Весілля під час війни: 5 історій киян

Київ не збирається здаватися війні. Навпаки — весіль у нас побільшало. Вікенд розпитав киян, як війна впливає на бажання одружитися, міняє пріоритети та який типовий тост звучить для молодят у сучасному Києві.

Весілля Насті та Леоніда (розповідь Леоніда, який з першого дня війни служить в Нацгвардії)

— Війна справді стала сильним мотиватором, бо змусила багато переосмислити. Якщо раніше про весілля не думав як про щось першочергове, то тепер зрозумів, наскільки це важливо. Хотілося стати ближче, та й кохана натякала, щоб не гаяв часу.

Увечері ми пішли на традиційну прогулянку з собакою. Увесь час я намагався вести діалог на нейтральні теми й все думав: як це його почати? Ні часу, ні можливості знайти обручку в мене не було, але була імітаційна гранатка, то я так і йшов всю прогулянку з піротехнікою в кишені.

Коли побачив, що ми біля будинку, то зрозумів, що часу на вагання вже немає, треба діяти. Зібрав раму в купу, повернувся до коханої, став на одне коліно й запитав, чи хоче вона стати моєю дружиною? Попутно простягнув їй гранатку, підставляючи кільце, наче як не лишаючи шансів на відмову. Отримав позитивну відповідь і багато поцілунків.

Далі я повернувся на службу, тож всі організаційні питання довелося вирішувати телефоном. Але загалом нам усе вдалося. З обручками допоміг співслужбовець. Він навіть позивний собі такий вибрав — «Ювелір». Ми з коханою обрали класичні обручки. А Ювелір зв’язався з колегами. Один з них виконав наше замовлення та привіз особисто. За послугу я віддячив, ще докинув майстрові на паливо.

З одягом особливо не мудрував, був у формі. Настя обрала гарну червону сукню з вишивкою. Гостей було небагато через проблемну логістику, але зібралися наші найдорожчі та найближчі люди, батьки, друзі.

За тиждень до запланованої дати я зателефонував до РАЦСу й уточнив деталі. Виявилося, що все можна зробити одразу по приходу на місці. Працівники зустріли нас привітно та люб’язно. З усім допомогли, всі необхідні документи підготували. Сплатили за послуги на місці. Ведуча провела для нас церемонію в урочистій залі. Я замовив послуги оператора, тож маємо ще відео. Потім ми трохи прогулялися Контрактовою площею, а тоді поїхали до ресторану.

На мій погляд, нам вдалося реалізувати близько 70-80% від запланованого. Вийшло непогано. Довелося, правда, помучитися з пошуком місця для святкування, але назустріч пішли керівники затишної піцерії «Бро» на Оболоні, де ми й посиділи декілька годин. Дуже смачна кухня та привітний, чуйний персонал, рекомендую! Загалом все було класно.

Історія Олени та Олеся, яку вони розповіли разом

— Ми познайомилися в середині жовтня. Разом із середини листопада. Тобто 24 лютого ми були парою приблизно 3,5 місяці. Тож значний період наших стосунків припав уже на активну фазу війни.

Війна не стала каталізатором, скоріше нагадуванням, що ми не безсмертні, а життя одне. Розуміння, що з людиною добре, спокійно, затишно та надійно навіть у скрутний і стресовий період, додало впевненості у партнері.

Якось пізно ввечері ми вийшли у двір бару skvot 17 на Терещенківський, і я видала:

— Давай ти на мені одружишся?

— Ну дивись, до 9 травня ми вже не встигнемо. Як дев’ятого нас усіх не повбивають — їдемо до РАЦСу.

У п’ятницю 13 травня ми розписалися. На Подолі, поруч з Могиляночкою, є невеликий тихенький РАЦС. На все витратили хвилин двадцять. Документ видали одразу, при нас друкували. Усе пройшло трохи сонно, ми були першими зранку, при нас вмикали комп’ютери. Наприкінці пані нам посміхнулася та привітала.

Це обійшлось близько 60 гривень. І добре, бо ми хотіли розписатися якомога простіше, а в «Готово» це коштує відчутно дорожче. Обручки ми підібрали в ювелірці в місцевому ТЦ, однакові й максимально нейтральні.

— Я — та жінка, котра декларувала, що ніяких весіль у мене не буде. А як і буде, то в жодному разі не в білій сукні. Але за годину до відкриття РАЦСу я, вдягнена в білу сукню, яро смикала двері.

Як шукала сукню? Погортала OLX — колгосп. Погортала інсту та магазини — або не подобається, або 20 тищ. А на одноразову сукню я принципово не хочу стільки витрачати. Проте я — фея секондів. З другого заходу знайшла сукню своєї мрії. Підійшла ідеально за розміром, фасоном, якістю, аж не вірила своєму щастю. Обійшлося в 500 гривень. В іншому секонді купила тоненький білий кардиган за 170 гривень, а шикарні білі босоніжки вже мала.

