Разом із ТРК «Проспект» розповідаємо про київських вчителів: про їхню життєву позицію, прагнення, методи роботи, переконання. Навіщо? Бо педагоги — інфлюенсери, які напряму взаємодіють з аудиторією та не залежать від алгоритмів соціальних мереж і рішень Цукерберга. Але якщо про погляди (чи їхню відсутність) популярного блогера можна дізнатись, загугливши його ім’я, то лайфстайл вчителів ще потрібно вивчати. Цю місію на себе взяли автори освітнього-соціального проєкту Teachers’ Self Upgrade, який мотивує вчителів на самовдосконалення та спонукає суспільство переглянути свої уявлення про професію педагога.
Чому саме в торговому центрі? Бо вплив вчителя виходить за межі кабінету та й стосується не лише знань, а й стилю та іміджу.
Наша нова героїня — багатогранна вчителька школи №300 Юлія Пашуля: веде уроки для другого класу, викладає англійську для шестикласників та інформатику для девʼятикласників.
Мій офіційний педагогічний стаж — 5 років, але з дітьми працюю ще зі школи.
Коли в старших класах відвідувала театральний гурток, то на прохання вчительки займалась з молодшими школярами. Вже тоді я зрозуміла, що в школі має бути місце і для творчості, і для гумору, а не лише для навчальних матеріалів. Вчителю варто памʼятати, що він взаємодіє з живими людьми, та будувати з ними довірчі стосунки. Такий підхід дає учням і вчителям більше можливостей: перші вчаться прислухатись один до одного, а другі — виражати свої емоції.
Мене непокоїть, коли кажуть: «Вчитель — це не престижна професія» або «З освітою у нас кепсько». Таких думок чимало.
Так, інцидентів вистачає, але чому б не говорити про позитивні зміни? Наприклад, про реформу НУШ, завдяки якій у школах з’явилось технічне оснащення, а вчителям не доводиться займати чергу до смартдошки у кабінеті інформатики — єдиної на весь заклад. Чи, наприклад, про те, як розширилась тематика онлайн-курсів та офлайн-заходів (як-от конференція Teachers’ Self Upgrade у ТРК «Проспект»), що сприяє якіснішій підготовці кадрів. Ба більше, вчителі готові навчатися та навіть не обмежуються тими 30 годинами, які вимагає держава на підвищення кваліфікації.
Роль вчителя у сучасному світі — бути координатором, тобто навчити дитину вчитися.
Просто викладати готові знання, як раніше, не вдасться: надто велика конкуренція. Та на щастя, я як вчитель можу безпосередньо спостерігати за прогресом конкретного учня та тішитися, що він теж радіє своєму розвитку. Його прагнення до знань надає мені сил та мотивації.
Пишаюся тим, що з кожним днем все більше розумію людей: дітей, їхніх батьків, колег.
Розвиток емпатії позитивно впливає на освітній процес. Якщо в університеті я переймалась тим, як буду вирішувати непрості ситуації, то зараз я більш впевнена у своїх силах, бо знаю, що робити, та відчуваю, як краще відреагувати.
Мої учні знають, що зі мною завжди можна домовитись. Я не поспішаю ставити двійку чи трійку, якщо учень не виконав домашнє завдання чи не хоче працювати на уроці. З’ясовую у чому причина та разом з ним шукаю варіанти рішень.
Я велика прихильниця командної роботи.
Першокласників, звісно, на групи не поділиш, оскільки колектив ще формується та й не всі вміють обирати ролі. А от з другим класом у цьому форматі вже можна працювати що на творчих уроках, що на основних. Завдання вигадую різні: розказати історію, створити ілюстрацію, придумати рекламу для матеріалу, який вивчаємо.
Сучасні діти легше приймають рішення, ніж я та мої ровесники у підлітковому віці.
Вони не змушують себе попри що дотримуватись обраного шляху та готові без сумнівів скористатись іншим варіантом. Навчання на програміста виявилось надто складним та нецікавим? Що ж, оберу щось інше.
Сучасні тінейджери визнають своє право на помилку. Я була б не проти, якби мені, шістнадцятирічній, теж сказали: «Нічого страшного не станеться, якщо ти помилишся».
Учні розпізнають мене за особливою ходою та розпущеним волоссям.
Частіше всього мене можна побачити в джинсах: їх легше відіпрати після уроку мистецтва з першокласниками. У моєму житті немає місця для незручного взуття, адже доводиться багато рухатись, тож підбори лише для свят.
У житті я ціную спокій, але не той, що наближений до пасивності.
Це, скоріше, стан, який межує з впевненістю у тому, що робиш та з якою метою. Що ти, наприклад, чітко знаєш, чого хочеш навчитись та які для цього маєш можливості. Що для досягнення мети можна обійтись без драм та втрат.
