Редакційний чат
За кілька днів
Прокляття Головпоштамту
Іра вже закінчувала готувати сніданок, коли Марія вийшла зі спальні.
— О котрій вчора лягла? — докорила Іра під шкварчання омлету.
— Поспала всього кілька годин. Сподівалася довчити всі білети, але два все одно лишилися. Вночі снилося, мов екзаменатор щось питає, а я взагалі не розумію слів, з його рота виходить чи то булькання чи то квохкання. Тепер голова тріщить, — Марія всілася за стіл і протягнулася до купленого в Аврорі горнятка, в якому парувала кава. — А вершки?
— Вершки скінчилися. Можу хлюпнути кефіру, — Іра розсміялася, легенько струшуючи рудими тугими кучерями. — А я тобі казала, що то кепське рішення — останню сесію поєднувати з роботою! Ні там ні там не встигатимеш, тільки виснажишся.
— Скільки просила не «аяказакати», — пробурчала Марія. — Ти знаєш, яка ситуація. Не те щоб у мене був вибір.
Іра спритно розставила тарілки з омлетом на стіл і сфотографувала миттєвий натюрморт: горнятка з намальованими лисичками, омлет і ваза з фіолетовими жоржинами. На ходу цмокнула Марію в маківку й скривилася.
— Помий голову. І не сухим шампунем, а нормально! Щоб ти знала, гулька ситуацію не рятує.
— Та я запізнюся на роботу!
— Нікуди твій Головпоштамт не дінеться. А оце в тебе на голові, ще й з запахом, геть неестетично.
Марія перекривляла Ірине «неестетично», і обидві розсміялися.
Дівчата їли швидко, обпікалися омлетом і ковтками кави. А коли вийшли з дому, розійшлися у різні боки: Іра — до художньої студії, а Марія з іще вологим волоссям — до Головпоштамту.
Керівничка Марії Ольга Петрівна зиркнула на годинник і насупилася, коли дівчина стала до роботи. Але промовчала. До 35-ї річниці Незалежності Укрпошта випускала серію унікальних артмарок, і друга щойно надійшла в продаж. Тому у відділенні було незвично багатолюдно, а черга виходила аж на розпечену серпнем вулицю. Марія зосереджено рахувала гроші та віддавала марки, ввічливо відповідала про відсутність першої марки та появу наступних. Головний біль ніяк не минав.
Після обіду легше не стало, тож попросила в когось із колег знеболювальне. За пів години Ольга Петрівна занепокоєно підійшла до Марії та звеліла йти додому. «Така бліда, хоч додому доберешся?» Марія покивала, намагаючись сфокусувати зір, але чіткість тікала. Перед очима блимало, наче довго дивилася на люстру з багатьма лампочками — така колись була в бабусиній квартирі. Ольга Петрівна передумала відпускати дівчину й звеліла десь примоститися трохи очуняти. Раптом погіршає — тоді до лікаря.
У пошуках місця присісти або краще прилягти Марія йшла коридором. Повсякчас сильно заплющувала очі й терла їх у надії, що розвидніється, але це не допомагало. На одному з поворотів роззирнулася й зрозуміла, що заблукала. Зазвичай вона ходила знайомими короткими маршрутами від підсобки, де залишала речі, до робочого місця або на склад. Та направду будівля була велетенською. Марія не прагнула її вивчити, вистачало потрібного для роботи — й досить.
Під стелею мерехтіли напівсфери старих світильників, там-сям з’являлися з-під підлоги труби й губилися в стелі. Якби Марію попросили описати місце, вона сказала б, що тут немов викрутили світло й кольори на мінімум. Дівчина легенько торкалася стіни, щоб відчувати опору. Аж раптом її рука наче провалилася в стіну. Вона повернулася й побачила тісненьку кімнату. Зір усе ще збоїв, але всередині помітила невелику канапу. Для перепочинку годиться, вирішила Марія. Згорнулася калачиком на потертій зеленій оббивці й вирубилася.
Хтось міцно схопив її за плече. Вона різко сіла, аж закрутилося. Перед нею стояла дитина. Років вісім? Десять? Марія погано розумілася на віці дітей.
— Що ви тут робите?
— Я… тут задрімала. А ти що тут робиш? Загуби… — вся? лася? Марія придивилася до дитини, нерозбірливо бурмочучи закінчення слова. Це хлопчик чи дівчинка? Спочатку подумала, що хтось із працівників пошти взяв на роботу дитину, а та заблукала. Це було б не дивно, бо Марія он сама загубилася. Але коли придивилася, збагнула, що дитина має явно незвичний вигляд. Світлі, але потемнілі без миття кучерики спускалися до плечей. Це могло натякнути, що перед нею дівчинка, проте зараз і хлопці носять довге волосся. Темні очі, пухкенькі щічки, все як має бути. Та навряд чи дитина має ходити у довгій сорочці в синю квіточку.
— О ні, я точно знаю, де я. Там, де й маю бути. Вдома! А от ви з’явилися й розляглися тут! (Марія говорила, що дитина добирала не зовсім такі слова, деякі були як старі, архаїчні, але відтворити точно вона їх не може, тому переказувала сенс, я так і записувала, — прим. журн.)
— Як це вдома? Це будівля Головпоштамту, люди тут не живуть.
Дитина хитро примружила очі.
— Як це не живуть? Хіба це не Хрещатик, 22?
— Так, але… ну тут не живуть. А де твої батьки? Чи з ким ти?
— Батьки померли, ми з сестрою залишилися самі. Ми з нею тут живемо та працюємо на пані Дьякову. Точніше, жили. Тепер я залишився один. Геть один, без сім’ї! А все через ту Дьякову!
Хлопчик — уже стало очевидно — сипав прокляттями, не всі з яких Марія розуміла. Фрази видавалися завченими, наче він чув їх від дорослих, а сам використовував зрідка. Вона спробувала заспокоїти хлопця, але той скаржився дедалі голосніше. А тоді зі злості тупнув так, що Марії здалося, неначе будівля струсонулася.
— Гаразд, може, поясниш, що взагалі сталося? Можемо піти до поліції, якщо з твоєю сестрою трапилася біда.
