Люди звикли вважати себе господарями міста, але за кожним нашим кроком уважно стежать з дахів будинків, перонів і навіть з гілок дерев. Вікенд побалакав з щуром Василем з вокзалу Київ-Пасажирський про те, як бачить киян, що його вражає та що насправді думає про наше місто.
Василь уже два роки мешкає на залізничному вокзалі. За цей час він добре вивчив тутешнє життя: бачив зустрічі й прощання, гнів і радість, поспіх та запізнення. А ще встиг завести знайомства — деяких пасажирів впізнає здалеку.
— Часом бачу знайомі обличчя. Я радію, біжу вітатися, але вони чомусь зустрічають мене не так тепло.
Він уже став справжнім детективом — може з першого погляду визначити мету.
— Якщо людина приходить з квітами — все зрозуміло, зустрічає кохану. А от якщо без квітів, значить родичів. Якщо в руках пакет, де щось дзвенить — людина точно їде в Карпати чи в Одесу. А якщо це бабуся з пакетом, то там стовідсотково щось пахуче, смачненьке й загорнуте в три шари фольги.
Ще одна категорія, яку Василь добре знає — люди з величезними валізами.
— У мене таке відчуття, що вони пакують з собою пів квартири. Людоньки, відпишіться в коментарях, вам дійсно все те знадобилося в дорозі?! Я от уже два роки живу на вокзалі й досі якось обходжуся без валізи.
Друзі Василя
Особливо теплі стосунки у Василя склалися з місцевими бездомними, тож щур не збагне, чому поліція ставиться до них з такою пересторогою.
— Я не знаю, що їм не подобається — прекрасні ж люди. Пахнуть приємно, душевні. І головне — у них немає оцих модних пластмасових валіз на коліщатках, які торохтять на весь перон. Тільки целофанові пакетики. Їх легко прогризти й завжди можна знайти щось смачненьке на обід. Ну ідеальні сусіди!
Незавершений квест
За два роки Василь вивчив вокзал вздовж та поперек — знає всю логістику, кожен закуток та коротку дорогу. Але одна річ залишається для нього нерозгаданою таємницею — нова автомобільна розв’язка біля вокзалу.
— Як машини взагалі знають, куди їм їхати? Раніше було просто: бачиш простір — куди хочеш, туди і їдь. А зараз там стільки всього намалювали, понаставляли, що єдине, що мені залишається бажати тим водіям — це удачі. Хоча поліції там зараз стільки, що у водіїв, здається, єдиний варіант — це їхати правильно.
Місцева економіка
Щодо місцевих цін Василь має власну аналітичну думку.
— Ціни у вокзальних кіосках такі, ніби до них уже включена вартість квитка. Якось глянув на канапку з сиром і зрозумів, що це справжня фінансова інвестиція. Проте для мене це навіть плюс. Що вищі ціни вони ставлять, то більше домашньої їжі люди тягнуть з собою. А коли вони той бутерброд з фольги витягають та випадково щось упускають — ооо, це як мій персональний кешбек.
А взагалі раніше було простіше: стояв один магазин з продуктами й інший — з «Київськими тортами». Зараз повідкривали купу всього всередині: кав’ярні, книгарні, ігрові кімнати, супермаркет, піцерія. З одного боку — нові локації для інспекції, але з іншого боюся, що скоро мій дім перетвориться на торговельний центр.
Дипломатичні амбіції
На вокзалі Василь бачив пасажирів різного статусу, але найбільше його зацікавили іноземні політики та дипломати.
— Я бачив їхні купе — дуже пристойні. Я після цього сам серйозно замислився про дипломатію. А що? Катався б собі туди-сюди спецвагоном, пив би чайок з порцеляни, кивав з поважним виглядом. Я, правда, маленький, але це навіть плюс для міжнародних переговорів — менше місця займаю, легко пролізу на будь-які закриті саміти.
Прикрі затримки
Останнім часом Василь з сусідами все частіше стають свідками вокзальних драм.
— Пасажири через затримки проходять усі стадії прийняття: від глухої агресії та розпачу — до повного смирення прямо на валізах. Мені, звісно, є що їм сказати й як заспокоїти, але хто ж слухає щура? Відразу починають кричати й махати сумками!
Василь залізничникам дуже співчуває й завжди їх захищає.
— Я живу тут уже два роки й на власні очі бачу, скільки сил вони вкладають у кожен рейс. Залізничники точно не сидять склавши руки й не чекають, поки все якось розв’яжеться само собою — вони роблять неможливе, щоб ці залізні машини їхали далі. Тому, коли ви чекаєте на пероні, просто згадайте, що за хвилинами на табло є люди, які тримають цей рух. А потяг обов’язково приїде.
Сподобалася стаття? Подякуй автору!
Читайте також: Врятувати каштан під вікном. Історія Марії;
Від легенди до фентезі. 7 питань про булочну «Ярослава»;
Гарбузове лате: як американське стало українським;
Навколо світу за одну тривогу: як з’їздити в Ліму без квитка;
КПІшний суп і КНУшні пиріжки: в яких студентських їдальнях шукати обід.
