Наскільки поширений булінг в українських школах та як з ним боротися? Як нав’язуються стереотипи та поширюються упередження? Чому цькування — це не «школа життя» та чи може дитина підготуватися до ситуації з булінгом? Голова громадської організації «Студена», координаторка онлайн-курсу для вчителів «Недискримінаційний підхід у навчанні» Анастасія Мельниченко розповіла про те, яким чином пропонується впроваджувати рівний підхід до дітей у школі та чи готова освітня сфера до таких змін.
— Чому ви вирішили запустити проект, серед цілей якого — протидія булінгу? На чому ґрунтувалися?
— Коли ми вирішили створити курс для вчителів початкової школи «Недискримінаційний підхід у навчанні», то проводили попереднє опитування вчителів для формування програми. Опитавши більше 1700 вчителів, виявили, що вони не зовсім розуміють, що таке недискримінаційний підхід у навчанні, їм здається, що ця сфера недотична до їхньої практики, не дуже розуміють, що це за курс. Але з тих конкретних питань, які вони змогли вичленити, був сильний запит на інформацію з протидії булінгу у школі.
Оскільки запит був доволі потужний, ми зрозуміли, що необхідно знайти фінансування на розширення курсу. Тоді ми написали проект для Спільнокошту, оголосили збір коштів для цього модулю і створили відеопосібник на півтори години. Якщо їх перевести на онлайн-курс, то це півтора тижні навчання. Тому тепер є повноцінний навчальний модуль з протидії булінгу.
— Чи поширений булінг в Україні, які є цифри?
— Ми проводили власне опитування серед вчителів, виявили, що за останні три місяці 63% опитаних стикалися з явищем цькування в школі. Якщо вірити статистиці Юнісеф, то це 67%. Тобто плюс-мінус цифри збігаються.
За даними Юнісеф, 40% жертв булінгу ні з ким не діляться проблемою, навіть з батьками;
67% дітей стикалися з ситуацією булінгу за останні 2-3 місяці;
24% українських школярів зараховують себе до жертв булінгу;
44% школярів-спостерігачів ігнорували булінг, тому що їм було страшно за себе.
— Розкажіть детальніше про проект: яка його мета, як ви плануєте залучати учителів?
— Ідея в тому, що зараз відбувається реформа освіти, створюються певні нові вимоги до сучасної української школи. Серед вимог і очікувань, якою має стати школа після реформування, — те, що вона стане комфортним середовищем для кожної дитини, незалежно від її віросповідання, кольору шкіри, особливостей здоров’я, походження. Зараз, на жаль, у школах відбувається пряма і непряма дискримінація за різними ознаками.
Якщо ми подивимося на шкільні свята та зазирнемо у підручники, то побачимо, що, наприклад, за замовчуванням вважається, що всі діти — християнського віросповідання: відбувається святкування Великодня, Різдва. Наприклад, у класі мого сина перед Великоднем діти вчили християнську молитву. Такий підхід не враховує представників інших віросповідань — мусульман, євреїв або дітей-атеїстів.
Також вважається нормою, що в сім’ї мають бути мама, тато і дитина, що проявляється в організації сімейних свят, малюнках, які зображують сім’ю. Це не враховує ситуацію, де діти не мають мами, ростуть у неповній сім’ї, або їх виховує тільки бабуся. Нам розповідали випадок, коли у дитини батько-атошник загинув під Іловайськом, а мама померла від раку, і її виховує тітка. І коли цій дитині попадається задача «мама спекла 20 пиріжків», то вона спочатку ридає півтори години, а потім починає розв’язувати задачу. Дуже важливо, щоб школа була не травмуючою для таких дітей, щоб вона не відокремлювала їх від основної маси.
Також зараз розробляється стратегія впровадження гендерної рівності в освіті на рівні міністерства. Наш курс багато в чому присвячений саме темі гендерно чутливого підходу до навчання, коли в першу чергу оцінюються індивідуальні особливості дитини, її особистість, а не те, якої вона статі. Існує таке явище, як так званий «прихований навчальний план», який приховано нав’язує гендерні ролі, наприклад, на підручниках з математики зазвичай зображується хлопчик, а на підручнику з української мови — дівчинка, тому формується установка, що хлопці більш здібні до точних наук, а дівчата — до гуманітарних. І таких прикладів можна навести дуже багато.
Ми поширюємо інформацію про курс серед різних учительських спільнот. Зараз проходимо отримання грифу у інституті модернізації змісту освіти при Міністерстві освіти. Якщо отримаємо гриф, то курс стане рекомендованим для вчителів, відповідно, ми зможемо ним охопити всіх, кого хочемо — це 22 тисячі вчителів початкової школи.
— Як ви вважаєте, наскільки українські вчителі відкриті для таких змін?
