Роль глядача: що залишається після виставки

Що відбувається після виставок і інсталяцій? Чи можна зберегти емоції глядачів та зафіксувати їхні бажання? Соціологиня, доцентка факультету соціології КНУ імені Шевченка, Алла Петренко-Лисак з’ясувала це на київській виставці. І розповіла Вікенду, які мрії та здивування побачила крізь паперові квіти.

Твір мистецтва має автора. Автор творить зокрема й для публіки, як мінімум намагається вплинути на її відчуття та враховує можливу реакцію. Публіка сприймає твір і рефлексує. Партисипативний жанр (такий, що передбачає включеність, залученість) і означає участь публіки. Це той жанр, коли погляду, думки чи аплодисментів або емоційних вигуків не досить. Коли глядач чи слухач торкається, штовхає, відламує, пише, малює, відкриває або ще якось взаємодіє з твором. У мене виникло питання: а що далі? Після того, як виставка чи перфоманс завершилися, а взаємодія відбулася. Критики культури на атоми розберуть сценарій і драматургію авторського задуму, з археологічною пильністю розкопають душу автора, а про публіку, її рефлексію та поведінку напишуть абзац.

Гортаючи мистецькі альманахи чи постподієві артбуки, поринаєш в опис твору, проблематику, постать художника. Але публіка і соціум залишаються за дужками. Як лабораторний матеріал, який використали для досягнення ефекту чи результату. Мовляв, автор досяг мети — люди робили те-то або продемонстрували у відповідь на провокацію автора таку-то поведінку. Все.

Я вирішила, коли випаде можливість, роздивитися результати партисипативних творів, особливо таких, де публіки могла відреагувати текстом чи зображенням. Ось один приклад і що з цього вийшло.

«Ательє Мрій»: мистецька сукня для оголених душ

У 2024 році в Українському домі проходила виставка «Ательє мрій» — про дітей, творчість та волю до життя під час війни. У соцмережах вона завірусилася світлиною з атріуму, яка заманювала прийти й побачити на власні очі міріади квіток, що спадали з висоти купола. Сотні квіткових «струмочків» дзеленькотіли звуками життя, породженими блуканням гостей виставки між потоками рукотворних квітів і дзвоників. Ця робота «Цвіт дитинства» архітекторки та художниці Ксенії Білик складалась з понад 12 тисяч фігурок-обрисів квітів, на частині з яких було намальовано або написано українцями щось важливе для кожного автора квітки. Усіх єднало одне: досвід війни.

*^{Світлина з обкладинки у фейсбуці — Port of Culture}*

Минув рік. Я осмислювала матеріал, який вдалось отримати від організаторів проєкту (Дитячий фонд ООН (ЮНІСЕФ), агенція та ГО Port of Culture, громадське об’єднання «Культурна Платформа Закарпаття, але особиста вдячність Каті Тейлор та Маші Реві за матеріали з виставки). Здавалося б, що тут думати! Насправді ж знадобився цілий рік, щоб осмислити той широкий формат, який охопила виставка.

Я — соціологиня, цікавлюся культурною та соціальною антропологією, у фокусі уваги — мистецькі практики. Мені завжди було цікаво, що стається з матеріалами виставок з партисипативною складовою, коли відвідувачі не тільки взаємодіють з артоб’єктом чи простором, але є співучасниками, почасти співавторами сюжетів. Куди після завершення події потрапляють записи чи малюнки людей? Чи аналізує їх митець або мисткиня? Хто міркує над зібраними рефлексіями чи думками від гостей подій? Я набралася сміливості й почала про це питати авторів чи кураторів виставок. А потім і просила поділитись матеріалами, щоб їх дослідити.

Хочу поділитися результатами опрацювання матеріалів, які створили гості виставки «Ательє мрій». Якими були ті «соціальні квіти», що клубочились у повітрі виставки? Якими були мрії та надії тих людей, які відвідали виставку і висловились на запит мисткині?

📨У межах виставки діяла інсталяція «Вам лист» художниці Маші Реви. Частиною інсталяції була анкета, люди мали відповісти на три питання: одне графічне — намалювати себе в одному кольорі за самовідчуттям, а інші два питання про явища або знання, які здивували та про особисту мрію.

