Київ постав на цукрі. На замовлення «Суспільного Мовлення» знятий документальний серіал «Спадок Терещенків». Це історія про династію цукрових магнатів і меценатів, яку радянська влада дуже хотіла «скасувати». Вікенд разом з творчою групою серіалу розповідає про адреси Терещенків у Києві.
«Київ був цукровою столицею не тільки українських територій, а і всієї Російської імперії. Як відомо, 87% цукру вироблялося на наших українських територіях. Це факт. Уся цукрова промисловість була сконцентрована в українських губерніях», — каже кандидат історичних наук, заступник головного редактора «Українського історичного журналу» Олександр Донік.
У фільмі розповідається, як прибуток із цукрових заводів та інших підприємств дав змогу Терещенкам побудувати архітектурні пам’ятки, що ми знаємо тепер як Київську оперету, музей Шевченка, Національний музей «Київська картинна галерея» (Київська національна картинна галерея), музей Ханенків, Медичну бібліотеку, Національний музей «Київська картинна галерея», Національний художній музей, Інститут історії України, Український інститут національної пам’яті, Політехнічний інститут, Георгіївську церкву, Володимирський собор, Свято-Покровську Подільську церкву, лікарню Охматдит, Подільську жіночу гімназію, Національний архів історії України.
Український інститут національної пам’яті
Адреса: вулиця Липська, 16
Інститут історії України
Адреса: вулиця Михайла Грушевського, 4
Національний художній музей
Адреса: вулиця Михайла Грушевського, 6
Нині ми знаємо його як Національний художній музей України. Він був споруджений значною мірою завдяки фінансовій підтримці родини Терещенків. Ключову організаційну роль зіграв Богдан Ханенко. Нащадок українського козацько-старшинського роду, відомий громадський діяч, юрист, промисловець. Зять Миколи Терещенка — його дружиною була старша донька Варвара.
На будівництво тоді Київського художньо-промислового, а нині — Національного художнього музею, Микола та Федір Терещенки дали 120 тисяч рублів. Це було більше, ніж виділив імператор Микола ІІ. У меценатстві на той час існувала певна змагальність: хто дасть більше.
Музей Шевченка
Адреса: бульвар Тараса Шевченка, 12
Терещенки отримали дворянство, переїхали з Глухова Сумської області в Київ у 1870 році й оселилися в елітному районі неподалік університету, оперного театру та однієї з перших ліній київського трамвая.
Помітно, що родина не хотіла загубитися у великому місті. Вони за звичкою трималися купи. Микола купує будинок на Бібіковському бульварі, зараз це бульвар Шевченка. Поруч будуються брат Федір, доньки Варвара та Ольга. Старший син Іван — трохи далі бульваром, молодший Олександр — за рогом університетського парку. Микола одразу розпочинає капітальну реконструкцію будинку, не шкодуючи грошей і часу. Роботи тривали майже 15 років. Розписувати будинок запрошує відомого художника Вільгельма Котарбінського, який у той час працював над фресками Володимирського собору, що теж будувався неподалік.
Київський маєток Терещенка перейшов у власність спочатку сина Івана, а потім онука Михайла. У Першу світову війну тут розміщувалось управління Червоного хреста й госпіталь для поранених солдатів. Нині ми знаємо цю будівлю як Національний музей Тараса Шевченка.
Володимирський собор
Адреса: бульвар Тараса Шевченка, 20
Оскільки Микола Терещенко був видатним діячем у Києві, багато чого фінансував, у тому числі й опорядження Володимирського собору, він був знайомий з усіма дійовими особами будівництва, зокрема й з художниками, які робили інтер’єр.
Національний музей «Київська картинна галерея» (Київська національна картинна галерея)
Адреса: вулиця Терещенківська, 9
Побудований для Федора Терещенка наприкінці 19 — на початку 20 століття архітекторами Володимиром Ніколаєвим та Андрієм Гуном.
