Катя натиснула на дзвінок квартири на першому поверсі. Хтось швидко підбіг до дверей, гучно крикнувши:

— Влад сьогодні рано! Я відчиню!

Голос був дівочим, і Катя подумки всміхнулася, хоча десь біля серця легенько кольнуло.

Двері відчинилися, а за ними постала низенька білявка в спортивному костюмі, із зібраним у хвіст волоссям. Її величезні блакитні очі ще більше вирячилися від здивування.

— Ви хто? — запитала вона гостю.

— Влад удома? — питанням на питання відповіла Катя, уже знаючи відповідь. Однак закортіло подратувати білявку.

— Його немає, — доволі агресивно відказала дівчина, а Катя лиш потішилася. — Що йому передати?

— Хто там прийшов? Такий голос знайомий, — до дверей підійшла Владова мама, присадкувата жіночка в товстих окулярах, із волоссям бурякового кольору й невичерпною енергією.

— Це я, тьоть Свєта, — привітно помахала їй Катя.

— Катюша! — «тьоть Свєта» кинулась обіймати дівчину, ледь не насильно втягуючи за поріг. — Оце так приємність! Заходь, заходь, Влад скоро буде.

Не зважаючи на невдоволене обличчя білявки, Катя швиденько стягнула кеди й чкурнула у ванну мити руки. Цю квартиру вона добре знала, ще змалку. Зустрічатися з Владом вони почали в старших класах, але дружили ще з садочка. Коли обоє Катиних батьків-медиків працювали в нічну зміну, її заводили до «тьоть Свєти» погратися, а часом і заночувати. У ті часи Катя теж мешкала тут, на Борщазі, за кілька будинків від Влада.

— Ти паршивка така! За два роки ні слуху, ні духу! Хоч би подзвонила, бо я лише з твоєю мамою іноді зідзвонююсь. Заміж іще не вискочила? — торохкотіла Владова мама, проводжаючи Катю на кухню і всаджуючи на стілець. Білявка сіла скраєчку й склала на колінах руки — із тонкими пальчиками й бірюзовими нігтиками.

— Та яке заміж? Мені лише двадцять два, — віджартувалася Катя, знічено опускаючи очі.

— А Влад із Мартою планують. Ой, це ж ви не знайомі? — похопилася тьотя Свєта.

Катя з Владом розійшлися два роки тому. Уже ніхто з них не міг згадати, чому посварилися, але дійшло до того, що повидаляли одне одного з усіх соцмереж, постирали номери телефонів, а Катя ще й на Троєщину переїхала, тож не було шансів випадково зустрітися під будинком.

Зависла ніякова пауза, та цієї миті в двері знову подзвонили. І ось на кухні з’явився герой-рятівник Влад.

Цей Влад відрізнявся від хлопчика, яким Катя його пам’ятала. Поширшав у плечах, змужнів. Відростив модну бороду смішного рудуватого відтінку, що на кілька тонів відрізнялася від пшеничних кучерів на голові.

— На вулиці я тебе не впізнала б, — присвиснула Катя, відверто роздивляючись хлопця.

— Чого тобі, Кать? Чого прийшла? — буркнув той.

— Синочку! — прикрикнула на нього мама. — Хіба можна так із нашою Катею? Може, вона мені й не невістка, а все одно як рідна. Скидай свою куртку, сідай давай до столу. Як відчувала, що треба велику каструлю картоплі варити! І оселедцю свіженького купила, і цибульки зеленої…

Поки вечеряли, тьотя Свєта все розпитувала Катю про життя. Та лиш вона на хвильку відлучилася, щоб відчинити двері Владовому батьку, як колишній знову прошипів:

— То чого прийшла? Закладаюсь, тобі щось від мене треба.

— Треба, — ледь помітно кивнула Катя. — Але це конфіденційно.

— Конфіденційно? — звискнула Марта, ледь не вискакуючи з-за столу.

— Це не моя таємниця, — спокійно відказала Катя. — А таємниця, скажу тобі, Владе, варта твого часу. Вона пов’язана з містом.

Доївши, Влад почав узуватися.

— Ти куди? — нашорошилася Марта.

— Проведу Катю до зупинки. Тут вечорами не дуже безпечно.

— Облиш, я ж у себе на районі! — засміялася гостя, зашнуровуючи кеди. Знала, що Влад попався на гачок. Бо хто ж навчив її розгадувати всілякі загадки й головоломки?

Коли вони вже йшли тротуаром, милуючись надвечірнім небом, Катя першою порушила мовчанку.

