Наші в евакуації: чим Київ відрізняється від європейських міст

Війна примусила деяких киянок виїхати з країни. Тепер вони розповідають Вікенду, який досвід отримують, що згадують про Київ, які європейські рішення нашому місту варто взяти за приклад, а чому Київ може навчити інших.

Першу частину читайте за посиланням

Анжеліка Іванова. Братислава, Словаччина. Понад місяць

Перші два-три тижні після приїзду в країну нічого не помічали — думки були лише про Україну, родину, друзів, війну. Місто не одразу відкривалося, я не пускала його до себе. Першим лакмусовим папірцем, що приходжу до норми (якщо в цій ситуації взагалі можна казати про якусь норму), виявилася згадка про б’юті-сферу: я почала шукати, де можна пофарбувати волосся та зробити манікюр. Салонів багато, як і в Києві, але ціни інші. Якщо у нас середній цінник фарбування волосся стартує від 800 гривні, то в Братиславі нижче 75 євро знайти щось пристойне практично нереально. Я знайшла майстриню, яка вісім років тому переїхала до Братислави з України, в неї ціни нижче, можна пофарбуватися за 50 євро (стрижка — десь 30 євро, фарбування та корекція брів — 20 євро, стільки ж і манікюр).

У Братиславі багато маленьких салонів і мініперукарень, де працюють дівчата та хлопці з Азії. Знайти їх легко. Там ціни найнижчі у місті, але місцеві кажуть, що якість послуг відповідає вартості. Приділяють увагу й стерилізації інструментів. Майстер при мені дістав все необхідне з крафт-пакета — до речі, українського виробництва. У Словаччині заборонений обрізний манікюр в чистому вигляді, тому пакети доводиться замовляти в нас.

Улюблену каву знайти так само легко, як і в Києві — вона на кожному кроці. У центрі Братислави лате коштує майже три євро, але у звичайних кав’ярнях можна придбати напій за один-півтора євро, що приблизно відповідає нашим цінам.

Окремо хочеться попліткувати про обслуговування у закладах. Такого жахливого ставлення до клієнта я не бачила в жодній країні. Спочатку думала, таке ставлення до іноземців, але ні. Через роботу доводиться багато спілкуватися з місцевими — робочі зустрічі у них заведено проводити в кафе, в закладах різного рівня все те саме. Коли спитала місцевих, чому так, вони відповіли, що всі іноземці зазвичай шоковані обслуговуванням. Якби існував конкурс на найгірше обслуговування, Братислава в ньому перемогла б. Там можна замовити каву й пів години чекати, поки її принесуть. Але для цього спочатку треба упіймати офіціанта, що теж — окрема пригода: можна махати руками скільки завгодно, аж поки тобі не посміхнеться удача, на тебе ніхто не зверне уваги. Спостерігала, як чоловік з діабетом замовив колу без цукру — йому принесли звичайну. Тарілки на стіл не ставлять, а кидають. Про це взагалі можна багато розповідати — ніколи не зустрічала такого в Києві. Словаки сміються та пропонують прийняти цей факт як особливість їхньої культури.

Ціни в закладах приблизно як у нас, залежить від розташування та рівня ресторану. «Цезар» коштує 9-17 євро (я його всюди замовляю), порції зазвичай великі.

Звичайна вода в пластикових пляшках часто дорожча за пиво — словаки п’ють воду з-під крана. Психологічно до цього складно звикнути. Місцеві жартують, що словак вмре, якщо пиво коштуватиме дорожче води.

Коли дивлюсь на громадський транспорт, з болем згадую Київ. Тут все працює наче годинник. Є спеціальний додаток, де можна ввести потрібну адресу — і програма покаже, яким транспортом можна дістатися. Через застосунок можна й оплатити проїзд. Або сплатити в автобусі чи трамваї за допомогою банківської карти, смс-повідомлення, чи придбати квиток на деяких зупинках. Гугл-мапи теж показують розклад. Місто невелике (у порівнянні з Києвом), і часто буває, що на дорогу громадським транспортом треба витратити 35 хвилин, а пішки — 45, тому я переважно пересуваюсь самостійно. З одного кінця міста до іншого можна дійти за годину, може трохи більше. Проїзні квитки роблять з фотографією, передати другові не вийде. Велосипедних доріжок багато, такий спосіб пересування дуже популярний, велосипедисти — у шоломах і жилетках зі світловідбивними елементами.

