Весело та з користю: як працює й дуркує редакція Вікенду

Як вийти заміж після інтерв’ю? Чи складно бути няшними та писати про Київ цікаво? Вікенду виповнилося шість років, тому редакція ненадовго помінялася місцями з читачами. Вони ставлять питання про нашу роботу, а ми намагаємося відповісти цікаво та дотепно.

Ми — це редакторки Вікенду Світлана Максимець і Марина Курильчук, авторка та дизайнерка Марина Ніколаєва.

Ми — це:

Світлана Максимець

головна редакторка

Марина Курильчук

редакторка

Марина Ніколаєва

авторка та дизайнерка

Розкажіть про історію проєкту: чим надихалися, чому саме така назва, яким був перший спільний проєкт?

запитання від Олени Попчук

Світлана Максимець:

Колись усе найцікавіше в Києві відбувалося тільки по вікендах. Тоді й з’явився цей проєкт: щоб розповідати, куди піти, про незвичні місця, класні заклади, а також про крутих киян, історію та майбутнє міста.

Ми втрьох — я, Марина Курильчук та Марина Ніколаєва — разом працювали у великій редакції, яка випускала різні видання, зокрема газету з телепрограмою та київськими новинами. Згодом від паперової версії відмовилися, а в онлайн-проєкт редакція не вірила. Натомість ми втрьох обожнювали Вікенд і вірили в його потенціал. Тому працювали над ним паралельно з основною роботою.

Не дуже встигали приділяти увагу Вікенду, але дуже втомилися від політики, про яку доводилося писати в робочий час. Треба було щось вирішувати. Друзі-айтішники підтримували нас. Врешті-решт ми наважилися піти з редакції, а друзі стали інвесторами видання.

Перший спільний проєкт ми зробили з командою ТРК «Проспект». Клієнт поставив завдання: не просто знайти цікавих відвідувачів, розповісти їхні історії, а ще й створити виставку їхніх портретів.

В захваті були всі: редакція, замовники та наші герої. Замовники раділи, що серед відвідувачів були талант-менеджерка Coca Cola, директорка першого інтернет-клубу в Києві та інші цікаві люди. Ми дивувалися, як ці історії сподобалися читачам. А герої проєкту були щасливі отримати власні портрети зі справжньої виставки.

робочі фото з того самого першого проєкту

Чому у вас немає прямої реклами? Чому ви набагато цікавіші за інші київські інтернет-видання?

запитання від Вероніки Менделєєвої

Світлана Максимець:

Ми хотіли створити видання про Київ, яке подобалося б читати нам, нашим близьким і друзям. Так і зробили. І судячи з відгуків, у нас виходить.

У нас немає надокучливої реклами та десятків спливаючих вікон, бо ми хочемо, щоб вам було комфортно читати Вікенд. Віримо, що рекламу можна робити цікавою та корисною. Усі роки так робимо. Разом із партнерами запрошуємо художників малювати ТРЦ, тестуємо сімейні авто, годуємо тварин у притулках, створюємо тематичні ялинки та адвент-календарі, розповідаємо історії легендарних будівель, повертаємо імена забутих киян.

Такі статті точно не дратують, вони цікаві та викликають бажання ділитися й обговорювати.

Яке інтерв'ю дало найнеочікуваніший результат? Які були курйози в роботі?

запитання від Пані Олени

Марина Ніколаєва:

Найнеочікуваніший результат інтерв’ю — моє одруження та поява нового співробітника в редакції. Шість років тому я випадково натрапила в групі КПІ на пост про випускника, що здійснює навколосвітню подорож і веде про це блог. Така історія ідеально підходила Вікенду, тому я домовилась про інтерв’ю з героєм, який знаходився за тисячі кілометрів від Києва. Стаття дуже зайшла читачам, а через декілька місяців Андрій повернувся до Києва й запросив мене на прогулянку. Згодом ми одружилися, а Андрій ще й доєднався до команди Вікенду як проєктний менеджер.

