Сміття та етикет: білка про життя в київському парку

Фото у статті: Михайло Марків

Люди звикли вважати себе господарями міста, але за кожним нашим кроком уважно стежать з дахів будинків, перонів і навіть з гілок дерев. Вікенд поспілкувався з білкою Мілою зі столичного парку про вихованість киян, що її дивує та що насправді думає про наше місто.

Міла — справжня світська левиця та аристократка київського парку. Вона живе тут уже кілька сезонів та вважає парк справжнім культурним осередком. Міла любить спостерігати за життям людей з високих гілок та щиро не розуміє, коли вони поводяться неелегантно.

Своє кредо формулює так: «Як казав Григорій Сковорода: «Світ ловив мене, та не спіймав». У моєму випадку це стосується чужих собак та гіперактивних дітей.

Дивні ритми парку

За роки спостережень згори Міла вивчила людські звички не гірше, ніж Карл свій двір, а Василь — пасажирів вокзалу.

— Люди — дивні створіння. Вони діляться на два табори: перші приходять сюди годинами ходити по колу, а другі — годинами сидіти на одній лавочці й дивитися на тих, хто ходить. Але моє улюблене — це коли хтось сідає з ноутбуком і вдає, що працює на свіжому повітрі. Насправді вони по п’ятнадцять хвилин обирають ракурс для фото з кавою, а потім три години відповідають на схвальні відгуки підписників.

Якось один такий «фрилансер» так захопився відповідями в коментарях, що не помітив, як Міла тихенько спустилася й забрала його перекус просто зі столика.

Виходи в світ

Міла регулярно виходить у світ, і вважає це кульмінацією паркового культурного життя.

— Моя улюблена пора — теплі вечори, коли біля центральної алеї грають вуличні музиканти. Оце для мене справжні світські раути. Я можу вмоститися на зручній гілці дуба, слухати джаз чи класичну гітару й уявляти, що я у віденській опері.

Звані зустрічі

Окреме місце в житті Міли посідає комунікація з чотирилапими відвідувачами парку. До них у неї суто аристократичне співчуття.

— Коли біля мого стовбура зупиняється якийсь породистий песик на повідці й починає гучно гавкати, я дивлюся на нього з висоти десяти метрів та подумки цитую Вільяма Шекспіра: «Самі лише слова — це дешевина». От і я думаю: милий мій, ти можеш доводити свій статус скільки завгодно, але ми обоє знаємо, що через хвилину тебе потягнуть на ремінці далі, а я залишуся володаркою цього місця.

Парковий етикет та екологічний моветон

Навіть у найвишуканішому житті є речі, які здатні зіпсувати настрій. Для Міли це відсутність елементарних манер у деяких гостей.

— Знаєте, я завжди вважала, що естетика має бути в усьому. Ви приходите в парк, сідаєте під деревом, дивитеся на мій пухнастий хвіст — це майже картинна галерея просто неба. Але коли після вашого пікніка під деревом залишається пластиковий натюрморт з порожніх скляночок та целофанових пакетів… Оце вже моветон. Леся Українка писала: «Щоб не плакать, я сміялась», от і я намагаюся тримати лице, коли спостерігаю цей «попарт». Людоньки, якщо ви вже прийшли до мого дому, то майте повагу до інтер’єру! Пакет з-під чипсів не додає сосні шарму, а смітник поруч стоїть не просто як архітектурна прикраса.

Гастрономічний дисонанс

Окремий біль аристократичної душі Міли — це людське уявлення про частування.

— Я завжди за діалог між видами, але гастрономічні вподобання деяких відвідувачів мене просто шокують. Приходить людина, дивиться на мене з захватом і простягає… солоні сухарики чи шматок здобної булки з кремом. Я дивлюся на це й згадую слова Марка Твена: «Доброта — це те, що може побачити сліпий і почути глухий», але ж не до такої міри! Милі мої, я — витончена паркова аристократка, а не сміттєпровід.

Аристократичний шлунок білки вимагає належного поводження: кеш’ю, сушений фундук чи гарбузове насіння вважаються універсальною мовою поваги. А от пачка солоного арахісу сприймається Мілою як особиста образа та відсутність базового етикету.

Особисті кордони

Ще одна річ, яка регулярно випробовує світську витримку пані Міли — це відсутність елементарного відчуття простору.

— Парк створений для медитації, споглядання та тихої філософії. Але здається, деякі батьки приводять дітей з єдиною метою — перевірити, чи витримає моя сосна їхній ультразвук. Коли малюк біжить за мною через увесь газон з криком «Білочка-білочка, стій!», я вмикаю свій найкращий світський ігнор та забираюся на найвищу гілку. Шануйте особисті кордони. Я тут мешкаю, а не працюю аніматоркою у дитячому центрі.

Формула-1 на алеях

Сучасні тренди урбаністики також додають Мілі приводів для витонченого обурення.

— Раніше алеями повільно гуляли поважні пани та пані, а зараз це перетворилося на швидкісну трасу. Електросамокати, моноколеса, швидкісні велосипеди… Вони летять з такою швидкістю, ніби за ними женеться вся зграя міських собак.

Кожен перебіг доріжки для неї тепер — це математичний розрахунок: вирахувати траєкторію самоката, перестрибнути асфальт і при цьому зберегти поставу.

Реверанс комунальникам

Попри всі дрібні непорозуміння з відвідувачами, у Міли є окрема таємна любов у парку.

— Моє панство — київські комунальники. Оце справжні охоронці моєї резиденції. Звісно, як у кожному вишуканому закладі, у нас бувають робочі нюанси: то листя приберуть занадто завзято й виметуть мою секретну заначку, то о сьомій ранку увімкнуть косарку й зіпсують мої ранкові роздуми. Але я їм вдячна за чисті алеї та доглянуті дерева. Не все завжди виходить ідеально, але дякую, шановні, що не забуваєте про мій дім.