— Ні! — від ще одного грюку стіни знову затряслися. Марії стало страшно. Потай роззирнулася, та вихід із кімнати знаходився за спиною хлопця, вона мусила б пройти повз нього. Але чи він її пропустить?
— Дьякова домовиться з будь-ким з поліції, тому йти туди немає сенсу. У найкращому випадку нас виженуть, а в гіршому ще й за ґрати кинуть.
То ця Дьякова — якась олігархиня, чи що? Марія вперше чула це прізвище.
— То просто мені розповіси, що відбулося? Я спробую допомогти.
Хлопець застиг. Широко розплющені кружальця оцей звузилися до тоненьких смужок. Марія не могла прочитати вираз його обличчя, але про себе повторювала, що то лише дитина, яка не може їй зашкодити.
— Я міг би вам розповісти, так… — Він зробив кілька нерішучих кроків до Марії та сів поруч із нею на канапі. Двоє дорослих тут не розмістилися б, але вони вдвох — хлопчик був худющий — вмостилися. Ще менше місця він займав через тісно зведені коліна.
— Батько помер, коли ми з Вірою були ще геть малими. Мама виховувала нас сама. Вона працювала тут, у Гранд готелі кухаркою. А ми змалечку їй допомагали. Коли підросли, стали виконувати дрібні доручення. Ще прислуговували пані Дьяковій, власниці Гранд готелю. Ми тут жили, нам давали їжу, що залишалася наприкінці дня. За працю платили по 10 рублів на місяць. Інколи вираховували за форму або якщо щось пошкодили. А нещодавно… Знаєте, ця Дьякова — людина настрою. Якщо розізлиться — ховайся! Докопається до дрібниць. Знайде порошинку — висіче. Побачить плямку — оштрафує. А як у доброму гуморі, то може й шматочок м’яса підкинути або дати легке доручення, щоб пів дня гуляти. Не вгадаєш! Але скоро ми з сестрою пристосувалися. І вже здаля розуміли, в якому вона настрої та чого очікувати.
Того дня все йшло не так. Продукти затрималися в дорозі. Тож сніданок довелося готувати нашвидкуруч із запасів. У тутешній чайний магазин через дірку, яку не помітили, пробралися голуби, пороздирали пакунки та все засрали. І це тільки частина того жахливого ранку. А тоді піднявся сильний вітер, він розмітав сміття, здійняв пил і пісок. Потім рвонув дощ. Не просто дощ, а злива, як у Біблії, для неї треба було будувати ковчег, щоб вижити. Нам про таке розповідали дорослі. Приміщення почало затоплювати, вода підіймалася. Ревла, заповнювала приміщення, закручувалася та переходила в нові й нові кімнати. Панував хаос, усі метушилися й горлали.
Зранку я працював на кухні з тим жахливим сніданком. А коли вода підступила, згадав про сестру. Та я ж ще не сказав, що трапилося раніше! Сестра мала віднести чай для Дьякової. На кухні все приготували, Віра несла тацю. Вона шкутильгала, бо черевики були зношені, від одного майже відвалилася підошва. Коли Дьякова вийшла з покоїв, наскочила на мою сестру, а та не втримала рівноваги. Тож таця з чаєм і тістечками перевернулася й майже все опинилося на платті Дьякової. Як вона розізлилася! Відлупцювала тацею сестру, запхала до комірчини та замкнула.
Коли почався ураган, про Віру ніхто й не згадав. Я метався, шукав її, поки перелякана покоївка спромоглася сказати, що моя сестра замкнена в комірчині. А води подекуди стояло вже по пояс! Врешті я знайшов потрібну комірчину. Та не міг відчинити двері! Я благав про допомогу, але всі переймалися власним виживанням. Припер із кухні сокирку, якою рубали туші, й почав гатити нею по дверях. Сил ледве вистачало. Руки німіли. А коли нарешті прорубав, на мене хлинула вода. Але я спізнився. Віра плавала у воді мертва.
…Хлопець замовк. Марія не все збагнула з плутаної оповіді. Потягнулася його пригорнути, але той відсахнувся, плечі згорнулися, а руки захисно схрестилися на грудях.
— То довго ти тут сам? — обережно спитала вона.
— Якийсь час, не знаю. Після того я втратив лік часу. Коли відкрив ту комірчину, мене збило з ніг водою. Я знепритомнів. А тоді… тоді вирішив помститися Дьяковій! Це через неї загинула моя сестра! Якби її не замкнули в комірчині, вона могла б врятуватися. Одного дня я знайшов Дьякову. Щойно побачив, так розлютився! Кидав у неї все, що траплялося під руку! Вона верещала як скажена. Навіть зателефонувала до поліції. А я кричав їй просто в обличчя: ти вбивця, через тебе загинула моя Віра!
Хлопець сповз на підлогу, закрив обличчя руками та розплакався, витираючи рукавом сльози. Марія присіла поруч.
— То що ти збираєшся робити далі?
— Я знайду Дьякову та помщуся за сестру! — він гупнув обома кулаками об підлогу так, що будівля знову задрижала.
У голові Марії плуталося. Вона не могла пригадати ніякого нещодавнього потопу. Навпаки це літо було сухим і спекотним.
— Коли це трапилося?
— Потоп? Ось же, в липні.
— Та не було потопів. Навіть відчутних злив не було. А таких, щоб затопило Хрещатик… У липні?
— У липні 1902 року від Різдва Христового, коли ж іще, — з відтінком сарказму сказав хлопець.
Марія отетеріла.
— Зараз, розумієш… зараз 2026 рік.
Хлопець спантеличено подивися на Марію.
— Цього не може бути, я не міг прожити так довго!
— Твоя правда, не міг, — Марія була не менш збентеженою. — Тебе знесло хвилею потопу, і ти знепритомнів. А тоді прийшов до тями, що було?
