Розкажіть ваші історії про інтимність, секс, стосунки під час війни, попросив Дикий театр глядачів. Про що були ті історії, якими ділились з театром? Про це Вікенд запитав режисерку та драматургиню Наталя Сиваненко, яка створювала виставу «Делікатний режим».
—Для мене було важливо зберегти анонімність людей, які ділилися досвідом, тому конкретних історій переказувати не буду. Найцікавішим у цьому дослідженні було навіть не збирати окремі сюжети, а помічати те, що повторюється, зрозуміти тенденції. Відчувати, чого людям найбільше бракує, що їх вражає, що залишається з ними на роки.
І перше, що мене зачепило, це те, в якому форматі люди пам’ятають свої найінтимніші моменти. Вони майже ніколи не переказували їх послідовно, як історію з початком і фіналом. Натомість згадували крихітні деталі. Як вітер роздував прозору білу штору в готельному номері десь в Італії. Як хтось подивився на них так, як ніхто не дивився раніше. Якийсь дотик, запах, світло. І одна така деталь раптом вміщувала в собі всю глибину пережитого. Мене дуже вразило, наскільки чуттєво працює наша пам’ять.
Для когось найяскравішим досвідом став абсолютний порив свободи, безтурботність, яку більше ніколи не вдалося повторити. Для когось, навпаки, момент найбільшої вразливості.
Було багато історій про останній секс перед розставанням. І дивовижно, як часто саме тоді люди ставали по-справжньому відвертими. Ніби нарешті відкривалися всі шлюзи. Те, що роками не вдавалося сказати, раптом ставало можливим. Люди намагалися запам’ятати кожну деталь, востаннє побути максимально близькими. І в цьому було стільки ніжності, що іноді здавалося: найбільша близькість між ними сталася саме в момент прощання.
Багато жінок ділилися історіями про те, як довго їм доводилося вчитися розуміти, що їхнє задоволення теж важливе. Це може потребувати більше часу, уваги, діалогу. Комусь для цього знадобилися роки стосунків і різного досвіду, а хтось досі перебуває в цьому процесі.
Були й болісні історії про контроль, який спочатку здавався бажаним експериментом, можливістю відпустити себе, а зрештою ставав травматичним досвідом. Про те, наскільки тонкою може бути межа між фантазією та порушенням особистих кордонів. І наскільки необхідними виявляються згода, довіра та повага до себе.
Одне з питань нашої анкети стосувалося еротичних сцен у кіно, які запам’яталися найбільше. Часто люди згадували зовсім не сексуальні практики чи оголені тіла. А довгий погляд. Чоловіка, який не поспішав торкнутися жінки, а дозволяв їй самій визначити момент близькості. Партнера, який просто уважно слухав.
І поступово я зрозуміла, що пишу п’єсу зовсім не про секс. А про те, як нам досі складно про нього говорити. Ми можемо мати роки досвіду, десятки партнерів, знати безліч практик, але розмова про власні бажання все одно може залишатися найінтимнішим, на що ми здатні. Іноді значно складніше сказати, чого ти хочеш, ніж просто це зробити.
Мені стало дуже цікаво досліджувати саме цю магію близькості, яка виникає ще до фізичного контакту. Коли двоє людей можуть домовитися про те, що для них прийнятно, що збуджує, що лякає, де проходять їхні кордони. І зрештою, хто взагалі визначає, що в сексі нормально, а що ні, якщо між двома людьми є взаємна згода?
Окремою, дуже щемливою частиною дослідження стала тема інтимності після бойових поранень. Ми зверталися також до інтерв’ю військових, які проходили через поранення та реабілітацію. Як повернутися до фізичної близькості, коли твоє тіло змінилося. Як знову відчути себе бажаним. Як партнерам наново пізнавати одне одного. Для нас з режисером було принципово важливо, щоб ця тема теж прозвучала у виставі.
Чому варто подивитися «Делікатний режим»?
Мені здається, більшість причин уже заховані в цих історіях. Хочу, щоб ця вистава стала можливістю почути те, про що ми зазвичай мовчимо. Наші персонажі візьмуть на себе сміливість проговорити речі, в яких глядачі, можливо, впізнають себе. Навіть ті, в яких досі було складно зізнатися не лише партнеру, а й самому собі.
І мені дуже хочеться, щоб після вистави люди пішли говорити. Можливо, вперше поставили партнеру якесь незручне питання. Або розповіли про бажання, яке роками залишалося тільки фантазією. Чи просто дозволили собі трохи більше свободи.
Ще одна величезна причина подивитися виставу — це її режисер Юрій Катинський. Він відомий своїми відеороботами, і для нього естетика є одним із головних способів комунікації з глядачем. Тому я очікую, що візуально це буде щось неймовірне. І такі потужні актори будуть це втілювати. Мені подобається думка, що про такі відверті, часом незручні й навіть брудні речі можна говорити надзвичайно красиво.
Ну і, звісно, це Дикий театр. А отже, ніхто не обіцяє, що буде пристойно. Тут дозволяють собі ламати табу, сміятися там, де зазвичай ніяково, і говорити про те, що ми звикли ховати.
А ще мені здається, що зараз, коли Київ переживає стільки холоду й темряви, нам особливо потрібні такі історії. Теплі, живі, дуже людські. І, можливо, вийти з театру з відчуттям, що всередині стало трохи більше світла
Режисер вистави — Юра Катинський, художник — Юрій Ларіонов, продюсерка — Ярослава Кравченко, партнерка проєкту — Каріне Мнацаканян.
Фото — Микита Делюков.
Прем’єра — 19 і 20 листопада. Квитки — в продажу.
Сподобалася стаття? Подякуй автору!
Читайте також: Київ вдень і вночі в іноземних кліпах;
Як кохатися з кошиком. Відвертий відгук про фільм «Плетений»;
Гай Річі по-українськи: про що фільм «Добре, що мама не знає»;
У снігах, в пісках, на острові: що художнього почитати про виживання;
