Київ та європейські міста: причини для любові та заздрості

Війна примусила деяких киянок виїхати з країни. Тепер вони розповідають Вікенду, який досвід отримують, що згадують про Київ, які європейські рішення нашому місту варто взяти за приклад, а чому Київ може навчити інших.

Наталія Івко. Відень, Австрія. Майже два місяці

Ми в столичному місті, тому порівнювати Відень і Київ вважаю цілком коректним. Коректно, але важко — бо й досі ходимо наче в тумані, пересуваємося на дотик, живемо навмання. Користуємося мінімумом послуг з тих, які були важливими до війни.

Манікюр і педикюр — майже незрозумілі слова з минулого. У перукаря була раз — безплатно, завдяки волонтерській допомозі. Підстригли — й добре. Чоловіку довелося йти до барбершопу, бо дистанційна робота іноді вимагає вмикати камеру, а якщо колеги побачать волохатого дикуна, буде, мабуть, не дуже круто. Той самий пакет послуг, що й в Україні, обійшовся вдвічі дорожче, і це був скромненький турецький барбершоп на околиці Відня. Бороду облагородили, а ось зачіску зіпсували вщент (добре, що чоловік про це не здогадується).

Транспорт у Відні крутий. Розвинута мережа метро, багато зрозумілих і зручних маршрутів трамваїв та автобусів. На вході та виході контролю немає, лише компостери. Проїзд недешевий у порівнянні з Києвом — разовий квиток в метро — 2,4 євро, є місячні проїзні. Але й штрафи значно вищі, тому ризикувати та кататися «зайцем» я б не стала, хоча контролерів поки не бачила. Всередині метро — сумне та нудне, зупинки наземного транспорту — криті, чисті, приємні, з електронним табло й зазначенням часу очікування, також окремо зазначається час очікування транспорту, який пристосований для перевезення людей з інвалідністю.

Машиною пересуватися тут нецікаво. Але зручно. Спочатку було складно пристосуватися до особливостей розмітки, проте за два тижні звикла. Заторів не бачила. Вранці рух повільний, але потік не стоїть. Знайти місце для паркування — завжди пригода з багатьма невідомими, втім, ще не було такого, щоб ми не змогли поставити машину. І все ж міський транспорт набагато зручніший, ніж власна автівка. Впевнена, в Києві можна було б значно скоротити кількість машин, якщо розвинути мережу доступного та якісного міського транспорту.

Велосипедистів більше, ніж у Києві, але менше, ніж, наприклад, в Амстердамі чи Мюнхені. Мене розчулюють велосипеди з «кошиками» для дітей — такі собі візочки, в яких малята пересуваються, граються, обідають і привітно махають ручкою перехожим.

У неділю місто застигає. Не працює взагалі нічого — лише заправки та продуктові крамнички на великих вокзалах. Коли звикаєш, то, напевно, не дуже й помічаєш, але мені не подобається. Я люблю, коли місто живе цілодобово, а оселедець у супермаркеті можна купити й вночі. Тут або ти заздалегідь подумав про те, що в понеділок знадобляться легкі кросівки для дитини, або донька піде до школи в зимових чоботах, бо ти не перевірив погоду і не очікував різкого потепління.

У Відні майже немає високих будівель. Кілька офісних центрів у певних районах — і все. Житлові будинки зазвичай не вищі за 4-6 поверхів, виглядає це охайно, мило, затишно. Наші «спальники» типу Позняків або Троєщини у порівнянні програють, на жаль. Вулиці у Відні замкнені в бетон, асфальт і каміння, нестача дерев гостро відчувається (Київ, будь ласка, залишайся зеленим та квітучим). Зелені зони є, якщо йти до них цілеспрямовано. Парки обладнані доріжками для велосипедистів. Дитячі майданчики — радість для ока: цікаві, різноманітні, безпечні. Але знайти їх — той ще квест. У районі, де ми живемо, дітям гуляти ніде, доводиться спеціально їхати кудись, а в Києві у кожному дворі є хоча б пісочниця та кривенькі гойдалки.