Кілька митей хлопець перетравлював питання. Аж раптом схопився на ноги й заревів диким голосом. Його очі з кожною секундою більше вирячувалися, а кісточки стиснених кулаків побілішали. Нажахана Марія втислася в канапу, а тоді рвонула до дверей. Вискочила в коридор і побігла, щосекунди озираючись. На мить здалося, що знову заблукала, аж тоді за черговим поворотом заяскравіла центральна зала Головпоштамту. Вона вискочила захекана, а на неї вперлися десятки здивованих очей. Ольга Петрівна швидко оговталася. Вона відвела Марію до службової кімнати й почала розпитувати, що трапилося. Як сказати, що ти щойно спілкувалася з давно померлим хлопчиком, який хоче помститися за так само давно померлу сестру невідомій їй Дьяковій, яка, очевидно, теж померла чи не століття тому? Забагато померлих як на одне речення.
— Мені здалося, наче будівля трусилася, — тремтячим голосом видала Марія.
— Ні, це було метро, як завжди. Хіба що трохи сильніше, ніж зазвичай, але нічого дивного, — Ольга Петрівна знизала плечима, все ще пильно вдивляючись в обличчя працівниці. — Тобі хоч трохи полегшало? Іди-но додому, повідомиш, коли дістанешся.
***
— Погано почуваєшся? — обличчя Іри схилилося над Маріїним. Та скрутилася на дивані у вітальні, а від запитання смикнулася. — Ой пробач, ти заворушилася, наче прокинулася. Я тебе налякала? Може, чаю зробити? Чи бульйону розігріти? Десь у нас залишався заморожений.
Марія сіла та помотала головою. Вона ледве просипіла «нічого не треба», що змусило Іру придивитися ще пильніше.
— Все гаразд, — Марія прокашлялася.
— Ммм, ні, не схоже.
Попри креативну натуру — а, може, й через неї, — Іра прямо говорила те, що думала.
— Я тобі писала, що зайдуть Данило та Костя. Ти не проти? Якщо тобі погано, то я скасую.
— Та хай заходять, все норм. У вас якась мистецька сходка чи чого вирішили?
— Просто сьогодні балакали, що разом давно не збиралися, то спонтанно й вийшло. Здається, у холодильнику трохи є різного, щоб зробити закусочок.
Іра відмовилася від допомоги у приготуваннях і відправила Марію під душ, який мусив їй допомогти.
Вечір минув у бурхливих обговореннях усього на світі. З голови Марії майже вивітрилося те, що трапилося вдень. Коли всі пішли, дівчата прибрали та вмостилися за кухонним столом із фінальним аперолем.
— Сонечко, — Іра нахилилася до Марії та поправила пасмо відрослого чубчика, котре постійно вибивалося, — ти можеш думати, що непогано прикидаєшся, але я весь вечір спостерігала за тобою. Щось трапилося на роботі? Чи тебе хтось образив? Якщо образив, ти тільки скажи, і я!..
— Знаю, — розсміялася Марія. Іра часто погрожувала карами тим, хто зачепить подругу, а знаючи, в якому районі та виросла, Марія не сумнівалася, що ті кари можуть втілитися в життя. — Просто сьогодні сталося таке дивне, як його сказати. Я дещо…. мені наснилося чудернацьке.
І Марія переказала зустріч з таємничим хлопцем у Головпоштамті, змалювавши це як химерне сновидіння. Іра слухала уважно, час від часу уточнювала деталі та враження. А потім відкинулася на спинку стільця та тріумфально підсумувала:
— Ти бачила пророчий сон!
— Який він пророчий, якщо нічого не пророкував?
— Я маю на увазі, — зауваження не збило Іриної упевненості, — що ти уві сні спілкувалася з духом. І він повідав тобі свої таємниці.
— «Повідав таємниці», — перекривляла Марія. — Що за нісенітниці? Мабуть, це якісь галюцинації після тої клятої мігрені.
— Тобто в галюцинації тобі легше повірити, ніж у те, що уві сні чи певному межовому стані ти спілкувалася з іншою душею?
— Так! Господи, ще й межовий стан? Може, я тобі медіум чи ясновидець який?
— Ох, то ти в нас завжди така раціональна й ні в що не віриш, але кажеш «о, Господи»?
— Ти тільки за це вирішилася зачепитися? За звичайний вигук?
Дівчата під впливом алкоголю розпалилися.
— То може, як у тебе галюцинації, підеш до психіатра голову перевірити? Якщо пояснення з духами тобі не до душі.
— То може, й перевірю! Заодно й дізнаюся, чого зійшлася саме з тією дівчиною, яка вірить у всяку фігню!
— То дізнайся!
Іра ляснула дверима. На столі залишився її напівпорожній келих.
— То дізнаюся! — гаркнула дверям Марія. Якого біса, вона не бувала такою імпульсивною й не доводила суперечок до підвищених тонів, а навпаки навертала все на стежку спокою та врівноваженості.
Наступного ранку Марія вставала раніше, тож залишила на столі готовий сніданок й каву в термокружці. На знак вибачення, думала вона й сподівалася, що Іра зрозуміє. І пробачить. Марії завжди було легше перепрошувати за дрібниці, ніж за щось важливе. Та й взагалі, невже вона аж настільки неправа?
Кілька днів минули в метушні. Марія нервувала через сесію, на Іру звалилося замовлення — оформлення кав’ярні чи щось таке, через недосипання Марія не запам’ятала. Вона намагалася віднайти кімнату, де розмовляла з хлопчиком, але так і не знайшла потрібного повороту у павутинні коридорів. Тож зафіналила, як говорив Данило, тим, що їй усе примарилося. Іра вже наче призабула ту сварку й охолола.
Та це було не так.
— Сонечко, я тут попитала Данила, поки ми з ним оформлювали ту книгарню-кав’ярню, — «точно, книгарню-кав’ярню, як я забула», смикнуло Марію, — а він же цікавиться історією Києва. Його родина з корінних киян, і він мені розповідав про будівлю Головпоштамту. Не повіриш, скільки там всього було!
Іра схопилася з дивану та вимкнула монітор, на якому вони тільки-но додивилися «1408». А тоді дістала з наплічника блокнот.
— Я про того хлопця, що тобі наснився. Данило розповідав історію будівлі Головпоштамту. Колись там був Гранд готель. Найкрутіший на той час. Споруда належала Густаву Ейсману, — Іра зазирнула в нотатки, аби пригадати ім’я, а Марія з жахом зауважила, як багато там занотовано. Букви мережилися крихітними скетчами — такі нариси Іра робила, коли щось слухала, а рука з олівцем блукала папером.