Машин на дорогах багато, «тягнучки» є, заторів не бачила. Смуга для громадського транспорту завжди вільна. Розмітка складна та різноманітна, вулиці не широкі, місце для паркування знайти дуже важко, сплачується через додаток. У підземних паркінгах безплатно можна стояти до трьох годин.

Місто поділено Дунаєм на дві частини — як Київ поділений Дніпром. У нас — лівий і правий береги, тут — південний і північний. Північний — старе місто, південний — новобудови. Коли влаштовувала доньку в школу на південному березі, побачила багато панельних багатоповерхівок радянських часів. Кілька років тому в країні було відкрито програму, і всі ці будинки реставрували — тепер вони виглядають симпатично. Взагалі тут все чисто, охайно, туристична частина міста теж реконструйована. Багато зон відпочинку, галерей.

Словаки самі про себе говорять, що вони нікуди не поспішають — все дуже довго. Втім, оформлення статусу тимчасового притулку було досить швидким — все організовано чітко, зрозуміло. Банківську картку оформлювала у «Татрабанку», звісно, це не наш «Приват». Прийшли об 11-й, співробітниця сказала, що треба записатися на зустріч. При тому, що людей взагалі не було. Записала на 20.00 того ж дня. Оформлення картки — ще година.

Дитячих майданчиків, як в Києві, тут немає, не бачила веселих, різноколірних гойдалок і гірок. Так само й на території дитячих садочків. Максимум — один будиночок або одна гойдалка.

Я в Києві мешкаю біля Південного мосту, тому окремо хочу розказати про міст СНП — з першого погляду вони дуже схожі. Ходила пішки на південний бік міста — дуже зручно та безпечно, доріжка для пішоходів розташована під автомобільною дорогою. Ідеш і насолоджуєшся краєвидами. На мосту є ресторан і оглядовий майданчик. У Києві, на жаль, небагато майданчиків, де можна побачити місто, як на долоні. У Братиславі навпаки таких місць дуже багато, і офіційних, і не дуже.

Пам’ятаю свій Київ з каштанами. У Братиславі теж багато парків, зелених зон. Спочатку я думала, що це місто форзицій (їх багато), потім вирішила, що місто магнолій, а тепер вважаю, це місто тюльпанів.

Набережна ідеальна для променаду, нам би таке в Києві, там багато лавиць, ліхтарі з квітами. До речі, навіть у президентському палаці всередині є сквер, де можна посидіти, відпочити або зробити ранкову пробіжку.

Тетяна. Краків, Польща. Третій місяць

Краків більше схожий на Львів, аніж на Київ. Мені подобається логістика в місті — прямі лінії доріг, якими пасажирів везуть у потрібному напрямку, практично без заторів і спізнень. Києву цього бракує.

Вражає кількість людей на самокатах. Поляки в такий спосіб дістаються до роботи, проводять дозвілля. Великів теж вистачає. Є усі відповідні умови: велодоріжки, спеціальні світлофори. Водії, до речі, ґречні, але не без винятків. Класно облаштовані паркінги.

У мене ще немає улюбленого кафе в місті. Мені поки що важко дається вихід «на публіку», тому смакую вдома каву з LIDL, у 2023-му ця мережа обіцяла зайти на український ринок. Вивчу асортимент тут і повернуся додому підготовленою.

Сумую за своїм лікарем-косметологом. Він приймав на Хрещатику, що спонукало одягнути гарну сукенку і зробити «вихідну» зачіску. Тут послуги косметолога для мене занадто дорогі, тому практикую хатній мінісалон.