📌Дещо фактажу про дані. Зібрано та проаналізовано 794 анкети — достатня кількість, щоб знайти спільне або унікальне. З них дитячо-підліткових — 396, віком від 18 до 39 років — 309, і 31 — від старших за 40 років. Усі люди погоджувалися заповнити анкети з власної волі. Вони не бачили результатів попередніх респондентів. Так, це думки тільки тих, хто завітав на виставку з 22 лютого до 3 березня 2024 року. Так, ці люди не є спільнотою чи соціальним прошарком зі спільними соціальними ознаками. Вони, як кажуть мовою соціальних наук, — агрегатне соціальне утворення (як, наприклад, черга). Та і я не шукала статистичних підтверджень. Я «змалювала» теоретичний портрет аудиторії, яка прийшла на цю конкретну виставку, відчула потребу висловитись, залишити своє слово. Я спробувала їх почути. Люди, які поділились в анкеті думками, задавались екзистенційними питаннями до себе, говорили про свої страхи, про боротьбу з собою, з власними недосконалостями, про пошук гармонії зі світом.

Натискайте для збільшення

✨Головною мрією була мрія про МИР і ПЕРЕМОГУ (саме так, капслоком — великими літерами, а поряд часто жовто-блакитна символіка), щоб «закінчилася війна». Про повернення рідних, і повернення до дому. Багато емоційних сердечок. Разом із тим люди мріяли й про буденне: про гроші, про успішну кар’єру та відкриття власної справи, про щасливе життя та кохання, про автівки та подорожі, про везіння на іспитах та можливості завести домашнього улюбленця.

💭Люди дивувались тому, що вони були змушені дізнатись на власному досвіді, що таке війна. Так і писали у відповідь на питання, що їх здивувало: «війна». Людей дивували інші люди: як натхненням, так і розчаруванням в них.

⚡️Було з десяток відповідей, що не здивувало «нічого», втім, відвідувачі згадали чимало з того, що здатне вражати (жодної анкети з порожнім полем про враження): дивували погода й різноманітні природні явища, новини або факти про світ, вчинки й навички інших людей, а от школяриків здивували дроби з математики. Немало значилися здивування самими собою, власними досягненнями, як у дітей і підлітків, так й у дорослих. Тож поряд тими, хто має бажання розібратися з власними проблемами, були ті, кому це вже вдалося, і від цього у них щире здивоване захоплення.

💌Здобути для аналізу всі квіти з інсталяції Ксенії Білик «Цвіт дитинства» мені не вдалось, та це й неможливо, адже кожен із гостей виставки міг забрати чиюсь квітку, натомість залишити власну, здійснивши символічний обмін-єднання. З незначного числа світлин, які зберегла кураторка проєкту Катя Тейлор, мені вдалося роздивитись цю «соціальну клумбу», яка промовляє тими ж словами, що й зібрані Машею Ревою анкети. Це: мрії про мир, про дім, про закінчення війни і повернення рідних, про Україну та рідні міста, про почуття любові, про щастя, про красу, про мрії і квіти, про життя.

Минув рік. З медійного поля та в соцмережах майже зникло слово «Перемога», на його місце прийшли «перемовини» та «мирна угода». Але залишилось бажання миру й щоб «вся русня здохла/повиздихала/програла», яке неодноразово фігурувало в анкетах рік тому.

Це було єдине негативне бажання серед мрій відвідувачів і відвідувачок тієї виставки. А серед утопічно прекрасних ось ці дві мрії.

Також відвідувачів вразила сама виставка. І це, мабуть, найцінніше, що у переліку здивувань досвід людей позначився позитивною емоцією «тут і зараз». Насправді ця виставка про складне й важке, адже вона про силу та стійкість українських дітей у час війни. Та сила мистецтва, власне, в тому, щоб підтримати людей, показати їм, що вони не самотні, що є різний досвід й дуже схожий на той, що проживають вони. Цей невеличкий полілог суспільства важливий як терапія висловлення, де кожен говорив і за себе, і про себе, і водночас від інших, кого не чутно. У тому й сила мистецтва під час війни. А завершу огляд матеріалів виставки «Ательє Мрій» фразою, яку хтось написав на квітці:

Що отримала мисткиня? Не просто масив реакцій на питання анкети. Це портрет публіки, яка відвідала виставку та її артлокацію. Публіки, що не просто подивилась відео й почула звук, а залишила частину свого стану, в якому перебувала під час виставки. Люди жили в матриці мрій про Перемогу й завершення війни. Але не полишили мрії про буденне й тривіальне, але таке бажане: подорожі, кар’єру, успіх, любов. Відвідувачі заповнюють власну анкету й не бачать інших, а тому не знають, наскільки вони не самотні у власних хвилюваннях та життєвих непевностях, наскільки вони мають довкола людей, які стають щасливими від тих само мрій і бажань. Що в суспільстві є людяність, турбота і щирість. Про це варто розповідати, а не ховати у стіл.