— Насправді вони не дуже відкриті. Мені є з чим порівнювати, бо працюємо паралельно з іншою командою, яка створює подібний курс, тільки він охоплює іншу дуже важливу тему. І ця тема очевидніше лежить у практичній площині. Хочу підкреслити, що наш курс теж практичний, але багато хто не розуміє, у чому його практичність. Адже «права людини» чи «недискримінація» видаються чимось геть далеким і абстрактним, хоча насправді стосуються кожної людини. Тож я дивлюсь на інтерес до паралельного курсу, і він у десять разів вищий, ніж інтерес до курсу про недискримінаційний підхід. Люди не дуже розуміють, яким чином це може бути до них дотично. Хіба хтось визнає, що якимось чином дискримінує дітей або робить так, що якимсь дітям некомфортно, що має стереотипи, що створює передумови виникнення цькування в класі? Це дуже важко, бо треба визнати, що ти у чомусь неправий. Вчителі не зовсім розуміють, як принципи прав людини можна застосувати у реальній практиці, їм здається, що це не стосується їх роботи.
Вони часто неявно дискримінують, навіть не здогадуючись про це. Я бачу по своєму сину, коли вчителька не має на увазі нічого поганого, даючи школяру вивчити вірш про повну сім’ю — мама, тата і дитину. Я розлучена з батьком сина, ми не живемо з ним, і для дитини це болісна ситуація — вчити і розказувати такий вірш. Син мені каже, що йому соромно, що він має вийти розказати, а у нього в родині все насправді не так. Я розумію, що вчителька насправді не винувата, вона не хотіла зробити йому боляче. Але це питання не хорошості чи поганості, а обізнаності того, наскільки ти чутливий до таких питань як педагог.
— Давайте повернемось до ситуації з булінгом. Чи спілкувалися ви з вчителями, які мали досвід боротьби з цькуваннями, і чи знаєте ви приклади успішних кейсів, коли вчителю вдавалося подолати булінг у класі?
— Я була на панельній дискусії, присвяченій цькуванню, на Docudays (міжнародний фестиваль документального кіно про права людини, — ред). Були запрошені діти з різних шкіл, причому як звичайних, так і альтернативних. Вони розказали про успішний кейс впровадження шкільної медіації — це програма, у якій спеціально навчені діти без залучення дорослих за принципом «рівний — рівному» вчяться розрулювати конфлікти. Також є програма «Шкільний офіцер поліції», яку у деяких областях впроваджує поліція. До шкіл прикріплюється поліцейський, і мінімум раз на місяць він чи вона проводить різні профілактичні заходи разом з дітьми. Якщо вірити розповідям поліцейських, що займаються такими темами, то їм вдається подолати ситуації булінгу. Вони роз’яснюють, дивляться разом фільми, показують, що і як відбувається.
— Тобто дитину можна підготувати до булінгу, надати їй певні інструкції, щоб вона мала шанси успішно вийти з ситуації з цькуванням?
— На мою думку, щоб ця ситуація не виникала, повинні у першу чергу працювати дорослі зі своїми власними упередженнями та стереотипами стосовно інших, тому що діти є ретрансляторами наших поглядів. Якщо дорослі лякають дитину, що її вкрадуть цигани, а потім дитина потрапляє у клас з ромською дівчинкою чи хлопчиком, то дитина не буде ставитися до представниці цього етносу як до рівного собі. Якщо вчителька говорить «всі аутисти хворі на голову, нам таких у школі не треба», то діти потім не будуть ставитися адекватно до людей з особливими освітніми потребами. Коли діти чують від нас такі засудження або стереотипи щодо певних груп людей, вони потім відтворюють такі моделі поведінки і моделі неприйняття.
— На місті батьків, чия дитина стикнулася з цькуванням — чи не простіше забрати дитину і перевести в інший колектив, ніж витрачати зусилля на те, щоб переконати вчителя допомагати у вирішенні проблеми, працювати з батьками дитини, що ображає? Просто взяти і вийти з цієї ситуації?
— Вважається, що це не є хорошим варіантом. Булінг — це проблема не дитини, яку цькують, а проблема колективу, групи. У булінгу є три сторони: агресор, жертва, спостерігачі. Якщо забрати жертву з колективу, то через те, що проблему групи не вирішено — дуже швидко з’явиться наступна жертва, яку будуть цькувати. Крім того, якщо переводити дитину в інший колектив, то не факт, що над жертвою не будуть знову знущатись. На мою думку, важливо показати дітям успішний приклад вирішення такого питання. Але я не є психологом чи корекційним педагогом, щоб фахово давати рекомендації, що робити.
Відеоінструкція як розпізнати булінг
— Є стереотип, що булінг більш поширений у міських школах, а у сільських такого нема. Наскільки це відповідає дійсності?