А тепер про курйози. Якось ми отримали акредитацію на кількаденний музичний фестиваль, що проходив в іншому місті, тому довелося їхати разом з нашою собакою Дарою (подія була дог-френдлі). Ми в редакції вирішили: якщо вже Дара їде з журналістами в робочу поїздку, то й сама має працювати як спеціальна кореспондентка. На фестивалі вона носила бейдж «Я висвітлюю цю подію», що дуже подобалося відвідувачам, та й самій собаці. Вона охоче позувала зі своїм бейджем на камери. Кумедно, що собака-кореспондентка освітлювала виступ гурту «Жадан і собаки» на фестивалі.

спеціальна кореспондентка Вікенду Дара

Які статті несподівано «залітали» і які неочікувані наслідки публікацій бували?

запитання від Аліни Шубської

Світлана Максимець:

Незадовго до повномасштабної війни ми опублікували статтю про киян, які вчаться стріляти, та тих, хто вчить їх цьому. Відгук був потужний. Причому не лише від охочих вчитися. До редакції звернулися кілька іноземних журналістів, просили поділитися контактами героїв.

А ще багато років поспіль герої статей Вікенду потрапляли на телебачення. Телевізійники відстежували наші публікації та запрошували знайдених нами цікавих киян до себе на ефіри. І нехай колеги жодного разу за це не подякували, ми все одно дуже тішилися за наших героїв і свою роботу.

Про статті, які несподівано «залітали». Оскільки Вікенд робив багато матеріалів про торговельні центри, ми не могли оминути відкриття River Mall. Матеріал назвали провокативно «Гордість для правих, заздрість для лівих». Але точно не були готові до такого шквалу обговорень і кількості переглядів. Поки десятки писали в коментарях «краще б там відкрили бібліотеку/дитсадок/музей», сотні читали статтю. Були й такі, хто писав в особисті редакції, щось уточнити якусь інфу про ТРЦ.

Те саме відбулося, коли ми викотили матеріал про відкриття ІКЕА в Києві. Як би ми не бурчали «кому треба ці магазини», правда в тому, що треба. Ми це читаємо, ми там купуємо.

Топ найулюбленіших статей кожного вікендера

запитання від Олени Сухіної

Світлана Максимець:

Не можу назвати улюблені. Скажу, які викликають особливі відчуття. Колись я поїхала в Харків спеціально заради прогулянки з Максимом Розенфельдом. Слухала байки відомого гіда та зовсім по-іншому відкривала для себе місто. Зараз мужній Харків тримається, а я знову й знову повертаюся думками на ті вулиці.

Історик Олександр Вітолін написав чимало статей для Вікенду. Він розповідав про те, як кияни влаштовували оргії на Трухановому острові, створювали першу рекламу та будували перші хмарочоси. А найважливіший матеріал, яким пишаються автор і редакція, вийшов під час війни. «Написані кров’ю: 10 правил перемоги» цитує у себе на сайті Головне управління розвідки України, його читають і пересилають один одному військові на передовій.

Вікенду важливо не лише розважати, а й бути корисним. Такі матеріали допомагають, коли триматися стає важче. Приклад — поради психологині Катерини Гольцберг, як підтримувати інших і самим просити про підтримку.

Марина Ніколаєва:

Мій топ найулюбленіших статей Вікенду займе декілька аркушів А4. Тому назву деякі особливі для мене. Мені завжди цікаво дізнаватися, як працюють різні установи, куди пересічний житель Києва зазвичай не має доступу: трамвайне депо, хлібзавод, планетарій, навіть міська водоочисна станція. Одним із таких місць ще зі студентських років була обсерваторія в Голосіївському лісі. Працюючи у Вікенді, я нарешті задовольнила свою цікавість і зробила з обсерваторією та її працівниками великий матеріал. Те саме стосується музеїв, культурних центрів чи театрів, куди ми потрапляємо за лаштунки. Наприклад, цікаво було подивитися виставку в Музеї кіно, коли її тільки монтували, та після відкриття, коли в неї вдихнули життя.

Про що частіше за все сперечаєтеся у редакції й за ким насправді останнє слово?

