Київський Бродвей та престижні хрущовки: дитинство на Печерську

Де знаходилися київські Бродвей, Ліверпуль та Мічіган? Чим завоювали серця динамівські кумири? Чому печерським піонерам краще було не ходити через нинішній бульвар Лесі Українки? Киянин Володимир Кулеба згадує дитинство на Печерську.

У п’ятиповерхову хрущовку ми переїхали в листопаді 1960-го з самого центру, Червоноармійської, 29. Там у старій чотирикімнатній квартирі юрмилися три родини. 15 людей разом дивилися на кухні старенький телевізор з лінзою. Аж тут ми отримали окрему квартиру!

Наразі ці п’ятиповерхівки стали реліквіями з початку 60-х минулого століття, а тоді здавалися палацами і останнім досягненням цивілізації. Перші хрущовки заселили чиновники Радміну – кращого житла у Києві тоді не було. «Трамвайчики» зі сполучними ванною і туалетом нікого не дратували.

Здавали житло двічі на рік – 1 Травня і 7 листопада. Пізніше й нові станції метро відкривали з прив’язкою до знаменних дат. Наприклад, 19 грудня. Може, хто забув, нагадую – у день народження Леоніда Ілліча Брежнєва.

Вікна виходили на Печерський базарчик, його вчергове зносили, а всього ми пережили сім таких спроб. Та запам’яталася, бо під вивернутими порожніми лавками ми з пацанами відкопували дріб’язок – 10, 15, а то й 20 копійок. Оголосили грошову реформу, кілька місяців «старі» мідяки обмінювали на нові по курсі 1:10. Ото лафа! Видовбав 25 копійок – і білет в кіно. Ще 20 – молочний коктейль!

Навкруги – кучугури піску, ми там гралися й стрибали, з ранку до ночі ганяли гумового м’яча. На піску воротарям було зручно стрибати і безпечно падати. Нашим тодішнім кумиром був голкіпер «Динамо» 18-річний Андрій Гаваші, який разом з Турянчиком і Сабо прибув із Закарпаття на підмогу киянам. Гаваші вразив вибагливу столичну публіку не тільки карколомними польотами через голову, а й певним форсом і моднячою воротарською формою – короткі труси і тонкий светр з шнурівкою, що вільно метелялася в різні боки, з мініатюрними бутсами на кінцях.

Трамвайна зупинка тодішньої «тридцятки» («Залізничний вокзал» – «Печерський міст») мала назву Петра Могили. І нова вулиця з трьох нових п’ятиповерхівок так само називалася. Хоча ніхто і гадки не мав про цю особистість. Паралельна називалася «Панаса Мирного», ми в школі проходили його Чіпку. Та назва зберіглася донині. А от нашу перейменували на вул. Олександра Копиленка. Недавно збирали підписи, щоб повернути Петра Могилу, та щось там недокрутили.

На місці нинішнього бульвару Лесі Українки бульбами стояло болото з гнилої річечки. На болоті верховодили дорослі пацани з бандитськими замашками. Якось ми з другом-однокласником торували шлях додому по кручах майбутнього бульвару, як нас перестріли ті пацани зі справжньою фінкою, порізали нам піонерські галстуки, заламали руки і вивернули кишені. У мене забрали «китайську авторучку», подарунок на день народження, і шкільний проїзний на трамвай.

Довелося майже місяць їздити до школи й назад «зайцем». Удалося, тож гроші на учнівський проїзний я потім доволі часто економив (75 коп.), добираючись до школи «зайцем» або пішки, старанно обходячи те кляте місце. Скоро ми з тим самим другом знайшли короткий шлях – через «собачку», собачу доріжку, як її всі називали, що на Мечникова, і порепаними дерев’яними сходинками виходили на Панаса Мирного.

– Ходімо на «Брод»! – запропонував якось після дворового футболу десятикласник Жорж. Скільки ж років мені тоді було? Мабуть, 11 чи 12, і що таке цей «Брод», не уявляв. Старші так називали Хрещатик в стилі героїв Ремарка і Хемінгуея.