— Пам’ятаєш, як ми квести по Києву робили з пошуком скарбів? То це ще крутіше. Це реальна історія реальної людини.

— По порядку можеш?

— Можу.

Катя розповіла все, що сама знала: про лист, написаний каліграфічним почерком, про Дім на Зміїній горі, найвищий в околиці, і про таємничого шукача скарбів, який нічого про себе не розказує, і навіть про пригоду на Щекавиці, де вона врятувала його від охоронців.

— Це вся його інформація? Ім’я та прізвище?.. Нащо ти взагалі влізла в це…

— Як нащо? А як же азарт і жага пригод?

— Ну… після того, як ми розійшлись, я вже не бавлюся в квести, та й містом не дуже гуляю.

— Але ж тобі… цікаво? — Катя зазирнула Владу в очі.

Той ледь помітно всміхнувся.

— Так от, — уже бадьоріше продовжила дівчина. — Його звати Янек Войцеховський. Я ще раз подивилася його анкету, він лише на два роки старший за нас. Його викладачка розказала, що Янек — якийсь айтішнік-фрілансер, недавно переїхав у Київ із Луцька, одразу поселився в центрі. І так, він справді не любить людей, сказала вона. Тобто не схоже, щоб у нього було багато друзів.

— Хочеш знайти скарб раніше за нього? — лукаво глянув на Катю колишній, пригальмовуючи перед автобусною зупинкою.

— Хочу, — іскорки в її очах спалахнули ще яскравіше. — Але не заради самого скарбу.

— А заради чого?

— Просто, щоб довести йому…

— Довести що?

— Ай, неважливо! Ти однаково не зрозумієш. О, моя маршрутка. Я знайду тебе у Фейсбуку і напишу! — вона цмокнула Влада в щоку і заскочила в бусик.

Жовтий «Богдан» заблимав поворотником і від’їхав, а Влад ще довго стояв на зупинці, не в змозі отямитися. За два роки вже встигло переболіти й зарубцюватися. Чого ж знову серце б’ється, як в тахікардії?

***

Про навчання й роботу можна було забути. Усі Катині думки давно були на Зміїній горі.

— Перепрошую, я сьогодні не прийду, — повідомляла по телефону мамі Марії-Ангеліни.

— Через того хлопця? Ох, молодість, — несхвально цокала язиком Тетяна Дмитрівна.

А Катя вже заскакує на нижню сходинку переповненого тролейбуса, щоб доїхати до зупинки «Кирилівська церква». Там на неї чекає Влад.

— Я думала, ти з Мартою приїдеш.

Влад лише знизав плечима і поправив лямки наплічника. Він був у рваних джинсах, майці, що вигідно підкреслювала його змужніле за останні роки тіло, і розстібнутій картатій сорочці навипуск. Здається, навіть туалетною водою побризкався.

— А Марта знає, що ти зі мною?

— Ще ні, я їй потім скажу.

Катя багатозначно підвела брови, але промовчала. Зрештою, хай самі розбираються, зараз її цікавила тільки Зміїна гора і той дерев’яний дім.

От уже піднялися по сходах, пройшли повз церкву й корпуси психіатричної лікарні. За тими корпусами, якщо перейти всю територію, є стежка, що веде в лісову гущавину.

— Ця місцина називається Кирилівський гай. Під нашими ногами цвинтар.

Катя кивнула. Вона це й так знала. Колись давно вони вже гуляли тут, розшукуючи надгробні плити, які змило й розкидало по всьому пагорбу селевим потоком 1961 року. Влад узагалі писав наукову роботу про Куренівську трагедію, ще на першому курсі, тож ходили чимало, граючись у детективів і археологів. Спогади накотилися солодкою хвилею, аж серце защеміло. Чого вони так тупо порвали всі стосунки? Марта напевно не любить вештатися закинутими цвинтарями.

Родинний склеп приват-доцента Качковського та його молодшого брата самотньо стояв понад стежкою. Він єдиний тут вистояв, переміг руйнацію та час. У цьому місці, під помальованими графіті бетонними стінами, Каті щоразу робилося моторошно. Ще й хмари грозові насунули, здійнявся поривчастий вітер, ніби намагаючись ще більше налякати шукачів скарбу.

— Що ми шукаємо? Сліди дерев’яного будинку? Після селю навряд чи щось лишилося, сам розумієш, — Катя підняла комір джинсової куртки.