Найскладніше для нас — взаємодія з державними та іншими офіційними установами. Якщо є можливість не стикатися, краще уникати — про це кажуть навіть місцеві. Щоб розвʼязати те чи інше питання, доводиться спочатку зробити десяток дзвінків. Враховуючи незнання мови, нам доводиться зробити сотню зайвих рухів. Все дуже повільно: в Австрії люди живуть для задоволення, тому нащо стресувати та поспішати?

Щоб потрапити до лікаря, треба отримати «термін» — попередній запис. У середньому доводиться очікувати десь місяць. Доньці потрібен був інфекціоніст — чекали саме стільки, а потім виявилося, що необхідно звернутися до лікаря трохи іншої спеціалізації, тож тепер чекаємо ще місяць. До стоматолога мене записали трохи більше, ніж за тиждень. Звісно, є система швидкої допомоги, але якщо ти зателефонував, а твій випадок виявився не вартим виклику лікарів додому, треба сплатити чималий штраф. Система працює, і, напевно, вона крута та дієва, але нам поки геть незручна та незрозуміла.

З того, що хочеться бачити в Києві:

тут дуже потужний «зелений» волонтерський рух (ми брали участь в акції зі збору сміття на березі Дунаю, ледве відшукали щось відповідне розмірам пакетів, які отримали) — хочу, щоб Київ теж був чистим та вільним від пляшок і недопалків;

на деяких зупинках є круті стійки з інструментами, якими можна безплатно скористатися, щоб полагодити велосипед або відрегулювати кермо на дитячому беговелі: викрутки, різні ключі, насос тощо; одну таку стійку ми знайшли на території студентського кампуса;

тиша в метро — люди поважають звуковий простір один одного. Жодного разу не чула, щоб у когось дзвенів телефон, щоб люди голосно розмовляли, щоб хтось сміявся так, що чутно у сусідньому вагоні;

по місту встановлені будки з питною водою, вода — безплатна. Така турбота неоціненна;

багато різних крутих і вільних людей; вулицями спокійно ходять дідусі в шифонових спідницях, голені дівчата з нереальними макіяжами обіймаються, повністю знімають білизну чоловіки, яким треба перевдягнутися, біжать марафон спортсмени з ананасами на голові;

окрему заздрість викликають люди у віці, які сидять у кав’ярнях, спілкуються з друзями, вечеряють з чоловіками, п’ють просеко з жінками. Літній чоловік, який насолоджується кавою та читає газету, та самотня жіночка за 70 з бокалом вина та яскраво нафарбованими губами на літній терасі — це звична картина, і я мрію спостерігати таке у своєму місті.

Марія Жубрева. Лодзь, Польща. Живе тут з 2 березня

Якось я ходила на манікюр, щоб зняти покриття, яке робила ще в Києві. Вибрала найближчий салон, майже в центрі міста. Такого жахливого манікюру я ніколи ще не мала. Дівчина кілька разів мене поранила, залишила шматки кутикули, зробила нігті кривими. Добре, що робила без покриття, бо уявляю, яким воно було б за такого рівня майстерності. Втім, давно відомо, що в Європі манікюр набагато гірший, ніж в Україні. Навіть не можу уявити, щоб дівчата в Києві мені таке зробили. А коштувало це задоволення рівно стільки ж, скільки й у нас — тільки в нас тобі й кави принесуть, і англійською говоритимуть, якщо ти іноземець (у лодзинському салоні англійською ніхто зі мною не говорив).

Смачну каву за два місяці так і не знайшла. Коштує вона тут трохи дорожче за київську. Сумую за «Арома кавою». Так, навіть за «Арома кавою»!

А от за що полякам великий респект, то це за асортимент продуктів у супермаркетах. Я надзвичайно кайфую від вибору. Навіть у невеликих Biedronka, що на зразок «АТБ», стільки молочки, свіжої випічки, напівфабрикатів і готових страв, що нам і не снилося. А скільки тут цікавих безалкогольних версій алкогольних напоїв: мільйон видів пива, вина, «бірміксів». Також у будь-якому супермаркеті можна купити дешеві та свіжі квіти. Тепер у мене вдома завжди стоїть букет.