запитання від Аліни Шубської

Марина Курильчук:

Можемо сперечатися на всі теми: яке слово буде доречнішим у статті, як висвітлювати певну тему, що відповідати на дивні листи та хто сьогодні написав дурню у фейсбуці. Втім, найчастіше це не стільки сперечання, скільки обтесування ідеї, узгодження, як найкраще щось зробити. Кожен може висловити свої аргументи, навіть найдивніші. Здебільшого з фінальним варіантом згоден кожен. Буває таке, що хтось лишається при своїй думці, але оскільки нас троє, то двоє проти одного — і рішення прийняте. Зазвичай ми шукаємо відповіді на питання не «робити чи ні», а «як саме це зробити доречно та цікаво», тому поле для варіантів, яке влаштує всіх, дуже широке. Зрідка буває, що таки треба, щоб хтось сказав остаточне слово. Воно, логічно, за головною редакторкою. Але вона ніколи не використовує це як засіб «я сказала — і крапка», а скоріш коли ми все ж не можемо обрати щось одне.

той рідкісний момент, коли дійсно сперечаємося

Чим надихаються автори статей?

запитання від Наталії Коробенко

Марина Курильчук:

Непересічними людьми, яких набагато більше, ніж здається, історіями, які підкидає саме життя. Завжди тримаємо очі розплющеними та вушка нашорошеними, щоб помітити те, чого не помічають інші, та зробити про це матеріал.

Світлана Максимець:

Надихає місто та люди, які його створили, захищають, люблять, роблять трохи кращим.

Марина Ніколаєва:

Мене надихає пара пенсіонерів з Виноградаря, які облаштували затишний садок у дворі для себе та сусідів; науковець, який перетворив «нудний» музей на квест-кімнату з пізнавальними завданнями для школярів; студенти київського вишу, які після пар майструють гоночний болід, щоб представляти Україну на міжнародних змаганнях; директорка маленької бібліотеки на Русанівці, яка радіє галасливим підліткам, працівникам з ноутбуками, читачам з собаками. Усі ті жителі Києва, які роблять наше місто трохи кращим і добрішим.

Які місяці року ви любите і які ні? Чому?

запитання від Наталії Підлісної

Світлана Максимець:

Грудень — найскладніший і найулюбленіший місяць року. Редакція відпрацьовує купу рекламних замовлень. Навіть ті, хто місяцями відмовлялися, приходять з грошима й кажуть: «Зробімо щось цікаве».

Роботи дуже, дуже багато. Але в кінці завжди очікує винагорода: підбиття підсумків, бонуси та канікули. Це також місяць святкових сніданків і вечірок у партнерів. У грудні редакція отримує купу подарунків.

Січень — не те щоб нелюбий, але найбільш сонний місяць. Місяць розгойдування. Начебто всі вже мали почати працювати. А насправді лише прокидаються та намагаються щось планувати. І ти мусиш влитися в цей сонний потік.

Зараз у нашому календарі переплутані всі дні та місяці. Але ми переможемо, знову випустимо календар Вікенду, даруватимемо та прийматимемо подарунки й радітимемо кожному дню.

Сови, жайворонки, дивні пташки? Нюанси та підводні камені?

запитання від Беати Куркуль

Марина Курильчук:

У редакції практично повний набір. Свєта може встати о шостій ранку та вже за годину активно працювати, але після девʼятої вечора мало що сприймає. Я, о котрій не встала б, можу нормально функціонувати тільки після десятої ранку, але о девʼятій вечора можу вигадувати ідеї для статей. Марина Н. десь посередині. Але конфліктів через це не маємо. Я усвідомлюю, що о 23-й Свєту скоріш роздратує моє повідомлення, навіть з найгеніальнішою ідеєю, а вона розуміє, що о сьомій ранку її редакційні Марини ще будуть не в адекваті. Усі робочі питання зазвичай розвʼязуємо в робочий час. Якщо їх накопичилося багато або є дуже важливі, тоді плануємо зустріч, на якій усе обговорюємо.

Коли все дістало разом із тренером, чоловіком або котиком, що спить на тобі, як збираєте себе?

