Позичити очі. Як працює волонтерство для незрячих

Позичити очі. Як працює волонтерство для незрячих

Прочитати напис на упаковці, перевірити термін придатності продукту, знайти потрібну річ у кімнаті — для нас це звичайні справи. Але людям з порушеннями зору буває складно. Вікенд розповідає про застосунок Be My Eyes та волонтерів, які допомагають по телефону.

Коли та хто це придумав

Ідея застосунку належить данцю Гансу Йоргену Вібергу, який сам має порушення зору. У 2012 році він працював із Данською асоціацією незрячих і помітив, як часто людям потрібна допомога з простими побутовими справами. Наприклад, прочитати етикетку або перевірити термін придатності продукту. Віберг подумав, що для цього необов’язково щоразу телефонувати рідним чи друзям. Натомість можна створити спільноту людей, готових допомагати одне одному через відеозв’язок.

Ганс Йорген Віберг

Застосунок запустили 15 січня 2015 року в Данії. За першу добу в ньому зареєструвалися 10 тисяч волонтерів. Відтоді спільнота значно зросла: станом на березень 2026 року вона об’єднувала понад 10 мільйонів волонтерів і понад мільйон незрячих людей та людей з порушеннями зору з усього світу.

Як працює застосунок

Основна функція Be My Eyes — відеодзвінки з волонтерами. Якщо людині потрібна допомога, вона відкриває застосунок і натискає кнопку виклику. Запит отримують волонтери, які зараз доступні, а система шукає того, хто може відповісти й розмовляє потрібною мовою.

Коли хтось приймає виклик, починається відеодзвінок. Волонтер бачить зображення з камери смартфона користувача, а співрозмовники чують одне одного. Людина спрямовує телефон на предмет, який потрібно роздивитися, а волонтер голосом пояснює, що бачить. Наприклад, читає склад продукту, підказує колір одягу, допомагає знайти потрібну кнопку на пральній машині або розібратися з незнайомим приладом.

За інформацією розробників, середній час очікування на відповідь менш ніж 10 секунд. Допомогу можна отримати цілодобово.

Як зареєструватися

Застосунок безплатний та доступний в App Store та Google Play. Під час реєстрації потрібно вибрати одну з двох ролей: незряча людина або волонтер. Створити обліковий запис можна через електронну пошту, Google, Facebook або Apple ID. Далі вказати мову спілкування та надати доступ до камери, мікрофона й сповіщень.

Якщо хочете стати волонтером, спеціальна підготовка не потрібна. Достатньо мати смартфон та інтернет. Коли комусь знадобиться допомога, на телефон надійде сповіщення. Якщо ви вільні, можете прийняти виклик та поспілкуватися з людиною. Якщо не маєте часу, просто пропустіть його — запит отримає хтось інший. Зареєструватися в застосунку можуть люди від 18 років.

Український досвід

Ініціативу підтримали мільйони людей з усього світу, і українці не стали винятком. Вікенд поспілкувався з українськими волонтерами Be My Eyes, щоб дізнатися, як все влаштовано.

Аліна Бондар користується застосунком приблизно рік. Про нього вона дізналася з Threads.

— Мене зацікавила сама ідея: можливість допомагати незрячим людям дистанційно. Подумала, що це простий спосіб зробити щось хороше для іншої людини, не виходячи з дому.

Перший виклик Аліна пам’ятає досі. Її попросили допомогти перевірити чеки. Для неї це було незвично, адже раніше вона не замислювалася, наскільки складними можуть бути такі буденні справи для незрячої людини. А ще виявилося, що навіть під час відеозв’язку все не так просто: потрібно правильно спрямовувати камеру, щоб волонтер міг роздивитися потрібний предмет.

За рік дівчина прийняла десятки викликів.

— Ситуації дуже різні, важко передбачити, з чим людина звернеться: визначити колір одягу, допомогти з банківським застосунком, — каже волонтерка.

Один дзвінок запам’ятався найбільше. Пані попросила сказати результат тесту на вагітність, а він виявився негативним.

— Наскільки я зрозуміла, робила його вже не вперше. Цей дзвінок запам’ятався, тому що за такими простими, на перший погляд, проханнями можуть стояти глибокі особисті переживання та великі сподівання, — ділиться Аліна.

Аліна має особистий спогад, пов’язаний з незрячою людиною. Коли жила в Херсоні, на вулиці Суворова часто зустрічала дідуся Анатолія, який співав для перехожих. Одного разу вона допомогла йому перейти дорогу, після чого вони трохи поспілкувалися.

— Пам’ятаю, що навіть попри те, що він не бачив очима, він чудово все розумів, що відбувається в країні, — згадує Аліна. — Згодом херсонці власними коштами встановили йому пам’ятник на тій самій вулиці. Для мене це така тепла й особлива історія про людину, яку місто пам’ятає та цінує.