А ще у Польщі немає кіосків та МАФів, де продають продукти, одяг чи якісь дрібниці. Потрібно щось перекусити чи закінчились цигарки? Невеличкі магазини «Жабка» на кожному кроці. Там можна і каву купити, і хотдог, і молоко, і пиво. Кіоски просто не потрібні. Нам би таке рішення теж згодилося.

Що стосується обслуговування, то тут дуже, дуже привітні люди! Усюди: в банку, на автомийні, в магазині, ветеринарній клініці. Я не розмовляю польською, але всі намагаються допомогти й пояснити хоч на пальцях. Навіть прибиральниця в Ікеї посміхається і дякує, коли ставиш тацю з-під хотдога на місце. У нас такої щирості немає.

Посадові особи теж дуже ввічливі й завжди намагаються допомогти. У них немає тієї затурканості, якої вистачає в українських пані в державних установах. Я оформлювала PESEL — це номер соціального страхування, що потрібен українцям, які хочуть отримати статус тимчасового захисту. Знаю, що в Лодзі та найближчому передмісті були жахливі черги на отримання цього номеру, але ми поїхали до невеличкого містечка в 80 кілометрах і отримали все за пів години без жодних проблем.

Громадським транспортом я не користувалась, бо приїхала на машині. Тут шикарні дороги та надзвичайно зручна розмітка. Ніякої штовханини й перелаштування в останній момент: чітко розумієш, де тобі міняти смугу, де їхати, якщо ти повертаєш чи їдеш прямо. У Києві й близько немає такої продуманої системи. Про те, як у нас підрізають, я мовчу: в Лодзі всі занадто ввічливі та спокійні. Можна було б поскаржитись на довгі паузи між сигналами світлофора, але така система не дає машинам застрягати на перехрестях. Пробок тут немає.

Архітектура в Лодзі жахлива. Місто мені страшенно не подобається: багато занедбаних будинків, покинутих фабрик. Складається враження, що я приїхала до Польщі після Другої світової. Але ми знайшли квартиру у спальному районі, і тут зовсім інші відчуття. Дуже охайно, багато зелені, а зараз, навесні, цвіте просто все навколо. У центр міста більше не їжджу.

Ми живемо поруч із парком і ботанічним садом. Парк облаштований для спортсменів і велосипедистів. Усюди акуратні велодоріжки, і люди ними не ходять (згадую київський проспект Бажана, де посеред велодоріжки бабусі продають яблука та квіти). Ботанічний сад надзвичайно охайний і красивий. І все це не десь у центрі міста, а у пересічному спальному районі. Мушу визнати, що тут все облаштоване для комфортного життя.

Також вразило організоване паркування між будинками у спальних районах. Машин вміщається небагато, але тут і немає таких багатоповерхівок, як у Києві. Тобто всім вистачає місця. Ніхто не стає на газонах чи тротуарах, не перекриває прохід. А на місцях для інвалідів (так, у дворах є окремі місця для них) стоять машини з позначками «інвалід».

Помітила, що тут ніхто не п’є алкоголь на вулиці. Не те що на дитячих майданчиках — взагалі ніде. А п’ють поляки чимало, в магазинах майже всі беруть із собою пляшечку чи кілька банок пива. Та й спеціалізованих алкогольних магазинів по місту дуже багато. Проте люди п’ють вдома чи в кафе, ніхто не сидить у парку з пивом і не вештається містом п’яний.

У польському місті жити дуже комфортно і просто. Але є один великий мінус: це не дім. Тому за першої ж нагоди ми полишимо охайні двори, зелені парки й привітних людей і повернемось додому в наш неідеальний Київ.