Музей Ханенків
Адреса: вулиця Терещенківська, 15
Подружжя Варвари й Богдана Ханенків усе життя присвятило колекціонуванню творів, насамперед закордонного мистецтва: Рембрандт, Рубенс, Караваджо, скульптура, твори античної культури, ікони.
Їхня колекція виділялась різноманіттям мистецьких напрямів і якістю добору експонатів не лише в Україні, а й у всій імперії. Художник Михайло Нестеров у 1891 році писав до рідних: «Був удруге у Ханенка, докладно розглядав його колекцію картин та старожитностей, це зібрання у своєму роді єдине в Росії, навіть у Москві цього немає в приватних руках».
1917 рік змінив усе. Революція, національно-визвольні змагання, наступ більшовиків. Київ охоплює боротьба за владу. У серці цієї боротьби тут, на Терещенківській, опиняються справжні скарби. Багатьом творам мистецтва, які належали трьом поколінням родини Терещенків, не судилося стати надбанням нащадків.
Іван Терещенко свою величезну колекцію заповідав художньому училищу. Воно мало постати з рисувальної школи Мурашка і на його заснування Терещенко закладав чималий капітал.
У 1915-му через загрозу окупації Києва німцями значну частину колекції вивезли до Петрограда. Уже там у 1918 році вона у повному складі, а це понад 50 картин і понад 5 тисяч малюнків, перейшла до Державного російського музею. Унікальне зібрання досі залишається в Росії. Частину колекції, що залишилася в маєтку Терещенка в Києві, розграбували більшовики в січні 1919 року.
Богдан Ханенко вирішив передати усе зібране місту. Напередодні своєї смерті у 1917 році він написав заповіт, де вказав, що хоче передати все місту, лише за однієї умови: якщо музей називатиметься його прізвищем — музей імені Ханенків.
Щоб виконати волю чоловіка, Варвара Ханенко залишилася в революційному Києві, всі її рідні на той момент уже були за кордоном.
Коли в 1918-му в Києві базувалися німецькі війська, вони запропонували Варварі вивезти її з усіма колекціями в Німеччину й відкрити музей там. Жінка категорично відмовилася — її зібрання мало належати Києву.
У грудні 1918 року Варвара написала дарчу Українській академії наук на всі художні скарби. У лютому 1919 року, на шостий день після встановлення у Києві радянської влади, колекцію взяли під контроль і охорону. Зібрання Ханенків націоналізували й перетворили на музей. Варварі Ханенко у власному домі дозволили зайняти тільки три горішні кімнати. Решта її будинку й усі картини відтепер стали державними. Попри скруту й принизливе ставлення вона все одно не кинула колекції.
Варвара Ханенко померла у травні 1922 року й була похована поруч із чоловіком на території Видубицького монастиря.
Головну умову, яку заповіли Ханенки за свої неоціненні колекції, — назвати музей їхніми іменами, — радянська влада, звісно, не виконала. 1925 року згадку про Богдана та Варвару вилучили з назви «через відсутність революційних заслуг перед пролетаріатом». До середини 1990-х про них було відомо не так багато. У 1999-му заповіт засновників нарешті виконали.
Крім назви, радянська влада вкрала у музею й багато цінностей: щось перерозподіляли по інших музеях, щось продавали. За вказівкою Сталіна організація «Держторг» вилучала твори й реалізовувала їх за кордон. Так вивезли диптих «Адам і Єва» Лукаса Кранаха, який зараз міститься у музеї Нортона Саймона (Norton Simon Museum) в Каліфорнії. Після вилучення Держторгом у 1929 році унікального експоната Ісламської колекції Ханенків, перського бронзового водолія 13 століття, його передали в Ермітаж. У 1934-му не повернулася з виставки в Ленінграді позолочена чаша з козорогами 7 століття. І досі Ермітаж пояснює це як подарунок.
Удруге музей був пограбований під час Другої світової війни: тікаючи з Києва в 1943 році, німці прихопили найцінніше з того, що лишилося на Терещенківській. Зникли тисячі предметів: графічні твори і твори живопису. Те, що не встигли й не змогли евакуювати до Уфи влітку 1941 року, залишилось у Києві в окупації. Під час відходу німців у 1943 році рештки колекції повантажили на потяг і вивезли в західному напрямку.