За словами волонтерки, найважливіше — спілкуватися з повагою, запитувати, чи потрібна допомога, і думати передусім про людину, а не про її порушення зору.

Вікторія Добуш десь рік тому натрапила на допис у соцмережі, автор якого розповідав про свій досвід допомоги незрячій людині.

— Раніше навіть не чула про цей застосунок. Сподобалася сама ідея, тому я вирішила теж його встановити, — згадує Вікторія.

Через місяць після встановлення застосунку вона вперше відповіла на виклик. Чоловік показав їй вуличний термометр та попросив визначити температуру надворі, щоб зрозуміти, як краще вдягнутися.

За рік прийняла 6-7 викликів. Вікторія допомагала читати повідомлення, налаштовувати температуру на духовці, а одного разу чоловік заблукав у полі — тоді вона допомогла йому знайти велосипед і зорієнтуватися, як виїхати на стежку.

Один з дзвінків запам’ятався особливо. Чоловік перебував за кордоном та мав сісти на автобус.

— Чоловік показував автобуси, які під’їжджали до зупинки, а я перевіряла їхні номери та підказувала, чи це потрібний транспорт, — розповідає Вікторія.

Зрештою вони знайшли правильний автобус, і чоловік успішно на нього сів. Вікторія зізнається, що під час таких дзвінків певною мірою переживає емоції людей, які звертаються по допомогу. Проте намагається зберігати спокій, щоб зосередитися на ситуації.

— Приємно усвідомлювати, що я можу бути комусь корисною в такі моменти. Завдяки одному дзвінку людина може не чекати, поки хтось прийде їй на допомогу, а вирішити свою нагальну потребу тут і зараз за підтримки волонтера.

Марія з Хмельницького дізналася про Be My Eyes з допису знайомої. Це спонукало її почати допомагати незрячим людям. Застосунком користується близько пів року. За цей час їй надійшло близько 10 дзвінків, але відповісти вдалося лише на 2. Перший був коротким: чоловік попросив прочитати назву на обгортці батончика. А от друга розмова затягнулася.

— Ми з чоловіком шукали по подвір’ю другого гумового капця, якого вкрав його песик. Шукали довго та трохи навіть поговорили, — згадує Марія.

Обидва випадки були звичайними побутовими ситуаціями, але після дзвінків вона ще довго думала про свій досвід, як мало треба для щастя — бачити світ. Марія усвідомила, наскільки важливою може бути допомога, яка для волонтера нічого не коштує.

Сама Марія носить окуляри й має короткозорість з 10 років. Коли знімає, складно знайти їх без сторонньої допомоги. Це створює чималий дискомфорт у побутових ситуаціях, і вона не може уявити, як це — жити в темряві.

Раніше Марія не мала досвіду спілкування з незрячими людьми, тому під час дзвінків хвилювалася, чи не образить когось необережним словом.

— Я зрозуміла, що відсутність досвіду спілкування з незрячими людьми не робить мене зовсім безнадійною. Я зможу допомогти, але щоб зрозуміти як, потрібен час, — ділиться вона.

Ще помітила, що люди, які телефонують по допомогу, часто намагаються не затримувати волонтерів, проте іноді їм потрібна не лише практична підтримка:

— По голосу та розмові чути, що вони потребують спілкування і людини, яка б їх послухала.

Віра Боднарук користується застосунком з липня. Тема людей з порушеннями зору знайома їй особисто: вона має незрячу родичку, яка веде свій блог та багато розповідає про життя таких людей. Саме від неї жінка й дізналася про додаток.

З 6 викликів, що надійшли за цей час, Віра прийняла 3. Перший досвід був простим: жінка не могла подивитися цифри на глюкометрі, і волонтерка просто назвала їх. Інший виклик надійшов від чоловіка, який збирав на вулиці висушений одяг та загубив у траві шкарпетку.

— Це був морально найважчий момент для мене. Він руками перебирав усе навколо себе в траві. Я розуміла, що він уже тривалий час це робив перед тим, як зателефонувати. Тому для мене це було досить-таки емоційно, — ділиться Віра.

Маючи такий досвід та бачачи світ через історію родички, дівчина переконана, що суспільну культуру підтримки треба формувати змалечку, навчати дітей допомагати таким людям, наприклад, жестової мови, основ спілкування та підтримки.

Сподобалася стаття? Подякуй автору!

   

Читайте також: Будь серед своїх. Де волонтерити в Києві;

Для рецептів, рослин і бажань: які застосунки пропонують українські розробники;

Російська мова, дощ та яхта. За що штрафують у Києві;

Дофамін у кошику. Як киянка рослинам паспорти видає;

Лисиці в Києві. Як нам з ними співіснувати.