Такої широкої, обсадженої деревами вулиці бачити не доводилося. Хрещатик сяяв вогнями і буяв каштанами. Здається, був початок травня, золота пора. Запаморочливий оксамитовий колір панував скрізь, туди й назад прогулювалися елегантно вдягнені юнаки й дівчата, чувся неприродньо гучний сміх.

Хтось травив анекдоти, хтось демонстрував чудернацьку ходу «ялинкою», смішно викидаючи ноги вправо-вліво. Людей стільки, що обігнати когось у натовпі нереально. Багато усміхнених обличь, радісні вигуки, обійми, то тут, то там звучала музика, лунали сміх, вітання.

Це приголомшливе відчуття радості, піднесеного настрою, радісне збудження зберіглося надовго. Все здавалося таємничим, привабливим, не хотілося звідти йти додому, і кожен вихід на Хрещатик ставав святом.

– Дивися, як ходять на справжньому Бродвеї, в Штатах! – вигукував весь із себе модний, як тут казали, чувак, торуючи шлях чудернацькою ходою на манер Чарлі Чапліна. – Не ставлять ноги рівно, як в армії солдати, а природно так, невимушено.

Раз-пораз хлопці щезали в підворітті, чувся характерний передзвін стаканів, клекіт рідини – підігрівали себе дешевим винцем, а склянки «піонерили» тут же, в автоматах газводи, попередньо символічно сполоснувши в допотопних мийках цих же автоматів. Цим, з дозволу сказати, посудом щодня користувалися десятки, якщо не сотні людей.

Та пили вино не тільки в підворіттях, а й у численних забігайлівках та кафе, яких на Хрещатику і в центрі було вдосталь. Вони заманювали неоном вивісок і назв. Усі точки старожили Броду перейменували на англійсько-американський манер.

«Грот» навпроти вул. Леніна, нині Б. Хмельницького став «Мічіганом». «Ліверпулем» називали дієтичний гастроном з іншого боку, на другому поверсі тут варили дуже смачну і дешеву каву – п’ять копійок за подвійну «половинку». За кавою в центрі стовбичили велетенські черги. Підлога в гастрономі була вкрита дерев’яною стружкою аж до гомілок, більше ніде ніколи такого не бачив.

Публіка в «Ліверпулі» збиралася різношерста – від дрібного ґатунку театральних діячів і кіношників до місцевої алкашні і нероб. Останні завжди от-от «влаштовувалися» на роботу, а поки стріляли мідяки на каву і вино, котре брали по сусідству, в Центральному гастрономі, і розливали під столами. Прибиральницям діставалися порожні пляшки – 12 копійок. Казали, дехто виходить в підворіття палити «травку». Постійні відвідувачки, літнього віку дамочки, вражали своїми чорнильними дугами під очима і прокуреними пальцями. Тут було цікаво, бо майже всі всіх знали, можна було й не вітатися.

Більш, сказали б зараз, продвинута і престижна публіка збиралася на «верхньому Хрещатику» в «Чайнику» або ж «Чайхані» – насправді кафе «Чай-Кофе». «Чайник» тривалий час конкурував з «Мрією», що досить несподівано відкрилося на вул. Леонтовича. Щоб не побили вітрини, організатори ввели квиткову систему запрошень – ажіотаж в місті зашкалював. Лабали місцеві «бітли», грали джаз, розносили коктейлі за півтора рублі, тусувалася «золота молодь».

Був і свій «Коктейль-хол» на Прорізній, пізніше там на повну функціонував знаменитий ресторан «Лейпциг», де збиралася київська богема. Старожили розповідали, що раніше на цьому місці було кафе «Маркіз», тут виступав Вертинський, заходили Паустовський і Булгаков. Наше покоління, зрозуміло, не застало, а от кафе «Хрещатий яр» на тодішній вулиці Свердлова (нині Прорізній) було популярним, старші могли піти туди з дівчатами та покуштувати кубинського рому.