У мене троє дітей, ми взяли їх з собою до РАЦСу, вони в коридорі чекали. Про наше рішення ми повідомили їм за кілька днів, просто написали в родинний телеграм-чат. Молодша раділа. Середня хвилювалася так, наче в неї під рукою шпаргалка весільного організатора: а як же пишна сукня, застілля, родичі та триметровий торт? Старша влаштувала допит — нахіба воно нам треба. Відповідь «бо ми кохаємо один одного і нам добре разом» здалась їй не надто переконливою.

Святкування було простим і затишним. Приїхала купа друзів, ніякого офіціозу, побачилися з тими, кого наразі складно вичепити. Зараз значна частина друзів на фронті чи в евакуації. Батьки також не змогли приїхати. Ми пообіцяли їм потім відсвяткувати.

Ми ніколи не хотіли каруселі по Києву, ресторан, сто гостей і тамаду. Просто розписалися та відсвяткували з дітьми, а на наступний день у Сквоті відсвяткували. Поляну не накривали, заклад не орендували. Просто посиділи дружнім колом на літньому майданчику, кожен собі сам замовляв. Нам надарували квітів і каністру бензину.

Типовий весільний тост воєнного часу:

— Молодята, ця сирена повітряної тривоги для вас!

Це замість «гірко».

Історія Вікторії та Володимира (розказана Вікторією)

— Ми думали заручитися восени та зіграти весілля у 2023 році. Війна пришвидшила події, бо виникали побоювання, що до мирного часу можемо й не дожити.

Я почала розмову про шлюб, щоб почути думку партнера, бо й сама не була впевнена. Ми поговорили й вирішили так і зробити. По суті, це було не весілля, а отримання документа. Відбулось 8 березня, коли все було зачинене, транспорт не ходив. Ми нікого не змогли запросити, навіть найближчих родичів. Після війни плануємо придбати обручки, яких нам хочеться, та влаштувати нормальне свято.

Розписувалися ми у звичайному одязі, сукні не мала, але були вишиванка та український вінок із хусткою. Для мене стало важливим мати щось традиційне українське в цей день.

Перед тим ми зателефонували до різних РАЦСів, знайшли в пішій доступності той, що працював. Нам сказали: приходьте. 8 березня перед нами була невелика черга, ще дві пари. Потім нас прийняли, взяли паспорти, оформили й відразу видали свідоцтво, побажали нам сімейного щастя. Досить швидко все минуло, працівники були привітними, я їм вдячна.

Історію Лілії та Данила (розповідає Лілія, Данило воює в ЗСУ)

— Уже півтора року ми жили разом. Обоє дорослі, маємо попередні стосунки, шлюби. Планували одружуватися цієї весни. Але почалася війна.

Перші місяці війни я провела на заході країни, поки чоловік воював. І от тільки в травні наше одруження стало можливим. Вийшло дуже мило та зворушливо. Данило служить у ЗСУ і не міг виїхати кудись у велике місто, тож мені довелося їхати в населений пункт, який я не можу озвучити. Там на місці ми подали заяву, за пів години нас розписали у звичайному місцевому РАЦСі.

Це дуже маленьке містечко. І я безмежно вдячна місцевим жителям, які допомогли зробити цей день зворушливим і незабутнім. Люди принесли нам квіти та кульки, запросили фотографа. Це було несподівано й так приємно!

Ні про що більше я не мріяла, навіть сукня у мене була. Данило подбав про обручки: замовив онлайн, зробив мені сюрприз. Звісно, трохи жаль, що ми не могли зібрати в цей день родину та друзів. Але ми обов’язково зробимо це після перемоги.

Фото: Вікторія Брижнюк

Історія Карини та Євгена (Карина розповіла її, коли прибула на позицію та мала трохи часу для розмови)

— Ми майже чотири роки разом, збиралися одружитися в серпні цього року. Планували після розпису посидіти з друзями в кафе, а потім поїхати в аеропорт і вирушити в подорож. Звісно, війна змінила плани. Ми з коханим вступили до ТРО, знали, що далі відправимося в зону бойових дій. І розуміли, що краще бути одруженими. Тому вирішили не чекати на серпень, бо хто його знає, чи буде той серпень у нас.

Пішли в магазин при КЮЗі обирати обручки. Дівчата в магазині спочатку пропонували товар дорожчий. Але ми пояснили, що під стрілецькою рукавичкою величезна обручка заважатиме. Продавці підібрали для нас гарні обручки — прості та лаконічні. Дуже приємними були увага та ставлення.

Наступного дня ми повідомили хлопцям у нашому осередку, що вирішили побратися. Один з хлопців визвався бути у нас і шофером, і шафером. Ми прибули до Голосіївського РАЦСу в формі, за годину нам оформили всі папери. А місцева служителька просто-таки настояла, щоб провести для нас офіційну церемонію — з музикою та промовою. Це було дуже зворушливо. Одразу отримали свідоцтво про шлюб, повернулися до осередку. Нас привітали тортиком і квітами, дали цілу добу відпустки.

Дуже хотіла б, щоб наступний матеріал Вікенду був про повні родини після війни, де всі повернулися додому живими, неушкодженими. І живуть щасливо. А ми з чоловіком плануємо втілити таки свою мрію — відсвяткувати весілля з друзями та відправитися подорожувати.