З гордістю стверджую, що Україна — це держава в смартфоні. Три кліки в Дії — і готово! У Польщі бюрократія на бюрократії. Але посадовці привітні та раді допомогти. Не мрійте відкрити рахунок у банку та одразу отримати картку — за 10 днів поштою.

Складно і з мобільним зв’язком. Поняття безлімітного інтернету відсутнє. Обов’язкова реєстрація через паспорт. Деякі оператори вимагають додаткової реєстрації в офісі. Хоча сімки нам дали безплатно.

Біля нашого дому кілька парків. За вікном квітнуть каштани, здається, ми в Києві. Хіба що в столиці ми їх зі свого 22-го поверху не бачимо.

Бачили кілька театрів та афіш концертів світових зірок, але через незнання мови та брак коштів не відвідували. Діток волонтери водили в розважальний центр на батути. Велику увагу в Польщі приділяють історії, зі школи дітей водили в декілька музеїв.

Віола. Сонячний Берег, Болгарія. Місяць

Місто курортне, невелике. Поїздка в автобусі коштує 2,5 леви (близько 45 гривень), тому ми переважно пересуваємося пішки. З автобусної станції можна виїхати до сусідніх міст (квиток до Бургаса, що знаходиться за 30 кілометрів від нас, коштуватиме приблизно 100 гривень). Оплачується проїзд у самому автобусі кондуктору. На зупинках є розклад, автобуси його дотримуються, їздять доволі часто. Система повністю зрозуміла.

Прокату велосипедів немає. Хотіли покататися з дитиною — не вийшло. Розпитували місцевих, але ніхто нічого не знає. У Бургасі є прокат велосипедів, але де їх паркувати — невідомо.

Місцева сім-картка дорога, а з мобільним зв’язком взагалі проблема. Продають кілька операторів, проте безліміт оформити неможливо. Є, звісно, варіант контракту, але мінімальний термін — 12 місяців, і якщо ти збираєшся перебувати на території країни менше, це просто невигідно.

Я виросла в Авдіївці — невеликому містечку, тому мені до душі невеликі будівлі на 4-6 поверхів, і це саме про Сонячний Берег. Вулиці широкі, прямі — це зручно, не почуваєшся маленьким і нікчемним. Взагалі тут красиво.

А ось з їжею — біда. У Сонячному Березі ще не сезон, тому кафе та кав’ярні зачинені. Каву попити — проблема. Це в Києві її варять на кожному кроці, а тут треба йти доволі далеко. Піцерію не знайшли, дитячих майданчиків не бачила взагалі. Діти граються в межах «своїх» дворів, готелів, на кількох футбольних майданчиках вирує життя.

Тимчасовий захист оформили на кордоні за 25 хвилин на всю родину, без зволікань та будь-яких проблем. У поліції заповнили документи — теж все дуже швидко. Мама їздила в «собес», все розповіли, поставили в чергу, все ок.

Не можу сказати про якісь особливі рішення, до яких варто було б придивитися Києву. Зараз розуміємо, як все класно у нас влаштовано. Картки для проїзду, кава смачна та доступна, багато фастфудів, ресторани на будь-який смак. Звісно, в курортного містечка та столиці різні формати, але об’єктивно — Україна дуже крута! Мобільні оператори класні, ціни доступні, взагалі місто красиве та зручне.

Анна Віноградова. Валенсія, Іспанія. Два місяці

Живемо в невеликому містечку поряд із великим містом. До центра Валенсії я доїжджаю за 30 хвилин, тому, мабуть, можу говорити не лише про те місце, де живу, але й про саму Валенсію.

Знайти хороше кафе виявилося нескладно. Заклади, де можна посидіти та поїсти, тут двох видів: кав’ярні, де багато солодкої випічки, та пивні, де теж завжди є непогана кава. Але там частіше п’ють щось міцніше. П’ють в Іспанії багато, але п’яних бачу рідко. Кава коштує приблизно 1,5 євро, така ж ціна на яку-небудь слойку з начинкою або пончик у шоколаді. Розповсюджені суттєві знижки, якщо брати три однакові смаколики — мені це зручно, якраз за кількістю дітей. Є й улюблені дитячі фастфуди, були в МакДональдзі (рахунок вийшов у півтора раза вище за аналогічне меню в Києві) та БургерКінзі (практично так само, як вдома).