Юлія. Кишинів, Молдова, кінець лютого — початок березня. Вільнюс, Литва — півтора місяця

Молдова — найбідніша країна у нашому регіоні, це зрозуміло з перших же кілометрів після перетину кордону. Але опинилися в безпеці, і це вже добре. Мені пощастило мати роботу, роботодавець сплачував моє проживання у готелі. Готель хороший, їжа смачна, вино хороше. Жахливо неприємне відчуття було в перші дні — наприкінці лютого хотіла поміняти в банку в Кишиневі готівкову гривню на місцеві леї та побачила страшенно принизливий курс. Питаю: скільки ви мені дасте за 500 гривень? Відповідають: якщо дасте ще 500 гривень, отримаєте 70 лей! У мене сльози виступили від болю, бо в нашому ресторані за 70 лей отримаєте порцію борщу. Такий курс на готівкову гривню. Якщо розплачуєтесь гривневою картою, банківський курс нормальний.

У Молдові одразу побігли купляти одяг — білизну, шкарпетки, та й дітям треба було щось на заміну. З популярних магазинів знайшли тільки LC Waikiki та DeFacto — бюджетні бренди, як є й в Україні. Це було спасіння. До інших не зверталися, було не до того. Та й манікюр ще був свіженький з України. Якраз перед днем народження, який мав би бути 24 лютого, всі свої процедури зробила.

Містом пересуваюся на своїй автівці, не подобається: незрозумілі розв’язки, непередбачувані повороти й розподільчі смуги. Їдеш своєю смугою — і раптом вже пересуваєшся не дорогою, а узбіччям! Де твоя смуга перейшла в узбіччя — невідомо, не було жодних знаків чи стрілок.

Ніякої архітектури в Молдові немає. Десь відсотків 20-30 румунського, деякі старі будівлі, залишок — радянська архітектура.

Що хочеться запровадити в Києві після Кишинева? Нічого. Порівнювати взагалі нічого, Київ — найпрекрасніше місто у світі.

Потім переїхали у Вільнюс. Це місто, де багато кав’ярень зі смачною кавою, зручні додатки для відстеження руху громадського транспорту та прокладання оптимального маршруту, красива архітектура. Влада намагається зберегти історичні споруди, часто зустрічаються скульптури, ліпнини, величні храми, є цікаві райони та вулиці. Гуляти та пізнавати — саме задоволення. Деякі вулиці дуже нагадують рідний Київ, зокрема Софійську площу.

Кава смачна. Я полюбляю на рослинному молоці, тут завжди знайдеться кокосове або мигдалеве, коштує десь 2-3 євро (у Києві я пила каву за 50-60 гривень).

Послуги загалом мені подобаються українські, тут манікюр за 20 євро не відповідає якості того, що в Києві я отримувала за 450 гривень, але я знайшла вихід і ходжу тільки до українських спеціалістів. Різниці в обслуговуванні сильно не помітила, на мою думку, рівень надання послуг в Україні значно покращився навіть на поштах та в ЖЕКах.

Після приїзду ми оформлювали міграційну картку, всі ввічливо хотіли допомогти, але бюрократична система не довершена, бувають черги, плутанина з документами, але взагалі гарні враження. Щоправда, картку банківську дуже довго оформлюють, здається, не встигну отримати.

У Вільнюсі багато місць, щоб погуляти з дітьми, але дитячі майданчики зовсім звичайні, немає цікавинок. Тут дуже багато людей бігає і зручних парках та спортивних зонах.

Дуже подобається, що у Вільнюсі люди використовують балкони як місце відпочинку або терасу, а не як склад для речей. Існує багато паркувань, де можна розрахуватись карткою без допомоги людини. А так загалом великої різниці між Україною та Литвою я не помітила. Хіба що люди тут дуже ввічливі та завжди готові прийти на допомогу, але я вірю, що наш народ тепер також буде добрішим, а країна зміниться на краще.

Наталія. Ряшів, Польща. Два місяці

У Польщі я почуваюся майже як вдома. Польську легко зрозуміти, а міксом української та польської можна порозумітися. До війни часто відвідувала Варшаву, зараз знаходжуся у невеликому містечку на 200 тисяч мешканців. Це охайне, організоване, чисте та зручне місто.

Київ, мабуть, краще порівнювати з Варшавою. Ряшів можна порівняти з Івано-Франківськом або Хмельницьким. Із супермаркетів поруч — Ашан, також було радісно побачити німецький LIDL. Популярний Biedronka зараз мій улюблений супермаркет: випічка, хліб, свіжі овочі та зелень і дуже приємні ціни. Вважаю, що ціни на продукти, особливо на свіжі овочі, фрукти й зелень в Києві зависокі. У Польщі й у Німеччині приємніші.