— Хочеш фан факт? Той Ейсман був міським головою, ще й кілька разів. А будівля Київської міської думи знаходилася посеред сучасного Майдану Незалежності. І щоб ближче ходити на роботу, звів собі будинок на Хрещатику. Його батько якраз мав там ділянку землі. Непоганий хід, так? Зараз, мабуть, купив би собі будиночок на Золотих Воротах. Але повернімося до теми. У 1870-х роках він добудував до будівлі ще поверх і перетворив її на «Гранд-Готель». Це таке модне й понтове місце було, здуріти! Там були прості номери, а були й розкішні люкси. А ще більярдні, підйомні машини — щось на кшталт ліфтів, при готелі працювали найпрестижніші магазини — чаю, кондитерки. А коли в Києві з’явилася електрика, тут проводили — не повіриш, я аж зроблю барабанний дріб, — Іра застукала пальцями по стільниці, — показові сеанси електроосвітлення, уявляєш?
— Ого, тааак, я вражена! — Марія не брехала й заінтригована чекала на продовження, підібгавши під себе ноги.
— А тепер буде ще цікавіше! — Іра стишила голос і з таємничим виглядом продовжила, — увага, історія кохання! До речі, ось звідки взялася твоя Ольга Дьякова.
— Вона не моя, — намагалася оскаржити присвійні займенники Марія, але запал Іри було не загасити.
— Донька Ейсмана пристрасно покохала молодого привабливого офіцера. Але батько відмовляв її від заміжжя. Бо був певен, що той полює лише за багатством дівчини, адже он з якої заможної родини вона була. Проте донька не відмовилася від коханого, і пара таємно повінчалася. Батькам сказали вже по факту. Дівчина завагітніла. Але при пологах померла. Її чоловік втратив розум від горя та кинувся в Дніпро з Миколаївського ланцюгового мосту. Тут Данило уточнив, що міст не зберігся.
— Прямо якісь Ромео та Джульєтта по-київськи.
— Еге. Залишилася Густаву Ейсману тільки онучка — її назвали Ольга. І навколо неї Ейсман кудкудакав, наче квочка. Вона отримала найкращу освіту, а коли закохалася у гласного міської думи — так тоді називалися депутати міськради — Іпполіта Дьякова, одружилася з ним. Дідусь Ейсман помер, Ольга успадкувала його майно, зокрема оцю будівлю на Хрещатику, «Гранд-Готель». Потім там були всілякі будови-перебудови, не все збереглося.
Марія покивала. Очевидно, Ірі подобалася історія про багату спадкоємицю з нерозділеним коханням — подібну мелодраму вона любила і трохи менше з коханням розділеним.
— Окей, тепер ми зрозуміли, що то за Ольга Дьякова. Супер!
— Ти думаєш, це все? Це геть не все! Почекай, я ще не дійшла до найцікавішого!
— Багацько ж Данило накопав.
— Йому таке цікаво, а мені тепер теж після твоєї історії з тим духом.
— Я не казала, що то був дух, — намагалася вгамувати подругу Марія. Але більше за драматичні історії кохання Іра полюбляла містичні оповідки. Через них вони й зблизилися. Колись обидві були у літньому таборі, де за класикою навколо багаття розповідали таємничі історії. І якщо Іра від усіх мліла чи розвивала крутіше за оповідника, то Марія до всіх випадків ставилася скептично. Одного разу під час суперечки щодо потойбічного вони залишилися біля вогню вдвох. Спір переріс у палкі поцілунки, від яких багаттю було соромно називатися справжнім вогнем.
— Ти просто ще не знаєш, що було далі! От слухай.
Іра звично змахнула кучерик, який заважав їй дивитися в записи.
— Сьомого липня — двадцятого за старим стилем — 1902 року у Києві стався небачений ураган зі зливою. То була буквально катастрофа. Багато будівель затопило, купа загиблих, люди тонули в будинках і на вулицях. Усе плавало, це був жах! Ось тут мені Данило показував фотку зі старої газети. Статтю зачитувати не буду, але скажу от що. У будинку Дьякової затопило підвальні поверхи, у дворах через те, що підмило ґрунт, утворилися провали. У двір було неможливо заїхати навіть не те щоб урятувати когось, а витягти трупи загиблих у садибі. «Гранд-Готель» не просто все позаливало: вода ринула в ресторан і через парадний вхід аж виплеснулася на Хрещатик.
Архівний матеріал Вікенду про липневу зливу 1902 року читайте за посиланням (російська мова)
Іра замовкла, а Марія засвоювала почуте. Може, й справді існували ті загиблі хлопець і його сестра, що втонула в комірчині? Марія раніше не чула про затоплення Києва. Але це давало підстави припустити — лише припустити! — що хлопець говорив правду. Іра наводила цифри про загиблих, інших жертв, але Марія її майже не чула. Проте звернула увагу, коли до Іриного голосу додалися нотки багатозначності:
— Потім у листопаді того ж року…
— Це ще не все? — Марія схопилася на ноги. — Що далі, ще якась пожежа, кров з неба? Чи цього не занадто? Оці кохання, потопельники в багатих будинках?
— Так, вважай, ми досягли екватора і вже наближаємося до пункту призначення!
Марія не розуміла захвату Іри. Вона майже втямила собі, що той хлопець їй наснився, що вона не лякалася через його спалахи люті й не відчувала тремору будівлі. Але всього було занадто. Особливо якщо взяти до уваги те, що Ірина розповідь — це справжня, зафіксована історія. Марія ще потім перевірить усі ці факти, бо не може бути такого, щоб це було направду, хай як Ірі хотілося вірити в такі багатоповерхові вигадки.
— Гаразд, продовжуй, — цього слона Марія вирішила з’їсти за один раз.