Колишній заговорив поблажливо-професорським тоном:

— Скажімо так, сьогодні в нас оглядова екскурсія в пошуках натхнення. Мені треба оцінити ситуацію і подумати. Як на мене, будувати дім на Кирилівський горі, серед лісу й кладовищ — це якось дивно, навіть для богеми старого Києва. Хоча ми досі не знаємо, якого року написаний лист, правильно?

Катя кивнула. Через свою необачність вона не встигла дочитати лист до кінця.

— Тобто пані Аделаїді було що приховувати, якщо так далеко від людей закралася? — дівчина підвела голову, залишаючи в спокої молоду гілку осики, що потрапила під руку.

— Як, ти сказала, її звали?

— Аделаїда.

— А прізвище?

Катя знизала плечима.

— Якщо припустити, що Янек — її далекий нащадок, а не просто мисливець на чужі скарби, то може бути Войцехівська.

Влад замислився, почесав ріденьку бороду.

— Десь мені це ім’я траплялось…

Вони неквапом підходили до недобудованого лікарняного корпусу просто серед лісової зелені, що зяяв дірами вікон і дверей, сірий на тлі й без того сірого неба. Кількаповерхова будівля, де-не-де помальована з балончиків, і захаращена галявина довкола справили на Катю гнітюче враження.

— Не думаю, що це десь тут, — зауважила вона, здригаючись від чергового пориву вітру. — Щось мені незатишно. Може, підемо звідси? Встигнути б назад до дощу…

Катя не договорила. Почувся хруст битого скла під ногами. З будівлі впевненим кроком вийшов Янек. Його плащ майорів від вітру, чудово доповнюючи апокаліптичну картину. Волосся зачесане назад, у синіх очах — недобрий вогонь.

— Що ти тут робиш? — він упритул підійшов до Каті, не звернувши уваги на її супутника.

— Гуляю. А ти? — не знайшла кращої відповіді.

— Я? Здогадайся. Ти влізла в моє життя, прочитала мої листи, — з кожним словом він робив іще крок, а Катя налякано відступала назад. — Тепер що? Хочеш знайти мій скарб?

— Та здався мені твій скарб! — випалила Катя, і тієї миті Влад розвернув Янека до себе, різко шарпнувши за плече.

— Ми гуляємо. А в тебе якісь проблеми?

Двоє півнів впилися поглядами один в одного, готові зчепитися. Катя лише встигла зауважити, що вони майже однакові на зріст і в одній ваговій категорії, аж імпульсивний Янек замахнувся першим. Влад ухилився від удару кулака, але не помітив коліна, що рвучко вдарило його під дих. Не чекаючи вибачень, він дав відсіч — із губи суперника засочилась кров. Холопці вхопили один одного за коміри і закружляли по галявині, ніби в посередній постановці якогось бойового танцю.

І тоді почався дощ. Не просто дощ, а справжня злива. Катині крики тонули в шелесті крапель, які змінилися великими градинами.

— Придурки, давайте в укриття! — підбігла до них уже без страху опинитися між двох вогнів і потягнула під сіру стелю недобудови.

На диво, хлопці послухались, розійшлися по кутках і по-звіриному зиркали один на одного. Злива припустила ще дужче, всередину залітали градини завбільшки з квасолини.

— Це що, твій хлопець? — кинув Каті Янек.

— Мій… колишній хлопець, — відповіла дівчина, віддихуючись.

— А б’ється як нинішній, — гмикнув той і всівся на стос картонок попід стіною — у своєму ідеальному сірому плащі.

Катя не встигла подумати, що міг означати цей коментар, коли у Влада задзвонив телефон.

— Чорт, це з роботи, — відкашлявся, отряхнувся, потер розтягнуте плече.

Влад говорив по телефону, поглядаючи на Янека і Катю, яка стояла посеред порожньої запиленої зали й розгублено кліпала очима.

Насправді це вперше через неї билися. Але замість гордості вона відчувала радше провину. Дістала пачку вологих серветок, простягнула Янеку:

— У тебе на губі кров.

Той мовчки взяв серветки й витягнув одну. Запахло бузком.

— Що, закортіло розбагатіти за чужий рахунок? — глянув на дівчину, прикладаючи серветку до губ.

— Янеку, я тобі вже казала, мене не цікавить сам скарб. Це більше спортивний інтерес.

— Спортивний інтерес? Серйозно? — він скривив недовірливу міну.

— А ти що, нічого не робиш просто так? Просто тому, що тобі це приносить задоволення?

— Дай-но подумаю, — вдавано мрійливо закотив очі. — Ні, не роблю. Кожна дія має давати вимірюваний результат.

— Так і знала, що ти педант, — незлостиво всміхнулася Катя. — Слухай, мені здалося чи ми вперше з тобою нормально розмовляємо?