запитання від Лілії Овчіннікової

Марина Ніколаєва:

Коли все й усі максимально дістають, мені допомагає перезавантажитися вечір, який я присвячую лише собі. Програма заходів така: гаряча ванна з пінкою або ароматною бомбочкою, потім маска на обличчя, м’ятний чайок зі смаколиками та перегляд чогось дуже легкого та казкового: Гаррі Поттера, Вартових галактики або просто мультиків. Далі сон. У цей вечір я не заходжу в соцмережі та намагаюся не читати новин. Чоловіка з котом і собакою з дому, звичайно, не виганяю, ми просто завчасно домовляємося, що сьогодні ввечері кожен займається своїми справами (кіт з собакою не завжди дотримуються цього правила, але то вже нюанси). На ранок зазвичай почуваюся набагато краще емоційно.

Топ-5 тем, які ви обожнюєте, та 5, на які ніколи не будете писати. Яка була найнезвичніша рекламна інтеграція?

запитання від Ольги Приходько

Світлана Максимець:

Зараз улюблене — розмови з військовими. Вони допомагають триматися, вірити в ЗСУ, знати, що наші сонечки не голі-босі, а завтрашнього наступу на Київ не буде.

Оскільки важливо жити тут і зараз, знову пишемо про кіно, театри, музеї, прогулянки містом. І тепер це приносить особливе вишукане задоволення.

Коли рік тому ми писали про модні колаборації, не могли уявити, що скоро писатимемо про колаборантів. Тому складно зарікатися, але можу обіцяти: ми ніколи не писатимемо про щось нудне.

Марина Курильчук:

По пʼять може не набереться, але відповім як є. Найбільше полюбляємо писати про:

людей з незвичайним досвідом чи крутими історіями;
те, що змінюється в місті на краще, корисні інновації;
те, про що не писали інші.

У нас немає переліку заборонених тем. Ми вважаємо, що писати можна про будь-що, але надзвичайно важливо як це робити. І, звісно, ніколи не рекламуємо ні за які гроші те, що заборонено законодавством або самі вважаємо неетичним.

Світлана Максимець:

Найнезвичніша інтеграція була, коли ми день провели на АЗС мережі WOG, причому треба було попрацювати поряд з заправником, касиркою, кухарем, адміністратором, щоб написати потім про кожного.

Марина Курильчук:

Для мене найнезвичнішою стала інтеграція, в якій я розповідала про свій ремонт. Одна справа — протестувати сервіс або розпитати киян про їхні фінанси. А ремонт, ви ж розумієте, триває не один місяць. Ми з чоловіком робили його самотужки від проєкту до втілення, і коли випала нагода про весь цей досвід розповісти для партнерського спецпроєкту, я просто не могла опиратися. Найскладніше було вмістити все це в пристойну кількість знаків, бо все це з мене аж перло. Судячи з цифр і відгуків, усе вдалося. А ще досі хіхікаю з підзаголовка цього спецпроєкту: «Засновано на реальних подіях».

Марина Ніколаєва:

Для мене найнезвичніша у виконанні інтеграція — це «Звуки Києва», яку ми робили разом з Інтергал-Буд кілька років тому. Ідея полягала в тому, щоб записати міські звуки в різних частинах столиці та зробити тест. Довелося трохи покататися містом з диктофоном, щоб записати потрібне. Деякий час ми витратили на те, щоб добре продумати механізм тесту, адже це був наш перший досвід такого інтерактивного звукового проєкту. Тест виявився досить складним, адже не так просто відрізнити пікання сканера в супермаркеті від турнікета в метро, шум дощу в парку від шкварчання олії, на якій смажиться перепічка.

Чого ви такі няшні?

запитання від Антона Дубенюка

Марина Курильчук:

Тому що ми стараємося! Ми справді намагаємося бути позитивними, сіяти веселе, корисне та цікаве, бо всілякого мрачного та депресивного й без нас вистачає. Це не значить, що ми не матюкаємося в редакції (що правда, то правда) або не підіймаємо складних тем. Проте віримо, що в житті завжди має бути місце надії та світлу.