Перші два-три тижні після приїзду в країну нічого не помічали — думки були лише про Україну, родину, друзів, війну. Місто не одразу відкривалося, я не пускала його до себе. Першим лакмусовим папірцем, що приходжу до норми (якщо в цій ситуації взагалі можна казати про якусь норму), виявилася згадка про б’юті-сферу: я почала шукати, де можна пофарбувати волосся та зробити манікюр. Салонів багато, як і в Києві, але ціни інші. Якщо у нас середній цінник фарбування волосся стартує від 800 гривні, то в Братиславі нижче 75 євро знайти щось пристойне практично нереально. Я знайшла майстриню, яка вісім років тому переїхала до Братислави з України, в неї ціни нижче, можна пофарбуватися за 50 євро (стрижка — десь 30 євро, фарбування та корекція брів — 20 євро, стільки ж і манікюр).

У Братиславі багато маленьких салонів і мініперукарень, де працюють дівчата та хлопці з Азії. Знайти їх легко. Там ціни найнижчі у місті, але місцеві кажуть, що якість послуг відповідає вартості. Приділяють увагу й стерилізації інструментів. Майстер при мені дістав все необхідне з крафт-пакета — до речі, українського виробництва. У Словаччині заборонений обрізний манікюр в чистому вигляді, тому пакети доводиться замовляти в нас.

Улюблену каву знайти так само легко, як і в Києві — вона на кожному кроці. У центрі Братислави лате коштує майже три євро, але у звичайних кав’ярнях можна придбати напій за один-півтора євро, що приблизно відповідає нашим цінам.

Окремо хочеться попліткувати про обслуговування у закладах. Такого жахливого ставлення до клієнта я не бачила в жодній країні. Спочатку думала, таке ставлення до іноземців, але ні. Через роботу доводиться багато спілкуватися з місцевими — робочі зустрічі у них заведено проводити в кафе, в закладах різного рівня все те саме. Коли спитала місцевих, чому так, вони відповіли, що всі іноземці зазвичай шоковані обслуговуванням. Якби існував конкурс на найгірше обслуговування, Братислава в ньому перемогла б. Там можна замовити каву й пів години чекати, поки її принесуть. Але для цього спочатку треба упіймати офіціанта, що теж — окрема пригода: можна махати руками скільки завгодно, аж поки тобі не посміхнеться удача, на тебе ніхто не зверне уваги. Спостерігала, як чоловік з діабетом замовив колу без цукру — йому принесли звичайну. Тарілки на стіл не ставлять, а кидають. Про це взагалі можна багато розповідати — ніколи не зустрічала такого в Києві. Словаки сміються та пропонують прийняти цей факт як особливість їхньої культури.