— Тобі здалося, — він провів долонею по мокрому волоссю, струшуючи краплі.

Тим часом Влад договорив. Він заховав телефон у рюкзак, підійшов ближче і тепер дивився на Янека згори вниз.

— Як звали цю пані, що написала листа? Аделаїда Войцехівська?

— А тобі навіщо? — вишкірився Янек. — Теж спортивний інтерес?

— Я історик, вчуся в Шевченка, працюю там на кафедрі. У мене є доступ до архівів. Можу знайти те, до чого твої руки просто не дотягнуться.

Влад говорив серйозно, без тіні насмішки чи лукавства. Він витримав колючий погляд Янека з-під пучків довгих темних вій.

— Я щось не довіряю благодійникам, — скривив губи той.

— Гіркий досвід? — втрутилася Катя й одразу пожаліла.

Янек кинув на неї нищівний погляд.

— Послухайте, якщо хочете допомогти, то не вештайтесь під ногами.

— Ми вже вештаємось, — розвів руками Влад. — Може, ця історія дасть поштовх до написання дисертації. Я навіть зможу отримати офіційний дозвіл «вештатись». А ти, чорний археолог, всього лише порушуватимеш закон.

— Та пішов ти, — Янек різко підвівся.

Він обтрусив свій плащ і вийшов під мжичку, що вже от-от мала закінчитися.

***

Бувають ночі, коли борсаєшся в ліжку, відбиваючись то від комарів, то від нав’язливих думок, а сон не йде. Зранку два заліка, стартує нова група в мовній школі, а ще мамі знову дзвонили з банку, нагадували про кредит… Однак усі Катині думки крутилися навколо Янека, зрідка перестрибуючи на Влада. Ранок був довгожданим спасінням.

Катя вмилася, закинула довгі коси за плечі й поглянула в дзеркало. «Може, все не так і погано?» — оглянула себе зусібіч. Аби лиш не прищ на лобі та мішки під очима від безсонної ночі.

Узяла мамин консилер, нашвидкуруч поквецяла ним під очима, зітхнула. Годі вигадувати собі пригоди, любов і пошук примарних скарбів. Не на часі.

***

До кінця заняття лишалося п’ять хвилин. Катя всоте зиркнула на настінний годинник і вимучено всміхнулася студентам. Такої тугої групи в неї давно не було, і викладачка з жахом уявляла, як працюватиме з ними аж два з половиною місяці літнього інтенсиву. Хоча й припускала, що то не група туга, а вона сама не здатна перемкнутись і нарешті зосередитися на трьох формах дієслова to be.

Коли студенти пішли, вона поквапилась у вбиральню — вмити обличчя й просто побути дві хвилини в тиші. Уже пробило десяту вечора, але студенти виходили з аудиторій повільно, скупчувались на диванах у холі, обговорювали завдання й докучали Алісі оргпитаннями.

Катя сперлася руками об раковину і витріщилася на своє втомлене відображення. Потім укотре витягла телефон і перечитала повідомлення від Влада. От хто задрот — так це Влад. За якісь півдня знайшов згадку про пані Аделаїду в архівах. Напевно, знову замість пар сидів цілий день у бібліотеці. Катя мимоволі всміхнулася до себе, згадуючи старі часи.

Раптом з-поміж какофонії звуків із коридору виразно долинув низький Янеків голос.

— Я прийшов забрати сертифікат про закінчення курсів.

«Ще один задрот», — промайнуло в Катиній голові.

— Ваша група вже забрала свої, — вдаючи розгубленість, затараторила Аліса. — У мене зараз проплати, дивіться, ціла черга студентів! Дайте мені п’ять хвилин, я розберуся з бухгалтерією і знайду ваші папери. А поки можете почекати в отій вільній аудиторії, там тихіше.

«Аліска, любов моя!» — Катя подумки подякувала колежанці й за хвилину вийшла. Аліса вдалася до мови жестів, роблячи великі очі, але Катя лише радісно показала кружальце з вказівного та великого пальця — мовляв, усе ок.

Дівчина зайшла в аудиторію, де ще лежали її особисті речі. Ніби не помічаючи Янека, який напівлежав за середньою партою, схиливши голову на лікоть, заходилася витирати дошку. Дуже ретельно витирала, як ще ніколи в житті, а спиною відчувала на собі лінивий Янеків погляд. І раптом її накрила така хвиля втоми, що стало байдуже. Просто хотілося швидше в гарячий душ і спати.