— Так от. 16 листопада 1902-го. Нагадаю, потоп був у липні того ж року. Одна благопристойна міщанка зателефонувала до поліції. За скаргою, в її помешканні за адресою Хрещатик, 22 почали плавати в повітрі подушки та ковдри, а меблі совалися кімнатою. Так-так, все рухалося саме по собі, як оті полтергейсти. Поліція хотіла відморозитися від виклику, але та громадянка була надто поважною особою. Тому вони приїхали на місце виклику й самі переконалися, що предмети танцюють помешканням, як їм заманеться. Але не могли придумати нічого кращого, ніж переселити жінку, а помешкання опечатали.
— Серйозно, поліція теж це бачила?
— Тодішні газети писали, що так, — з усією впевненістю кивнула Іра, і кучерик визволився з в’язниці заколки. — А вгадаєш, як звали ту жінку, що викликала поліцію?
— Не зна… Господи, невже Дьякова?
—Так! — тріумфу Іри могли позаздрити королі, які брали міста після довгої облоги. — До речі, кажуть, що це була перша в Європі зареєстрована аномалія.
— Цього не може бути, — Марія важко сіла на стілець і закрила обличчя руками. — Це все дурні вигадки.
— Як скажеш, але Данило казав, що все, що я тобі тут розповідаю, можна знайти в архівах. Я знала, кому це все розповідатиму, моя скептичко!
Марія важко дихала. Це не може бути правдою. Вона шумно видихнула, випросталася та глянула на Іру.
— Це досі не все! — В Іриних очах бісики витворяли циркові номери з високим ступенем небезпеки.
— Жгі! — махнула рукою Марія.
— У принципі щодо Дьякової додати мені більш нема чого. А от до історії будівлі Головпоштамту залишилося кілька штрихів. Під час Другої світової, коли підривали Хрещатик, будівля частково поруйнувалася, як і багато інших. Потім її добудовували, прибудовували, і зараз маємо те, де ти працюєш. Але була ще одна трагедія.
Цього разу втомлена Марія вже її не переривала.
— 2 серпня 1989 року обвалилися колони Головпоштамту, де центральний вхід. Загинули тринадцятеро людей.
Іра нарешті замовкла.
Читайте також: Обвал Головпоштамта: як розгорталася трагедія.
— Думаєш, це теж той хлопець зробив? Обвалив будівлю.
— Не знаю, але судячи з твоєї розповіді, він геть дезорієнтований у часі та трохи в просторі. Може, він досі не зрозумів, що відтоді минула купа років, що Дьякова давно мертва, й досі мститься кому попало, подеколи руйнуючи будівлю?
— От знову побачу — спитаю обов’язково, — пхикнула Марія. — Ще й приголублю цього разу. Бо тоді в кімнаті в Головпоштамті злякалася його більше, ніж він мене. І торкнутися боялася.
— Тобто в кімнаті? Яке торкнутися? Ти ж казала, що то тобі наснилося, а насправді бачила його на власні очі? Серйозно?!
Іра почала ходити колами, як завжди, коли не могла впоратися з емоціями.
— У той день у мене була страшна мігрень. Яка різниця, наснилося чи привиділося від нездужання? Це все нереально, не буває такого! Привиди існують тільки в кіно! Чому той хлопець явився тільки мені, чому раніше про нього ніхто не чув? Чому він прокинувся чи що там роблять привиди? Це все не витримує критики.
— Яка критика, послухай себе! Не все можна пояснити науково. Є питання, на які вона досі не здатна дати відповіді.
— Так, і це питання чому антиматерії значно менше, ніж матерії, та чому русня досі існує. Але привидів загиблих сто років тому хлопчиків НЕ ІСНУЄ!
Марія хлопнула обома долонями по дивану. Аж упіймала себе на думці, що рух — такий самий, як коли злився той хлопчик-не-привид.
Іра зупинилася.
— Слухай, гаразд, добре, — вгамовуючись, вона намагалася заспокоїти Марію. Направду Іра ніколи не бачила подругу в настільки збудженому стані. — Не наполягатиму. Але припустімо, що цей хлопець з’явився знову не просто так. Що як він вчергове крушитиме ту будівлю? Що як ти в той час будеш там? І з тобою щось трапиться… Як з людьми, котрі тоді загинули при обвалі.
Голова здавалася важелезною, а вал інформації та припущень Іри Марія ніяк не могла осмислити. Вона не бажала продовжувати цю розмову. Проте й ігнорувати подружчине занепокоєння не годилося.
— Ти хвилюєшся, я розумію. Але що пропонуєш робити? Той хлопець більше не являвся, може, він і справді мені…
— Не кажи «привидівся»!
— Окей, може його вигадала моя запалена мігренню свідомість. То що ти пропонуєш?
— Щоб ти якийсь час не ходила на роботу.
— Я не можу! Мені потрібні гроші.
— Так-так, я пам’ятаю. Брат програв у онлайн-казино офігіард грошей, а борг тепер повісили на маму, і якщо не повернути, вона втратить квартиру. Блабла, я це все чула багато разів, бачиш, як чітко можу повторити? Здається, саме це мала на увазі вчителька укрмови, коли казала, що вірші мають відскакувати від зубів. Хоча я тоді думала, яким чином слова можуть відскакувати, вони ж не мають фізичної оболонки…
— Давай назад до теми?
— Так ось. Але хіба тобі твоє життя не важливіше? Якщо тебе приб’є чимсь, як буде твоїй мамі?
Несподівано Марії стало себе так шкода, що вона залилася слізьми. І через те, що треба відробляти чужий борг, і через те, що насилу встигала підготуватися до сесії, а вона ж завжди ставилася до навчання відповідально, і через те, що саме до неї приліпився цей дурний привид, який став приводом для дурних сварок між нею та Ірою, нерви ні до біса, недосипання й інше. Марія зневажала сльози, бо вважала, що треба щось робити замість того, щоб жалітися й ридати, але ніяк не могла зупинити потік.
Вона не помітила, коли Іра підійшла. Пригорнула, поклала її голову собі на живіт, через що Ірина футболка заплямувалася сльозами, перемішаними з залишками туші для вій.
— Вибач, я не хотіла тебе розстроїти. Просто я дуже переживаю за тебе. Може, ти в це не віриш, але це так.
