«А ось і вчитель української мови йде», — сказавши це, хлопчина, який чекав Михайла Даниловича разом зі мною, поспішив на урок.
На його уроках учні не бояться ставити незручних запитань і висловлювати власні думки. Михайло Данилович розуміє, що для багатьох його вихованців це чи не єдина можливість виговоритися. Ті, хто відвідує вечірню школу, — народ особливий.
— За кожним прізвищем у журналі — складна доля, — розмірковує педагог, — ми працюємо навіть з тими, на кому в звичайній школі поставили хрест. Головне в роботі вчителя — зацікавити. Я намагаюся знайти бодай якусь «родзинку», аби «упіймати» увагу класу. Якщо це вдається — тоді, вважай, він твій. Взяти хоча б вивчення літературних творів. Не секрет, що сучасні школярі читають мало, на те є об'єктивні причини. Годі казати про вечірників, які навчання поєднують з роботою. Але ж без читання класичних творів вони не зможуть повністю опанувати шкільну програму. Побачать, приміром, роман Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясна повні?» і за голову хапаються, не подужаємо, мовляв. Тоді я зацікавлюю їх розділом «Польова царівна». І коли їм стає цікаво, чи зустрінуться головні герої і що ж буде далі, я кажу: «А ви почитайте»…
— Якими ще педагогічними секретами володієте? — запитую. Їх, виявляється, не так вже й багато. Любов до професії, небайдужість до долі ближнього — усім цим багатством володіє учитель Михайло Набок. Хвилюється, якщо не приходять на заняття учні. Телефонує, а коли треба, то й додому навідується.
Збагнути таке подвижництво може лише той, кому відомі життєві колізії педагога. Михайло Данилович — фронтовик, залишився без обох ніг… Ніколи в житті не вимагав для себе теплого місця і легкого хліба.
Печерський Маресьєв — так говорять про нього колеги й учні, більшість з яких вже самі давно на пенсії.
…Згадує Михайло Данилович повоєнні роки, коли йому доводилося вчити дорослих людей, які вміли воювати, та не знали грамоти.
— З яким величезним бажанням вони навчалися! Я готувався ретельно до кожного уроку, бо мене довго не відпускали після уроку, ставили різні запитання… А люди жили тяжко, бідували. Деякі мої вихованці жили в землянках, а ті, що тулилися по дві-три сім'ї в бараках, вважалися щасливцями. Ото відпрацює, бувало, такий роботяга зміну, приходить ввечері на заняття і засинає. Покуняє і знову записує, і так до глибокої ночі. А вранці о шостій — на завод, і жодних поблажок…
Траплялися й курйози. Якось в школу не прийшов один учень. Михайло Данилович почекав трохи та й подався до нього додому. У бараку його не було — не прийшов з роботи. Дружина заходилася розпитувати про успішність чоловіка. Невдовзі з'явився прогульник. Жінка, недовго думаючи, схопила його (а був він на відміну від неї кволий і низенький) і поставила на табурет. Отак, червоніючи перед вчителем, він вислухав гнівну тираду благовірної. Довелося вже вчителю рятувати горе-учня.
— Вчительський авторитет тоді був незаперечним, — каже Михайло Данилович. — Мені завжди було ніяково, як вітали мене офіцери. Заходжу в клас, а вони виструнчаться і стоять доти, доки я не сяду.
На моє запитання, чи не виникало у нього бажання перейти в денну школу, все було б спокійніше життя, Михайло Данилович відповідає заперечно. Хоча йому довелося там викладати. Школярі його поважали, але вчителя тягнуло до дорослих людей.
— Мені цікаво їх вчити, — пояснює він. — За довгі роки педагогічної праці переконався, що бажання, інтерес до навчання і працелюбність творять справжнє диво. Колись я займався з хлопцем, який писав диктанти на «двійки». Почали готуватися до уроків разом. Побачивши, як відповідально я ставлюся до уроку, він і сам почав старатися, та так, що з «трійок» підтягнувся до відмінної оцінки.
До речі, той хлопець, який поборов лінь, став студентом вищого технічного навчального закладу. Михайло Данилович пишається і ним, і рештою своїх учнів, які зуміли вивчитися. Чимало з них працювали на заводі «Арсенал» майстрами, інженерами…
До техніки у Михайла Даниловича особливе ставлення. Сільський хлопець з Черкащини, він з легкістю опановував фізику і математику. Мав світлу голову і золоті руки, тож вдавалося йому робити і трансформатори, і зварювальний апарат. Можливо, ми б мали талановитого фізика (свого часу Михайлові Набоку давали направлення до Московського фізико-технічного інституту), але доля розпорядилася інакше…
Він вчився на майстра залізничного транспорту, коли чорним крилом країну накрила війна. У тому кривавому сум'ятті на фронт забирали всіх, хто потрапляв під руку. Забрали й Михайла, хоча хлопцю не виповнилося 18 років.