— Дані статистики цього не підтверджують, або, принаймні, мені така статистика невідома. З власних спостережень: немає особливої різниці. Я перші два роки навчалася у сільській школі, і у нас дуже сильно цькували хлопчика з синдромом Дауна і дівчинку-кореянку. Село менш пластичне у плані прийняття інакшості, ніж місто. Також не має особливої різниці по статі — хлопчиків та дівчат цькують приблизно однаково часто.
— Схема протидії булінгу універсальна, чи є якась специфіка для України? Наприклад, ситуація з дітьми переселенців або якісь інші особливі теми?
— Специфіка України у тому, що у нас дуже погано працюють механізми втілення певних дій. Тобто ми можемо скласти адмінпротокол щодо булінгу, а іноді це може потягнути і на кримінальне правопорушення. Але наявні механізми, які приведуть це в дію, і допоможуть боротьбі з булінгом не дуже працюють. Дуже важливо розробити єдині протоколи з реагування на булінг. Ми можемо запропонувати вчителям схеми, які діють у американських школах, але без підтримки адміністрації я сумніваюсь, що воно буде працювати. Але мене тішить, що Міністерство освіти дуже серйозно ставиться до програм проти цькування, і я думаю, скоро з’являться і протоколи, і воля адміністрації підтягнеться за волею Міністерства. Тому маю надію, в найближчі роки всі будуть знати алгоритм дій у випадку цькування.
— Чи впливає соціальна реклама на розуміння суспільством булінга як явища та протидії йому?
— Одразу сказати важко, під рукою немає відповідної статистики. Можу розповісти від себе. Зараз я дивлюся серіал «13 причин чому» (американський серіал, у якому після самогубства дівчинки-підлітка її однокласник знаходить відеокасети з розповіддю, що призвело до такого кроку, — ред.), і у абсолютному захваті від того, як на багатьох рівнях подається глядачам інформація з приводу цькування в школі. Тобто важливо комплексно підходити до рішення питання, не лише за допомогою соціальної реклами. Соціальна реклама сама по собі навряд чи дуже ефективна, а от комплекс заходів, включно із продуктами масової культури, як от серіалами, мультиками, відеокліпами , в яких розказується, як відбувається цькування і до чого воно приводить, разом із відкритістю шкільної адміністрації, наявності в школах фахівців і програм – це має спрацювати. Наприклад, у серіалі «13 причин чому» ненав’язливо подана інформація про те, як розпізнати депресію, булінг, суіцидальні думки і це сприймається і дорослими, і дітьми. Але це ще не все. Коли заходиш на офіційний сайт серіалу, перше, що тобі випадає — кризова лінія допомоги для підлітків, які можуть подзвонити або написати повідомлення, опинившись у тяжких обставинах. Тобто це не просто серіал, а цілий соціальний проект. Соціальна реклама — це не просто повісити плакат у школі та забути, а комплексна робота з донесення думки до дитини, що булінг — погано, який має давати відповідь на питання «що робити далі».
— Раніше був такий підхід: ми через таке у школі проходили, це підготовка до життя, дитина не завжди житиме у світі рожевих поні. Чому тепер цей сценарій не працює?
— У першу чергу тому що з’явилася потужна доказова база того, до чого призводить цькування у школі. Були проведені дослідження, що дорослі, які у школі зазнавали цькувань, більш схильні до тривожних розладів, депресій і суїцидів. Це наносить реальну шкоду.
Казати, що раніше був інший підхід, це все одно що казати «раньше женщины в поле рожали — и ничего». Так, народжували у полі, але яка була смертність дітей, ускладнення для здоров’я? Що ще лишилося поза кадрів у тому оспіваному «раніше»? Ми не можемо казати, що, наприклад, тоді не було післяпологової депресії, тому що тоді не було й науки, яка б вивчала таке явище. Те саме з булінгом — казали, що це «школа життя», бо не вивчали реальні наслідки булінгу на людину, її психологічне здоров’я. Раніше у нас майже не було такого поняття, як «якість життя», тим паче «якість життя дитини». Але воно повинно братися до уваги як дуже важливе. Навіть якщо ми все ж припустимо, що булінг — це «школа життя» (а це не так), проте дитина впродовж чотирьох, п’яти, шести років страждає. Вона зазнає знущань, і не можна махнути рукою і сказати: «ну зате виросте мужиком».
— Наскільки булінг можливо побороти як явище в цілому, чи його прояви у будь-якому разі залишаться, і це буде вічна боротьба?
— Повністю побороти навряд чи можна. Але можна зробити так, що люди, які опиняються на місці жертви булінгу, можуть почуватися у безпеці та захищеними, знати, що вони отримають допомогу і будуть почуті.
Читайте також: Зниклі діти: як їх шукають;
Идеальная школьная форма: мнение детей и родителей;
Перегони, роботи та фізика: розумні розваги для наймолодших.