— Та вірю, звісно! Якщо ти вже така обізнана у цих надприродних справах, — несміливо усміхнулася Марія, але підступне гучне шморгання носом зруйнувало момент, — то розповідай, як діяти далі. Тільки варіант з не ходінням на роботу одразу відкидаємо.
— Та все просто, — Іра вмостилася на диван, — зазвичай привидів тримає щось: незавершені справи або, як у нашому випадку, помста. Тобі треба розговорити того привида. Це буде нескладно, бо ти вже з ним балакала, він тебе знає. Треба переконати його, що час його помсти минув, бо Дьякової давно нема на цьому світі. А шкодить він тільки людям, які на те не заслуговують.
— І це має допомогти?
— Здається, ще є версія, що треба спалити кістки померлої людини, що стала привидом…
— Спалити кістки?!
— …але сподіваюся, до цього не дійде. Врешті-решт, це всього лише дитина, а дітей у чому завгодно можна переконати.
Марія неохоче погодилася на цей план. Залишалося всього кілька заковик: знову зустрітися з хлопчиком та переконати його піти — а це, як думала Марія, значно складніше, ніж Іра припускала.
З першим пунктом не забарилося. У пошуках зустрічі Марія блукала коридорами. Здавалося, що вона вдесяте ходить тими самими глухими кутами. Нарешті вона відчула, що вже близько. Світло тьмяніло, кольори навколо втрачали яскравість. Довкола все знебарвлювалося.
За начебто знайомим і обходженим поворотом Марія опинилася в тій самій кімнатці з потертою канапою. Обережно роззирнулася по кутах, обійшла приміщення, але взнаків нового знайомого не виявила. Повільно опустилася на канапу та стала чекати. Раз по раз машинально діставала телефон, щоб згаяти час, але потім запихала назад до кишені з переконанням, що сучасна техніка може відігнати того, на кого чекала.
— Ви повернулися!
Марія не збиралася дрімати, але від вигуку аж підскочила. Покліпала, проганяючи сон — не терти ж нафарбовані очі.
— А я думав, ви тоді налякалися. І більше не повернетеся.
Хлопець почекав, поки візитерка вмоститься, а тоді сів поруч на канапу. Руки склав на зведених колінах, як зразковий школяр.
— Ти хотів, щоб я повернулася? — Марія несміливо всміхнулася. У ній мішалися жалість до хлопця, його втрати й самоти, та ляк від того, що привид може зашкодити їй чи ще комусь.
— Трохи так, — щоки хлопця спалахнули. — У мене було багато думок про нашу розмову. Можливо, в дечому ви були праві.
Що ж, імовірно, Іра мала рацію, що переконати цю дитину буде нескладно. Марія жестом запросила його продовжувати.
— Насправді не віриться, що минуло стільки часу! Кілька разів траплялося, що зір ставав яснішим, а сили наче зростали. Хоча до того їх не вистачало ні на що, навіть папірець зсунути з місця. Аж раз — і я можу кидатися подушками в кімнаті Дьякової та совати меблі. Хоча, пригадую, вона жодного разу не поглянула на мене. Тільки кричала криком на речі, що рухалися. Зараз я вас чітко бачу. І можу з вами говорити. То що ще можете розповісти про цей головний — як ви казали?
— Головпоштамт.
— Так, про нього. То що це значить?
Марія добирала найзрозуміліші слова, щоб описати про те, що відбувалося з будівлею та Києвом за століття. Вона дістала телефон. Привид від цього не зник і зачаровано вдивлявся в архівні фотографії та рухомі картинки, слухав історію трагедій Головпоштамту. Коли Марія розповідала про жертв, напружувався. Вона не знала, як краще вчинити. Підкреслити те, що ті загиблі — на його совісті? Це може спровокувати нові напади люті. Навпаки пом’якшити, аби привид легше перейшов… кудись там, хай у якесь небуття? Марія помітила, що хлопець зацікавлено роздивляється сучасну архітектуру на знімках, слухає про київське бурхливе життя. Марія відчувала, що той розслабляється, і сподівалася, що в такому стані до неї дослухається.
— Це неймовірно, — зачудовано він прокоментував чергову оздоблену фотозону біля модного закладу. — Так гарно, мені хотілося б поглянути на власні очі!
Марія заклякла. Вона точно не очікувала, що привид спокуситься на екскурсію інсталокаціями міста.
— Ми можемо прогулятися й подивитися на це? Це ж неподалік! І на фунікулері покататися. Його тільки збиралися будувати, коли той потоп трапився, а мені завжди було цікаво, як воно працюватиме.
Кількома «нуу», «ааа», «еее» та іншими безглуздими комбінаціями звуків Марія висловила невдоволення ідеєю, але її співрозмовник загорівся так, що було марно наводити будь-які аргументи проти.
Привид ішов поруч із Марією коридорами, фоє й далі до виходу з Головпоштамту. Вона раз по раз зиркала на нього. Той роздивлявся все навкруги. Марія не могла уявити, наскільки тут усе змінилося. Чи ті самі стіни чи люстри, якими йому видаються люди у літньому одязі, чи не бентежать звуки, яких він свого часу не чув?
Щойно ступили за поріг, на них навалилася спека, яка наповзала від асфальту, будівлі та давила згори. Марія знов поглянула на свого супутника. Той застиг і роззирався навсібіч. Як воно — чужим зором поглянути на наш Майдан Незалежності, Глобус, нульовий кілометр, півколо будівель, широку дорогу, а там… Вона не встигла домислити, коли привид зробив кілька нерішучих кроків, а тоді раптом виставив долоні перед собою. Він дивно рухався: підняв одну ногу, опустив, посмикав другою. На запитальний погляд Марії нарешті озвався:
— Мене щось не пускає. Я наче загрузаю в густому киселі, ось руки, — він і справді ледве рухав руками, наче в уповільненій зйомці, — ніби в’язну в річковому мулі, котрий не дає ані вивільнитися, ані рухатися далі.
Марія присіла, щоб опинитися лицем до лиця.
— Думаю, ти знаєш, що це значить, — вона намагалася не думати, який це має вигляд зі сторони, але стишила голос. — Ти прив’язний до цього місця, бо ти…
Вирішальне слово вона не спромоглася вимовити. В очах привида застигле нерозуміння змінювалося на розпач.