— Нас називали чорнорубашечниками, — Михайлові Даниловичу важко згадувати ті страшні дні. — Були необстріляними… Дали зброю і наказали йти в бій. Треба було кричати «ура» і підніматися в атаку. Скільки наших хлопців полягло в перші дні!.. Зі мною були односельці — однокласник і його брат, 14-річний підліток. Їх вбило зразу. Після бою місцевим жителям дозволялося вивозити і ховати вбитих. Стільки розпачу, сліз мені ніколи не доводилося бачити. Стояла люта зима…
Михайлові ж доля приготувала інше випробування. В одному з боїв молодого солдата тяжко поранило. Від болю він не міг заснути, благав лікарів щось зробити, аби полегшити його страждання.
«Доведеться ампутувати ноги», — почув голос, проте смисл сказаного не міг збагнути. «Я не знав, що то таке — ампутація», — Михайло Данилович гірко посміхається.
…Коли прокинувся після наркозу і побачив, що обох ніг немає, не стримав сліз… «Приречений», — промайнуло в голові. Лікарі заспокоювали хлопця, переконували, що і з протезами можна жити.
…Якось Михайлові наснився сон: їдуть вони з батьком на санях, запряжених кіньми. І він з тих саней зіскакує і на своїх протезах чимчикує далі… Чи то сон виявився пророчим, чи то сила волі перемогла, та Михайло справді пішов. Важкими були ті перші кроки, з потом і кров'ю, а тому такі жадані. Аби не бути у сім'ї зайвим ротом, навчався шевському ремеслу. Проте відчував: потрібно вчитися далі, виходити в широкий світ. Батько наче і не заперечував проти такого бажання, та хотілося йому бачити сина біля себе. «Ото побудуєшся, одружишся, і якось воно буде», — розраджував у важкі хвилини.
А от мати… Та стояла горою, аби тільки поїхав її Мишко здобувати освіту. Казала: «То все тимчасово, синку, треба вчитися»…
Отримавши материнське благословення, подався хлопець до Черкас. Вирішив вступати на фізико-математичний факультет педінституту. Але там на нього чекала невдача: вступні іспити закінчилися, і документи вже не приймали. Розчарований, у благенькій шинелі попрямував він до виходу. Біля дверей його наздогнав декан Степан Червоненко: «Куди ж ти підеш, надворі глуха ніч?» Виписав направлення в гуртожиток, наказавши подумати до ранку, чи згоден Михайло вступати на філологічний факультет…
Так він став студентом. Важкими були ті повоєнні роки — холодними і голодними. В інституті навчалися здебільшого дівчата та кілька покалічених на фронті хлопців. Аби якось обігріти приміщення, їздили в ліс різати дерева. Одного разу навіть розібрали паркан, яким був обнесений райком партії. Щоправда, Червоненко наказав його поставити на місце, а студента Набока разом з іншими направив до Києва на прийом до міністра освіти Тичини. Тоді це було не так складно, як тепер, — Павло Григорович приймав відвідувачів на ґанку міністерства, яке розміщувалося в жовтому корпусі університету імені Тараса Шевченка.
Народу стояло на східцях — не протовпитися, згадує Михайло Данилович. Приїздили солдатські вдови, самотні вчительки… Просили таку-сяку одежину, чоботи для дитини… Михайлові Набоку потрібно було роздобути скла для інституту. Міністр Тичина уважно вислухав студента і запитав: «Які документи ви маєте?» Після того як уважно їх вивчив, попросив: «Поверніться до мене спиною» і прямо на спині розписався. Дозвіл на скло було одержано.
Завдяки тому ж таки Червоненку Михайлові вдалося перебратися до Києва і продовжити навчання у столичному педінституті.
Якось в університеті виступав знаменитий льотчик Маресьєв, і Михайло зміг з ним зустрітися. Тривалий час вони підтримували стосунки. Мов міцні ясени, покалічені буревіями, вони знайшли в собі мужність випростатися всупереч життєвим негараздам.
Коли я запитала Михайла Даниловича, який в нього «послужний» список нагород, він лише показав орденські планки на лацкані піджака. Про свої нагороди говорити не любить. Болять йому людська байдужість та несправедливість.
От редакции. В апреле подошла очередь Михаила Даниловича получить новое жилье. В Печерском районном квартотделе он получил ордер на новую квартиру по просп. Григоренко, 28. Желаем ему веселого новоселья!
