Друзі та знайомі досить скептично сприйняли моє занурення в ляльковий світ. Коментарі були різні: «дурість», «нащо тобі це?», «піди краще туди, зроби краще те», «не розумію в чому прикол?», «вони ж страшні/стрьомні», «тобі немає чим зайнятися у вільний час?» Але це було лише на початку моєго шляху. З часом, коли всі зрозуміли, що «не попустить» і «саме не пройде», вгамувалися, при появі ляльки та фотіка на зустрічах поблажливо усміхалися, але вже не коментували так гостро. І тільки коли побачили світлини в лялькоблогах, почали запитувати «як ти це робиш?», «це точно лялька?» Зʼявилася якась повага до самого факту, що людина має хобі, горить ним, розвивається, набуває нових навичок і світиться від цього. Людям, які не мають хобі, важко одразу зрозуміти цей стан. Це треба пережити. Мабуть, єдиний, хто з самого початку підтримав і з зацікавленністю слідкував, що буде далі — це мій чоловік.

Хтось творить вдома, за надійними стінами і подалі від чужих очей. А я беру ляльок, фотоапарат і йду на вулицю, в людні місця, бо там гарні локації для фотосетів. Були діти, які на скаку хапали перед моїм обʼєктивом ляльку й тікали до мами з криком «Я ляльку знайшла!». Були співчутливі, які зверталися до моєї спини, що стирчала з кущів, «Жіночко, вам погано???», і потім півгодинні пояснення, що все ок, я тут просто ляльок фотографую. Було приємно зустріти жінку в іншій країні, яка зупинила свою дитину, що бігла в кадр і загадково їй сказала: «Дивись, лялечка теж подорожує, не заважай їй фотографуватися».

Загалом людям завжди цікаво, що відбувається, вони розпитують, намагаються зрозуміти, дивуються, але ніколи не було негативних моментів.