Улюблена особливість європейських супермаркетів (це бачила в Литві, Польщі та Німеччині) — у кожному продуктовому на кшталт нашої Фори або АТБ завжди продаються сезонні квіти. За 1-2 євро можна обрати великий букет тюльпанів, троянд або вазонні нарциси, крокуси тощо. У Києві таку розкіш можна побачити тільки в Сільпо або Ашані, куди ще треба доїхати, і за високою ціною. Але це завжди було моєю мрією — купувати щодня квіти разом із хлібом та молоком.

У супермаркетах, шопінг-молах хороший асортимент, завжди є знижки, акції та розпродажі, і вони справжні, зокрема таких брендів, як H&M, Mango, ZARA, Bershka тощо.

Громадський транспорт розвинутий і працює чудово. Окрема смуга для громадського транспорту і таксі. Тому, якщо ви обираєте громадський транспорт, щоб дістатися аеропорту або залізничної станції, приїдете вчасно. Транспорт їздить чітко за розкладом.

Польща зробила грандіозний стрибок у розвитку архітектури за останні 10-15 років. Старі міста відреставровані зручно для піших прогулянок. Будується багато нового та зручного житла.у

Найбільше, що приємно вражає та чого бракує Києву, — це будування зручних малоповерхових будинків із великими терасами та подвір’ями. Дуже популярні так звані таунхауси з власним подвір’ям, гаражем. Немає великих парканів, все прозоро та гарно. На усіх подвір’ях приватних будинків — газони, квіти, майже в кожному дворі — магнолія або сакура, сезонні квіти, дитячі майданчики. У багатоповерхових будинках балкони всі широкі, світлі, скляні або прозорі, використовуються для відпочинку та краси, а не як комора.

Є схожа забудова в Київській області — на Софійській Борщагівці. Це пародія на таунхауси: майже у всіх відсутні гаражі та нормальні подвір’я. Вони замалі, відокремлені великими парканами. Від тераси — тільки назва. Навіщо мені таунхаус, якщо не маю власного подвір’я?

У Польщі зареєструвала себе й дитину, отримала ідентифікаційний номер, який дає право на медичну допомогу, освіту, роботу та проживання терміном до року. Усе оформила дуже швидко, кількох годин вистачило для однієї установи. Всюди волонтери допомагали та роз’яснювали деталі. У банку відкрили картку протягом години.

Багато дитячих садочків. Біля свого помешкання я знайшла чотири в пішій доступності. У першому відмовили, бо не було місць, в іншому взяли. Донька пішла до польської групи дошкільнят. Вона — єдина українка. Садочок при католицькому соборі, прийняли сердечно, з розумінням, навіть при майже повному заповненні групи — 30 дітей. Є багато дитячих майданчиків, усі інклюзивні, вдосталь парків і скверів.

Оксана. Созопол, Болгарія. Півтора місяця

Невеличке місто Созопол, що знаходиться на березі Чорного моря, важко порівнювати з мільйонним Києвом. Тихе, спокійне, холодне, безлюдне. Коли ми приїхали в березні, житло не здавалося в оренду, бо сезон зазвичай починається у травні. Щоб не сидіти в готелі весь день, багато гуляли містом. Про те, що Созопол — суто туристичне місто, я не думала. Усі до одної кав’ярні виявилися зачиненими. Працював лише хлібопекарський цех, що пропонує смачнючу традиційну випічку з бринзою в листковому тісті.

Коли стало тепліше, в місті з’явилися люди, перед великодніми святами потроху відкрилися заклади харчування та кав’ярні. Спробували в трьох місцях каву — вони її просто не вміють варити, відверта бурда. Випадково в порту зайшла до цигаркового магазинчика та побачила маленьку капсульну кавомашину. Запитала, яка кава. Виявилася Lavazza на вибір. Це була перша справжня кава за три тижні, такий кайф! Ми так звикли до смачної кави в Києві, що навіть думки про несмачну не виникало.