— Ні! Ні, не кажіть, що я не можу далі йти. Я хочу роздивитися, хочу поглянути, як же все живе зараз. Хочу туди, далі! Не хочу тут застрягти!
Він зробив крихітний крок назад і вивільнив руки з невидимої в’язкості. І сів просто на асфальт. Марія роззирнулася. Не знала, чи то люди навколо не звертають уваги на ці крики, чи не бачать і не чують хлопця. Помалу підійшла й сіла опліч. Про думку перехожих покинула турбуватися: поруч у переході на Майдані й не таке можна побачити.
Удвох вони мовчали. Марія намагалася уявити, що відчуває привид, але облишила. У їхньому сприйнятті була прірва у століття. Тоді жили не так, поводилися інакше, люди мали інші поняття того, як усе має бути. Вона пригадувала розповіді — і наче щось подумки намацала — коли плечі привида дрібно затрусилися.
— Слухай, ходімо назад. Там поговоримо, здається, нам є що обміркувати.
— Не хочу, — схлипнув ледь чутний голос. — Дай-то мені хоч це роздивитися.
— То що там сталося? Тоді, під час потопу, — за кілька хвилин мовчанки озвалася Марія. У сідниці припікало від гарячого асфальту. Від потилиці спиною стікала лоскотна краплина поту. — Можеш мені розповісти правду про те, що тоді сталося. І хто ти є.
— Чому ви вирішили, що та історія неправда? — Непевний голос хилитався на кожному слові. — Хто я? Не знаю… Не пам’ятаю…
— Ти не називаєш свого імені. Я від чую тільки Вірине ім’я.
— І що? Я… Сестра для мене важлива.
— Від час нашої другої розмови твої речення були дивними. У них не було дієслів, за якими я б могла визначити, чи ти хлопець чи ні. Коли вперше тебе побачила, то засумнівалася, але тоді ти почав? почала? говорити як хлопець. А от вдруге таких фраз уже не було.
— Що ви хочете сказати? Що я — це не я?
— Думаю, що ти і є Віра.
Привид не рухався, наче його знову паралізувало.
— Це якісь дурниці. Як я можу знати, що я — це не я? Чи… Я нічого не розумію!
Марія намагалася зібрати докупи все, що не давало їй спокою, коли вона спілкувалася з привидом.
— Оці всякі дрібниці. Коли ми сиділи поруч, твої коліна завжди були зведені, чоловіки так не сидять. Принаймні, не зараз. Як це було у твої часи, не знаю, але припускаю, що жінки саме так і мали сидіти, займаючи якнайменше місця. А ще коли я намагалася тебе торкнутися, ти не просто відсахувалася, а схрещувала руки на грудях, прикривала їх. Це такий жіночний рух. Та й ця сорочка… Навряд чи чоловіки носили сорочки з такими квіточками. Але знов-таки, не маю поняття, які тоді були тканини та хто їх використовував. Кажуть, раніше й рожевий колір був для чоловіків, а зараз…
— Ні! Цього не може бути! Я не вірю! Віра потонула тоді в комірчині!
Подув несподівано зимний вітер, миттю захоловши мокрий штрих від поту на Маріїній спині. Над головою купчились хмари, яких ще хвилину тому не було натяку. Марія повернулася до привид, коли той схопився й помчав у будівлю Головпоштамту.
— Чекай! — гукнула Марія, але той не звернув на неї уваги. Дівчина побігла за ним, намагаючись не втратити з поля зору. Привид мчав до знайомого місця — крихітної кімнатки з заяложеною зеленою канапою. І значно коротшим шляхом, ніж раніше блукала Марія.
Скляний погляд привид вкляк у нікуди. Марія сіла поруч на підлогу. Ніздрі залоскотав запах сирих стін і дніпровської води. Невже це віяло від набубнявілої грози? Вона спробувала не зважати на це та зосередитися на справі.
— Знаєш, мозок уміє витісняти або переписувати спогади, які нас травмують. Думаю, тоді справді сталося щось жахливе, що тебе мучить.
— Здається, то я його вбила, — прошелестів голос. Марія не замислюючись протягнула руку до Віриного плеча. Цього разу дівча не відсахнулася, тож Марія повільно та ледь її торкаючись гладила по волоссю, плечах, спині.
— Я горітиму в пеклі? — Віра повернула обличчя до дівчини.
— Не горітимеш, — намагалася її заспокоїти Марія.
— Як ви можете так казати? Ви ж навіть не знаєте, що тоді сталося.
— То розкажи.
Марії почувся дзенькіт посуду. Багато посуду, як тоді, коли готується пишний бенкет. Що це? У Головпоштамті нічого такого не влаштовували. Принаймні зараз. Дівчина наказала собі зосередитися на розповіді привида.
— Ми з братом зростали разом.
— Те саме й «він» сказав, — відгукнулася Марія.
— Так, але… Він не був моїм рідним братом. Батько загинув через чотири дні після мого народження. Мати залишилася зі мною сама. А згодом познайомилася з чоловіком, удівцем. У нього був син, трохи старший за мене. А потім помер і той чоловік. Після цього мати виховувала нас двох. Та мій тепер-уже-брат немов сказився. Він звинувачував мати, що вона довела його батька до могили. Кричав нам образливі слова, робив капості. Мати переконувала мене, що треба потерпіти й почекати, поки він оговтається після смерті батька. Бо до того він уже втратив матір, а зараз залишився сиротою. У нього є лише ми. Але мати не дожила до того, щоб він почав сприймати нас якщо не як сім’ю, а хоча б не в штики. Я намагалася добре до нього ставитися. Та він продовжував мене шпиняти. Вигадував прізвиська, ставив підніжки, ховав приладдя, коли я працювала на кухні. А інколи смикав за волосся, задирав спідницю. Це було так соромно!
— Це жахливо! Він поводився дуже кепсько!
Дзенькіт посуду раптом зник. У тиші з ледь чутним зітханням Віра продовжила.
