Написані кров’ю: 10 правил перемоги

Українській повстанській армії довелося воювати проти німецької, польської та червоної армії, не маючи власної держави. І хоча ворог мав кількісну перевагу і був краще озброєний, воїни УПА бились як герої. Історик Олександр Вітолін нагадує правила перемоги, більшість з яких є особливо доречними сьогодні.

Не базікай

Балакучість — погана риса для повстанця. Полковник УПА Василь Андрусяк у підручнику «Як перемагати» застерігав стрільців від розмов з дівчатами. Деякі бійці бажали показати свою важливість і повідомляли місце постою, кількість бійців та озброєння. Розмови в криївці й на марші теж могли бути почуті ворогом і видати повстанців. Члени ОУН керувалися заповіддю: «Про справу говори не з тим, з ким можна, а з тим, з ким треба». Зараз це правило поширюється як на особисті розмови, так і на спілкування у соцмережах.

Не журися

Український повстанець завжди мав зберігати бадьорість духу. «Бойовий правильник партизанки» вчив: «Якщо тобі важко, то й ворогові не легше, а може гірше, ніж тобі. Лише свої труднощі ти бачиш, а ворожі — ні, а ці труднощі у нього також є. Через це ніколи не втрачай надії, а будь заповзятий і впертий. … У бою перемагає впертіший і завзятіший, а не дужчий. Ворог теж буває впертий, тоді якщо не пощастить перемогти за два і три рази, тоді треба боротись четвертий раз, аж доки свого не здобудеш. … Які несподівані перешкоди повстали на шляху до мети, то треба думати про те, щоб їх подолати, а не про те, що справа стоїть зле».

Готуйся

Всі дії повстанських відділів — як бойові, так і пов’язані з рейдами та постоями — вимагали докладного розслідування. Розвідка мала постачати дані про ворога, що перебував на маневровому просторі. Командир партизанського відділу мав організувати безперервну розвідку перед боєм, під час бою і після бою. Добре проведена розвідка була запорукою успіху відділу.

Тримай зв’язок

Зв’язок з іншими повстанськими відділами забезпечував обмін розвідувальною інформацією та наступне проведення спільних бойових дій. Командир старшинської школи «Олені» Степан Фрасуляк вчив: «Не можна уявити собі будь-якої установи, а тим більше підпільної організації (держави в державі), що має свої клітини всюди в краї та за кордоном без добре налагодженого зв’язку. Хоч засоби зв’язку, якими оперує підпільна організація, дуже примітивні та обмежуються лише живою силою, одначе зв’язок налагоджений дуже добре та працює майже з годинниковою точністю. Зв’язок підпільної організації, себто її зв’язкові лінії, мусить наче павутинням зв’язувати цілий край — від Головного Проводу до низів (будова згори вниз) і навпаки (з низів догори), а також між сусідніми тереновими проводами (будова вшир)».

Не пий

Козаки любили випити, але на війні та у поході за пиятику могли скарати на смерть. УПА так само суворо ставилась до вживання алкоголю. Захмелілий козак не тримав язика за зубами і міг вибовтати таємницю, втрачав пильність і міцно засинав, перетворюючись на легку здобич для ворога, або, втративши контроль над собою, пускався берега. Тому УПА за вживання алкоголю також могло скарати, адже п’яний воїн вже не воїн, а просто п’яний.

Не сміти

При виході з постою було необхідно простежити, щоб на місці були усунені всі сліди перебування відділу, які могли б викрити ворогу його присутність. При перебуванні в криївках вимоги до порядку були ще суворіші. Недбалість і неохайність повстанців розконспіровувала криївку і вела до її провалу.

Не тікай від битви

Марія Лабунька, яка була провідницею Українського Червоного Хреста на Ярославщині, яскраво описала наслідки прагнення уникнути бою: «Були також такі місця в нашому терені, де крім молодих соснових шкілок нічого не було. У такій шкілці можна було на ризик пересидіти день, що ми часто й робили. Відкрити, однак, вогонь звідси — був би запевний вирок смерти. Тому невільно було встрягати в бої і зраджувати своє місце постою. За всяку ціну треба було щадити людей… Спочатку така тактика мала дуже добрі наслідки, але пізніше не завжди позитивно відбивалася на психіці рядових стрільців при сутичках з ворогом. Ідеться головно про стосовний спосіб так званого «лявірування». Тактика «лявірування» в практиці виглядала так, що як ворог застукав рано, то ви могли втікати від нього до самого вечора, а як мали щастя, то коротше. Отже, за таким стрільцем, що «лявірує», кулі в більшості летять ззаду. І тому за якийсь час такий вояк тратить свою боєздатність і перемінюється у цькованого зайця».

Отже, уникнення боїв деморалізувало повстанців, і що довше командир уникав боїв, то складніше бійцям було вступити в бій, коли це справді ставало необхідним. Командири, які розуміли психологію війни, знали, коли краще уникати бою, а коли треба тривожити ворога.

Не відступай

Оскільки повстанці воювали з переважаючими силами краще озброєного противника, то, звичайно, їм доводилось відступати. Але хаотичний відступ загрожував втратами та втратою бойового духу. Тому повстанці мали не відступати, а «виходити з бою». Вихід з бою мав бути чітко організованим і спиратися на свіжі розвідувальні дані. Отже, розвідка мала бездоганно діяти навіть в умовах оточення. Вихід з бою слід було здійснювати тільки як систему дрібних тактичних дій: засад, відведення сил ворога в бік, прорив оточення. Такі кроки дозволяли завдати противнику найбільших втрат, вивести поранених, зберегти моральний дух бійцівського складу. Холоднокровність командира, продуманість керівництва під час відступу в бою — найголовніша умова успішного виходу відділу навіть з найважчої ситуації.

Не спи

Ніч була найкращим часом для нападу на ворога. Якщо не було досить сил для наскоку, то постріли під залогою мали завадити ворогові спати, посіяти відчуття небезпеки й таким чином потрохи виснажувати. Командир повстанського підрозділу мав уміти вночі атакувати, оборонятися, виходити з оточення. Підручник «Як перемагати» вчив: «Нераз військо і командир перед великою небезпекою хотять відпочити, спати. Треба це все перемогти і йти хоч би 20 км. Цим збережеться ціло себе і повірених собі людей».

Не здавайся живим

Воїни УПА вірили, що Україна обов’язково стане незалежною. Вірили, але свідомо готували себе до того, що не кожен доживе до цього дня. Так само повстанці не сподівалися на милість ворога до полонених. Кожен розумів, що в полоні його будуть катувати, і ніхто не був певен, що витримає тортури й не викаже товаришів по зброї. Щоб не стати зрадником, повстанці, опинившись у безвихідному оточенні, обирали смерть. Якщо була можливість, підривали себе та ворогів гранатою або залишали для себе останній набій. Тільки так повстанець міг бути впевнений, що, потрапивши до рук катів, не зрадить Україну. Це була справжня самопожертва героїв і патріотів.