Палац у Яготині. Репродукція картини Є.Лазарєва. Фрагмент
Її вірші приписували Шевченку, і сам митець згадував її у передмові до другого «Кобзаря». За життя вона залишалася в тіні великих, визнання отримала тільки після смерті. Історик Олександр Вітолін розповідає про Олександру Псьол, творчість якої плутали з шевченківською.
Олександра Псьол народилась у 1817 році, день і місяць невідомі, в селі Псьолівці (тепер Псільське) на Полтавщині у родині службовця канцелярії генерал-губернатора князя Миколи Рєпніна. У 1825 році матір Олександри померла, народивши наймолодшу доньку Глафіру. За три місяці помер і батько. Сиротами залишилось семеро дітей. Сестри Тетяна, Олександра і Глафіра потрапили на виховання до родини князя Рєпніна. Варвара Рєпніна, донька князя, швидко прив’язалася до маленької Глафіри, а пізніше назвала їхню зустріч божим провидінням.
У княжій родині дівчата отримали чудове виховання, почувалися з княжною Варварою як рівні, мали можливість спілкуватись з вищим світом, але не мали приданого, тож ризикували залишитись у маєтку Рєпніних.
У 1840 році тисячним накладом вийшов «Кобзар» Тараса Шевченка. Книга збурила 23-річну Олександру Псьол. А в 1843-му в маєтку Рєпніних в Яготині з’явився й сам Тарас Шевченко. Саме там він зробив дві копії з портрета князя роботи швейцарського художника Йозефа Горнунга для Григорія Тарновського й Олексія Капніста, написав портрет княжих онуків, а також автопортрет, створив поему «Тризна» з посвятою княжні Варварі Рєпніній.
В Яготині Тарас Шевченко багато спілкувався з Глафірою Псьол. Її полонила пристрасть до малювання, а Шевченко давав поради. Глафіра написала його портрет, але картина не збереглася. Пізніше портрети, написані Глафірою Псьол, помилково приписували Шевченку.
Олександра Псьол, судячи з пізнішого листування, під час перебування Шевченка в Яготині мало спілкувалася з митцем. Видно, вона була надто сором’язлива, щоб нав’язувати своє товариство Шевченкові. Після 1845-го Шевченко до Яготина вже не їздив. Але сестер Псьол не забув. У 1846-му в Києві він відвідав важкохворого чоловіка Глафіри Петра Дуніна-Борковського.
8 березня 1847 року Шевченко в Седніві на Чернігівщині написав передмову до другого «Кобзаря».
«Великая туга осіла мою душу. Чую, а іноді і читаю: ляхи дрюкують, чехи, серби, болгаре, чорногори, москалі — всі дрюкують, а в нас анітелень, неначе всім заціпило. Чого се ви так, братія моя? Може, злякались нашествія іноплеменних журналістів? Не бійтесь, собака лає, а вітер несе. Вони кричать, чом ми по-московській не пишемо? А чом москалі самі нічого не пишуть по-своєму, а тілько переводять, та й то чорт зна по якому. Натовкмачать якихсь індивідуалізмів тощо, так що аж язик отерпне, поки вимовиш. Кричать о братстві, а гризуться, мов скажені собаки. Кричать о единой славянской литературе, а не хотять і заглянуть, що робиться у слов’ян!
А щоб ви знали, що труд ваш не мимо іде — і щоб не дуже чванилась московская братія своєю Ростопчиною — то от вам «Свяченая вода»; написано панночкою, та ще й хорошою, тілько не скажу якою, бо воно ще молоде, боязливе.
А переверніть пудові журнали та пошукайте, чи нема там чого-небудь такого, як «С[вяченая] в[ода]», — і не турбуйтесь, бо, єй-богу, не найдете».
Другий «Кобзар» за життя Шевченка так і не був виданий. 5 квітня поета заарештували, йому довелося на довгий час забути про літературу. Персона «боязливої панночки» для шевченкознавців не залишилася таємницею — в тій передмові Тарас Шевченко писав про вірш Олександри Псьол.
Арешт кирило-мефодіївців збурив Олександру Псьол, вона відгукнулася на це поетичним триптихом «Три сльози дівочі»: «Заплакала Україна», «Ой коли б я голос соловейка мала» і «Віє вітер над Києвом». Поетка показала ним потенціал, але, схоже, «боязке дівча», як її називав Шевченко, так і не наважилось використати талант на повну. Натяки на закоханість авторки в Шевченка неможливо ні спростувати, ні підтвердити. Хоча дехто сприймає за докази цю молитовну поезію за Шевченка в засланні.
Творчість Олександри Псьол запала до душі не тільки Шевченку, а й Пантелеймону Кулішу. В альманасі «Хата» 1860 року він надрукував «Три сльози дівочі». Альманах добре сприйняли читачі, що заохотило до подальшої праці Куліша, але не Псьол.
На той час Олександра й овдовіла Глафіра Псьол жили з Варварою Рєпніною у Москві. Глафіра померла в 1886 році, а Олександра — роком пізніше.
Краєзнавець, історик і археолог Федір Камінський, розбираючи папери сучасників Шевченка, знайшов вірш Олександри Псьол «До сестри», за літературним стилем він нагадав йому поезію Шевченка «Хустина». Камінський поквапився надіслати знахідку до редакції «Київської старовини», вірш навіть потрапив до кількох видань «Кобзаря». Але сенсаційну знахідку Камінського спростувала Варвара Рєпніна.
Нам з тобою, моя сестро,
Не ходити в парі.
Твоє сонце світить ясно,
Моє давно в хмарі...
У 1943 році в Кракові літературознавець Євген-Юлій Пеленський видав невеличку збірку віршів Олександри Псьол із передмовою «В тіні великого поета». Так «боязлива панночка» здобула визнання за пів століття після смерті. Хоч вона, як і сестра Глафіра, чиї портрети плутали з пензлем Шевченка, мала скромну творчу спадщину, але точно варту уваги, бо навіть невеликим доробком продемонстрували багатство української культури в XIX столітті.
Сподобалася стаття? Подякуй автору!
Читайте також: Київські тріумфи і тюремні одіссеї Софії Русової;
Олександра Екстер: між Пікассо, театром та українською вишивкою;
Калинове щастя: як кохав та боровся Олег Ольжич;
Код Яновського: любити наш степ і гидувати росліт;
Ґрати ламати. Як жив і творив Іван Світличний;