Одна з таких вивезених робіт — твір голландського живописця Корнеліса ван Пуленбурга «Аркадійський пейзаж». Про картину зберігалися записи ще самого Богдана Ханенка, який називав її розкішним лісовим пейзажем. Несподівано вона знайшлася на аукціоні «Сотбіс». 2015 року картину вдалося повернути до Києва. У Музеї Ханенків сподіваються повернути й інші вкрадені твори.
На сьогодні художні та історичні цінності з колекцій Терещенків є надбанням семи провідних національних музеїв, окрім Музею Ханенків і Картинної галереї це Музей історії України, Національний художній музей, Національний Києво-Печерський історико-культурний заповідник, Музей Тараса Шевченка та Національний музей українського народного декоративного мистецтва.
Сьогодні художні й історичні колекції Терещенків складають найціннішу частину фондів основних українських музеїв. Це те, що ми можемо назвати великим українським мистецьким надбанням.
Національна наукова медична бібліотека України
Адреса: вулиця Льва Толстого, 7
Будинок побудований наприкінці 19 століття за проєктом архітектора П. С. Бойцова за участю П. І. Голландського.
Київська оперета
Адреса: вулиця Велика Васильківська, 53/3
Будували споруду в 1901 році як Троїцький народний дім, він мав стати осередком культурного й освітнього життя Києва. Спорудження перетворилося на велику толоку. Міська дума безплатно виділила ділянку, архітектор не взяв грошей за проєкт. Сто тисяч рублів, потрібних для будівництва, зібрали з приватних внесків. Чималі пожертви зробили київські цукрозаводчики — Лазар Бродський і Микола Терещенко.
На початку 20 століття Миколі Терещенку були під силу подібні проєкти, бо він був одним із найзаможніших киян і вже одним із найбільших меценатів міста.
Київський політехнічний інститут
Адреса: проспект Перемоги, 37
Київський політехнічний інститут родина Терещенків профінансувала на 150 тисяч, разом ще з кількома цукрозаводчиками — Бродськими та іншими, бо вони були зацікавлені у підготовці фахівців саме для цукрової промисловості. Якщо досі, до заснування Київського політехнічного інституту, як правило, управителі маєтків були іноземцями, то тепер цукрові магнати готували вже власних фахівців, які й працювали на їхніх цукрозаводах.
Охматдит
Адреса: вулиця В’ячеслава Чорновола, 28/1
Сучасна лікарня «Охматдит» — один з багатьох меценатських проєктів Терещенків. Це була перша в Києві безплатна лікарня для чорноробів, тобто звичайних, найбідніших працівників. До її появи медицина була переважно благом для заможних. А тут можна було безоплатно отримати допомогу, ліки та харчування. Під час виписки давали ще й трохи грошей. За добру справу у дворі лікарні Миколі Терещенку встановлений пам’ятник.
Лікарня мала сто штатних ліжок, терапевтичне, хірургічне, легеневе та інфекційні відділення. Тут працювали провідні фахівці, зокрема кілька докторів медицини. За 10 років на лікування сюди потрапило майже 9 тисяч хворих. Певним чином тодішня меценатська діяльність нагадує сучасне волонтерство, коли приватні особи перебирають на себе опіку над проблемами, яким не дає ради влада. Російська імперія, що претендувала на роль провідної держави, свого часу була неспроможна опікуватись елементарними потребами власного населення — бодай створити доступну лікарню. І це в часи, коли у світі вже застосовували контактні лінзи чи електричну стимуляцію серця. Прогрес не стояв на місці.