Транспорт дуже зручний. Метро їздить по всій Валенсії та виходить далеко за межі міста. Багато автобусів, трамваїв. Все ходить чітко за графіком, завжди знаєш, коли прийде наступний транспорт, на табло є вся необхідна інформація. Круто мати транспортну комбі-карту — нею можна сплатити метро, трамвай, автобус. По-перше, це набагато дешевше, по-друге, поїздка рахується однією, якщо, наприклад, з моменту посадки в автобус до моменту пересадки в метро минуло менш як 50 хвилин. У такому разі сплата за метро не знімається. У транспорті завжди багато людей, іноді всі місця зайняті, і доводиться стояти, проте тисняви ніколи не бачила. І в місті, і в нашому містечку є зручні велодоріжки, ними активно користуються.

І Валенсія, і такі містечка, як наше (їх тут багато) дуже щільно забудовані. Все красиве, різноколірне. У нас будинки на 3-6 поверхів, у Валенсії трохи вище. Що одразу падає в око — як дбайливо та охайно вбудовують нові будівлі в старі квартали. Помітно, що тут звикли берегти історичну частину міст.

Бюрократія — це біль. Надати документи треба в зазначений час і швидко. Отримати готові — це завжди довго. Країна вічної «маньяни». «Маньяна» перекладається як «завтра». Але фактично частіше означає «не сьогодні, потім».

Сім-картку продають за паспортом, швидко. Так само швидко оформлюють банківську карту, отримати її можна за кілька днів.

Парки та сквери тут всюди. Дуже багато дитячих майданчиків, причому на будь-який вік. Іноді вони виглядають як дорогі комерційні розважальні локації в Києві. По газонах можна бігати, сидіти, лежати. У парках є спеціальні місця для вигулу з розважалками для песиків: колода, бар’єри тощо.

Мене вражає, скільки іспанці роблять для дітей. Ми живемо в дуже маленькому містечку, але в ньому два муніципальних спортивних комплекси, один з них з басейном. Багато безплатного, але навіть якщо сплачувати, то це 30-40 євро на квартал. Також тут дуже високий рівень послуг і чудове ставлення до дітей з інвалідністю.

Інна Гершун. Чехія. Два місяці

Майже два місяці я в Чехії, місяць — у невеличкому місті Мораво-Сілезького краю. За цей час я усвідомила, який великий шлях пройшов Київ за останні роки. Але і є, чого прагнути.

Чеський громадський транспорт, його організація — це те, що подобається найбільше. На кожній зупинці — розклади всіх маршрутів, що тут проходять, з точним часом, назвами усіх зупинок, особливостями. Повна інформація, чітке дотримання розкладу, розвинена сітка маршрутів. У всіх автобусах-тролейбусах-трамваях крім усного інформування є електронне табло з назвами найближчих зупинок, часом прибуття. Показує, які ще маршрути через за хвилин прибувають на найближчу зупинку. Фантастично зручно, коли не знаєш міста та маєш мовний бар’єр.

Всюди — контейнери для роздільного збору сміття. Біля кожного дому є контейнери для паперу, пластику, скла. На кілька домів — для металу, текстилю, зустрічаються для олії та відходів кавових машин.

А ось до чого ми у Києві звикли та чого бракує — це якісних дитячих майданчиків майже в кожному дворі. У нашому спальному районі чеського містечка такого нема. Їздимо у центр — там чудові великі майданчики і для малюків, і для дітей 6-12 років. Але треба їхати. Але вони чудові.

І ще тут у магазинах чомусь не продаються цукерки на вагу, як у «Рошені». Або у коробках, або ніяк. Уже скучили за улюбленими «Монбланами» чи «Ліщиною».

Усі фото надані героїнями матеріалу, якщо не зазначено інше.

Фото на обкладинці: Наталія Азаркіна, Projector