Сфера послуг майже в тому ж стані, що й заклади харчування. Спробували зробити манікюр із покриттям гель-лаком. Дорого та неякісно, дуже неохайно. Перукарка-болгарка, яку знайшли в місцевих групах і записалися до неї за два тижні, просто не приїхала в призначений день та час. У результаті готель, де ми мешкаємо з іншими жителями нашої країни, створив групу взаємної допомоги — і користуємося послугами одне одного, і дуже щасливі. У нас уже є майстри манікюру, перукарі, лікарі, вчителі, навіть тренер йоги. Наші люди — професіонали. Тепер усі доглянуті та задоволені, а люди при роботі.

Ми регулярно їздимо в сусіднє велике місто — Бургас. Дороги не завантажені, дорожнє покриття більш-менш якісне. Не ідеальне, але відремонтоване. Водії не порушують правила, дотримуються швидкісного режиму, не ганяють. Світлофори, розмітка — все чудово та зрозуміло, хоч і трошки інакше, ніж в Україні. Є окремий світлофор для маршрутних таксі, але це не звичайний світлофор, а як у нас для трамваїв.

Велосипедні доріжки є, але велосипедного руху, такого, як у Києві, я не бачила. У нас у порівнянні справжнє веломісто! Тут немає людей, що їздять на моноколесах, гіроскутерах, самокатах. Швидше як виняток. Хоча все для цього організовано.

Паркування вздовж дороги заборонено, тому вулиці вільні, без авто на тротуарах і вздовж узбіч. Забирає евакуатор за 1-2 хвилини. Наземне паркування — складна платна штука, треба відправляти кудись смс і не дай боже простояти довше, ніж сплачено тою смскою. А коли закінчився час, виїхати та за пів години заїхати на парковку. Або одразу сплачувати дві години. Складна система. А ось система паркування в центрі міста класна — величезний підземний паркінг, під пішохідною зоною. Легко вийти й до торговельного центру, і до величезного парку. Залишай машину на необмежений час, звичайно, не безплатно, але спокійно. Нам цього порядку з паркуванням дуже не вистачає. Хочеться, щоб Київ придивився до досвіду Бургаса щодо парковок. Втім, не лише Бургаса, але й багатьох інших європейських міст. Наче нічого особливого, але паркування — це не дрібничка. Це твій особистий комфорт як водія, це повага до пішохода та чистота вулиць.

Обожнюю архітектуру в Созополі, особливо у старому місті, це подих старовини. Традиційні будинки майже всі двоповерхові. Перший поверх — менший, з каменю, а другий — з дерева, нависає над дорогою. Центрального опалення нема, тому в кожному будинку є комин. Люди навіть у сучасних будинках заготовлюють дрова та використовують пічне опалення. Сучасні будинки — це суцільне монолітне будівництво.

Коли ми приїхали в Созопол, фактично не існувало служби з нашого питання. За два дні ми випадково знайшли волонтера, який взагалі є поліцейським. Він допоміг нам все владнати. Ба більше, саме він створив необхідні групи для спілкування українців та сайт допомоги по Созополу. Щоб люди не стояли в черзі, організував динамічний електронний список, за яким на реєстрацію можна приїжджати на свій час. Це велика різниця у порівнянні з тим, коли ти в поліції в Києві стоїш пів дня, щоб тільки дізнатися, куди відвезли на евакуаторі машину, а перед носом невдоволено закривають віконце на обід або кажуть, що стояла не в ту чергу.

Оформлення документів на проживання й захист і на отримання соціальної допомоги пройшли доволі легко та швидко. Я не відчула бюрократії. Отримання соціальної допомоги нам підтвердили, але від дати оформлення заяви до фактичної виплати це півтора місяця. Це задовго, але вдячні, що вона взагалі призначена.

У Бургасі є величезний парк, що тягнеться вздовж міського пляжу. Незліченна кількість дитячих майданчиків, велосипедних доріжок, квітучих і не квітучих дерев. Люди просто розчиняються в ньому. Що не місце — то локація для селфі або оглядовий майданчик.