Будинки на Подолі
Адреси: вулиця Нижній Вал, 49 і 50
Промислова революція 19 століття спричинила величезні зміни у структурі населення України. Тисячі збіднілих селян шукали кращого життя в містах. Поглиблювалася соціальна поляризація. У Київ на заробітки почали з’їжджатися люди, які не мали де жити. Місцями масового збору людей у пошуках роботи були Бесарабка та Поділ. Тоді Микола Артемійович і Федір Артемійович заснували в Києві два притулки для безхатьків. Це були найбільші в Києві притулки. Люди, які шукали кращого життя в столиці, отримали понад тисячу місць. Проживання було повністю безкоштовним.
На Нижньому Валу, 50 перший поверх із кімнатами на 30 людей призначався для жінок із дітьми, другий і третій — для чоловіків. У кожній кімнаті були умивальники з підведеною водою та туалети. Матраци й білизну не видавали, але для бездомних людей важливішими все ж були дах над головою і тепло. Це був найбільший у Києві притулок для ночівлі. Він одразу заповнився й ніколи не простоював. За перший рік у ньому переночували 190 тисяч людей, за наступний — 230 тисяч, а за двадцять років роботи — понад три мільйони людей.
У сусідній будівлі під номером 49 з’явився ще один заклад. 24 лютого 1887 року газета «Киянин» опублікувала оголошення: «На Подолі даються безплатні квартири бідним вдовам з сім’ями і пристарілим жінкам. Охочі можуть подавати заяви в контору Федора Терещенка».
Скрупульозність, притаманна бізнесу Терещенків, проявилася й тут. Федір Артемійович особисто ознайомлювався з обставинами кожної заявниці на безплатне житло, перш ніж обрати, кому допомогти. У будинку була спільна кімната з ліжками для самотніх стареньких і 27 окремих кімнат для вдів з маленькими дітьми.
Федір Терещенко звів поруч ще й третій будинок. У ньому розпочав роботу пологовий притулок для бідних. Жінок приймали безкоштовно, забезпечували всім необхідним, після пологів вони могли залишатися тут ще дев’ять днів. Для порівняння: за добу в міській Олександрівській лікарні треба було платити 30 копійок, а в приватних пологових закладах — від 2 до 5 рублів. За 25 років свого існування притулок надав медичну допомогу понад 11 тисячам породіль.
За свій вік Микола Терещенко пожертвував на громадські проєкти близько п’яти мільйонів рублів, майже половину з них — Києву. Його останнім великим меценатським проєктом стало будівництво приміщення для притулку училища глухонімих, першого та єдиного подібного закладу в Російській імперії. Після смерті Миколи у 1903 році жоден зі створених проєктів не припинив існування.
Крім того, на хуторі Михайлівському, що на Київщині, залишилися руїни цукрового заводу.
Київський період життя Миколи Терещенка — золотий час його родини. Микола Артемійович, який починав життя в дерев’яній глухівській хаті, — казково багатий, знаменитий і впливовий. Його бізнес-імперія працює, як годинник, і це його персональна заслуга. У 2005 році російська редакція журналу «Форбс» спробувала скласти список найбагатших людей Російської імперії за архівними матеріалами та реконструювати їхні капітали. Так от, за підрахунками, капітал Миколи Терещенка нараховував на початку 20 століття приблизно 15 мільйонів рублів. Це близько 200 мільйонів доларів, якщо перевести на теперішні гроші. З такими статками Терещенко належав до 20 найзаможніших людей імперії, а серед цукрозаводчиків був таки найбагатшим.
14 жовтня 1899 року маєток Терещенка не встигав приймати гостей. Микола Артемійович святкував 80-річчя. Ювіляр прийняв близько 150 делегацій. Це було гуляння на все місто — у Володимирському соборі правили молебень, а на Контрактовій площі накрили обід на 1200 осіб простого люду. Міська влада підготувала особливий подарунок, щоб потішити ювіляра: вулицю Олексіївську поруч з будинком Миколи перейменували на Терещенківську.
Докладніше про золоту добу династії Терещенків дивіться у 8-серійному документальному серіалі «Спадок Терещенків». Перші серії вийдуть 28 червня о 22:00 в ефірі телеканалу Суспільне Культура та на Youtube Суспільне Культура.
