— Я — та жінка, котра декларувала, що ніяких весіль у мене не буде. А як і буде, то в жодному разі не в білій сукні. Але за годину до відкриття РАЦСу я, вдягнена в білу сукню, яро смикала двері.
Як шукала сукню? Погортала OLX — колгосп. Погортала інсту та магазини — або не подобається, або 20 тищ. А на одноразову сукню я принципово не хочу стільки витрачати. Проте я — фея секондів. З другого заходу знайшла сукню своєї мрії. Підійшла ідеально за розміром, фасоном, якістю, аж не вірила своєму щастю. Обійшлося в 500 гривень. В іншому секонді купила тоненький білий кардиган за 170 гривень, а шикарні білі босоніжки вже мала.
У мене троє дітей, ми взяли їх з собою до РАЦСу, вони в коридорі чекали. Про наше рішення ми повідомили їм за кілька днів, просто написали в родинний телеграм-чат. Молодша раділа. Середня хвилювалася так, наче в неї під рукою шпаргалка весільного організатора: а як же пишна сукня, застілля, родичі та триметровий торт? Старша влаштувала допит — нахіба воно нам треба. Відповідь «бо ми кохаємо один одного і нам добре разом» здалась їй не надто переконливою.
Святкування було простим і затишним. Приїхала купа друзів, ніякого офіціозу, побачилися з тими, кого наразі складно вичепити. Зараз значна частина друзів на фронті чи в евакуації. Батьки також не змогли приїхати. Ми пообіцяли їм потім відсвяткувати.
Ми ніколи не хотіли каруселі по Києву, ресторан, сто гостей і тамаду. Просто розписалися та відсвяткували з дітьми, а на наступний день у Сквоті відсвяткували. Поляну не накривали, заклад не орендували. Просто посиділи дружнім колом на літньому майданчику, кожен собі сам замовляв. Нам надарували квітів і каністру бензину.
Типовий весільний тост воєнного часу:
— Молодята, ця сирена повітряної тривоги для вас!
Це замість «гірко».