— Аделаїда Войцеховська 1911 року справді купила землю під будинок на Кирилівській горі, — вичавила з себе Катя, струшуючи з рук пилюку від рожевої крейди. — Не хочу тебе засмучувати, але, схоже, вона утримувала бордель. У листі вона згадує «баришень». У такому контексті, найімовірніше, йдеться про жовтобілетниць, тобто професійних повій.

Очі Янека блиснули.

— Твій колишній справді старається, — він закопилив нижню губу і схвально закивав головою.

Янек був неголений, пів обличчя вкривала темна щетина.

Катя форкнула. Вона вже зачинила кватирки й підрівняла стільці. Тепер закинула в барвисту еко-торбу зошит із ручкою та взяла зі спинки стільця куртку. Уже думала виходити, аж чоловік знову заговорив:

— Щось ти сьогодні поганенько виглядаєш.

Вона завмерла на півкроці, тримаючись за ручку дверей.

— Думаєш, ти краще? — по-дитячому огризнулася. — Спати вночі пробував? Кажуть, допомагає.

— Треба пити чай з м’ятою і ромашкою. А в мене, як на біду, всі закінчилися.

— Тут «Сільпо» цілодобове під боком. Можу позичити грошей, доки розкопаєш свій скарб.

— А я думав, може, у вас можна стрельнути пакетик і кип’яточку?

Він відкинувся на спинку стільця, широко розставив ноги і він дивився на Катю так зухвало, що вона отетеріла від несподіванки. Утім, не від його зухвалості.

— Слухай, Янеку, — примружилась дівчина, — я щось не зрозуміла. Ти просиш мене про допомогу?

— Про допомогу з чаєм, — розвів руками.

— Unbelievable.

Катя кинула речі на стіл і зникла за дверима. А незабаром принесла дві чашки, що парували й пахли мелісою.

— Що було, те й заварила, — сказала, сідаючи навпроти Янека.

Її довге волосся за цілий день сплуталося. Катя відкинула його назад, відкривши непоказну зелену футболку із зображенням гір. Стілець вона розвернула навспак, щоб руками й підборіддям спиратися на спинку.

— Дивись не засни, — кинув Янек, роблячи ковток чаю. — Аделаїда Войцехівська була моєю прабабкою. Родом із Варшави…

Катині очі стали великими й круглими, мов у сови. Янек вирішив поділитися своєю таємницею? Аж закортіло себе вщипнути: чи все це наяву?

— Ти диви, прокинулася. Добре, я продовжу. В юності вона закохалася в російського офіцера, та замість сімейного гніздечка опинилася в публічному домі в Києві. В елітному, де баришні знали по кілька мов і носили шовкові панчохи. Та це був білет у один кінець — на дівчат одразу навішували боргів «за содєржаніє», і до звичного життя вже мало котра поверталася. Та бабці моїй пощастило, за якийсь час її викупив жонатий дворянин і побудував їй власний особняк із правом на власність. Той самий Дім на Зміїній горі. Це все я знаю з родинних переказів. У тому будинку народився мій дід, але жив там недовго, років до п’яти. Потім його вислали до тітки в Луцьк, і матір він більше ніколи не бачив. Цей лист, — Янек простягнув Каті ксерокопію, — остання згадка про Аделаїду.

Катя швидко пробіглася очима по тексту, дочитуючи останній абзац, який пропустила минулого разу. У ньому пані Аделаїда виправдовувалася перед пані Розою за недостойне життя. Писала, що високо злетіла, та ще нижче опустилася, просила пробачення і сподівалася на зустріч — «якщо не на землі, то десь у пеклі». Внизу стояла дата: 13 грудня 1914 року.

— І чого ти раптом почав мені довіряти? Що, як я справді доберуся до твого скарбу першою?

Янек похитав головою і підвівся.

— А я не довіряю. Поки ти виходила, я сфоткав усі сторінки твого паспорта. Дякую за чай. Коли дізнаєшся більше, дзвони. Ти ж знаєш мій номер? — обернувся до Каті.

Від здивування в дівчини відібрало мову. Вона так і завмерла з відкритим ротом.

Янек ледь помітно всміхнувся.

— Звісно, знаю, — нарешті закривши рот, процідила крізь зуби. — Я ж твій персональний сталкер.

— Цікаво, який буде фемінітив від «сталкер»?

Усміхнувшись ширше, Янек вийшов. З коридору почувся голос Аліси, яка досі вдавала, що ніяк не може знайти сертифікат.

— Нічого страшного. Мені Катя якось завезе.

Аліса лише присвиснула.