— Проте… У той день я мала віднести чай покоївці Дьякової. Забрала тацю з кухні, несла коридором. Дьякова якраз вийшла зі своїх покоїв, я стояла з тацею в очікуванні наступних вказівок. Тоді брат, сам мов той ураган, вискочив з-за повороту й налетів на мене. Усе з таці перевернулося на плаття Дьякової, і вона так розлютилася! Брата вже й слід прохолов, і вона відлупцювала мене.
Пізніше, коли я його перестріла, була така розлючена! Почала на нього кричати та навіть штовхнула. А він сміявся в обличчя й казав, що так мені незграбі й треба! А потім ляснув так, що я впала на підлогу, а в голові загуло.
Голос Віри набув сили й дзвенів від обурення. Марія майже бачила перед очима цю історію, що розгорталася століття тому. Аж стала задихатися. Здавалося, пил підіймався з підлоги, відділявся від стін, наповнював кімнатку. Запихався в ніс, викликав свербіж. Перемішувався з запахом річкової води, від чого Марію млоїло.
— Не знаю навіть, як описати те, що я відчувала! Немов біс який вселився, та й звідки взялася та сила. Я його заштовхала в комірчину. Замкнула й пішла геть. Цей сплеск мене так виснажив, що коли повернулася на кухню, задрімала просто на табуретці. А прокинулася від шуму та вигуків про потоп. Так перелякалася! Вода пішла в кухню й стрімко піднімалася, закручувалася й збивала з ніг. У паніці вискочила на вулицю. Тоді вилетіло з голови, що я замкнула брата в комірчині. А коли згадала, було вже запізно.
Віра кволо схилилася обличчям до колін. Долаючи нудоту й намагаючись відмежуватися від неприємних відчуттів, Марія спробувала зібратися й повернутися до розмови.
— Це не твоя провина, у цьому я впевнена. То нещасний випадок.
— Ні, я ж сказала. Мною опанував біс, і це призвело до того, що мій брат втонув. Тепер я горітиму в пеклі. Вже краще тут залишуся.
— Віро, послухай мене! Чи винен брат у спалаху твоїх емоцій? Так. Чи мала ти повестися якось інакше? Можливо, але ситуації бувають різні. Очевидно, що він тебе допік. Але чуєш? Зверни увагу: якби не трапилося того потопу, він звідти вийшов би живий і здоровий. Твоєї провини у потопі немає! Трагічні збіги трапляються. І інколи призводять до непередбачуваних і фатальних наслідків. Це сумно. Але це не значить, що в цьому справді є чиясь провина. І ти не горітимеш у пеклі за це, обіцяю.
Віра стихла, не могла зрозуміти цієї думки. Її припухлі очі звузилися, коли вона подивилася у вічі Марії. І загарчала:
— Ви брешете! Ви спеціально так кажете, щоб я більше не чіпала Дьякову! Це вона вас підіслала!
Над головою почувся скрегіт, немов хтось рухав кам’яні брили. Марії здавалося, що стеля почала тріскатися й ось-ось обвалиться їй на голову. Але не наважувалася підняти очей і розірвати зоровий контакт.
— Те, що ти прибрала подоби брата, те, що страждала через загибель рідної людини, й навіть те, що намагалася за цю втрату помститися Дьяковій, свідчить, що ти карталася. Але загорнула свій сум і провину у злість. Це нормально! Ненормально жити в цьому вічність і отруювати свою душу!
Дівча з підозрою свердлило її поглядом під звуки каміння, що переверталося.
— Все те, що я тобі показувала, — це правда. Ти й сама встигла дещо побачити. Так само й правда те, що Дьякова померла. А ще — те, що вже гинули невинні люди.
Марія проговорювала про себе інші слова та вигадувала формулювання, проте більше нічого їй не здавалося доречним. Віра вишкірила зуби, страшно роззявила рота. Марія аж перестала дихати від страху, їй здавалося, що дівчина зараз нападе на неї. Секунди тягнулися нестерпно довго.
— Я точно не хочу більше нікому нашкодити, — прошепотіла дівчинка й опустила голову. Мовчала вона ціле століття.
— Думаю, мені справді час відпустити все. Хоча, звісно, було б цікаво подивитися на ваше життя, — вона повернула до Марії почервоніле обличчя. — Та, видно, не судилося.
Щойно Марія хотіла хоч щось сказати, світло ще більше потьмяніло й згасло. Разом із ним зникли звуки й запахи. Вона нервово дістала телефон та увімкнула ліхтарик. Розпливчаста пляма бігала порожнечею, але нікого не вихопила. Коли за кілька хвилин лампочка знову загорілася, нікого не було.
***
— Чи ж не дивно, що таке трапилося саме з тобою, найбільшим скептиком у світі? — Іра витирала тарілки, поки її подруга мила посуд, бо спокійно розповідати цю історію не спромоглася. А монотонна робота заспокоювала.
— Ну не у світі, не перегинай, — розсміялася Марія. — А що ти робила б на моєму місці?
— І як ти думаєш, куди вона поділася? — Іра легко ігнорувала те, над чим не хотіла в поточний момент замислюватися.
— Знаєш, якби вона розчинилася на моїх очах, розсипалася на піксельні квадратики або ще щось у такому дусі, мені було б спокійніше. Але світло згасло, і я думаю: а що як вона залишилася, а тільки вдала, що дослухалася до моїх слів? Якщо вона опинилася в місці, де їй боляче, де її мучать? Ще нехай, як я її переконала, що вона не винна у смерті названого брата. А якщо Віра почала картатися через загибель людей, коли обвалився портик Головпоштамту? І вирішила, що в цих смертях вона точно винна й горітиме в пеклі вже через них?
— Ти надто забиваєш собі голову. І вигадуєш купу «якщо». Це властиво таким скептикам, як ти, — останню фразу Іра додала особливо грайливим тоном. А тоді повернулася до звичного. — Думаю, ти добре впоралася. І та бідна дівчина знайшла спокій. І більше нікому не загрожує. Особливо тобі!
Марія домила останню тарілку, вимкнула воду та розвернулася до Іри.
— Твій оптимізм мене надихає.
І поцілувала її в ніс.
Ця стаття так і не вийшла, але ви все одно можете подякувати авторці
