На Корчувате ми переїхали, коли батьки тата розміняли кімнати у комунальній квартирі на Нивках на дві двокімнатні: на Корчуватому для нас та Борщагівці для дідуся з бабусею.
Корчувате ділиться на дві частини: Корчувате І та Корчувате ІІ, а між ними знаходився завод «Комуніст». Казали, що там роблять щось військове, але це страшенна таємниця.
Ми з батьками жили на Корчуватому І: приватний сектор, один дев’ятиповерховий будинок і купа п’ятиповерхових з номерами 56/66. Розрізнялися вони літерами та номерами корпусів. А також парк, кінотеатр, пляж на Галерній затоці, дитячий садок і два магазини: «Хліб» та «Молоко».
.jpg)
Садочків на Корчуватому було два: по одному на кожну частину. Але до другого брали тільки дітей і онуків співробітників заводу «Комуніст».
У садочку на Корчуватому І, обнесеному величезним бетонним парканом, кожна група мала свій майданчик і веранду. Майданчики — це металеві драбини, кільця, з’єднані у формі півня, каруселі та гірки. Окрім основної будівлі, садочку була ще додаткова, куди ходили діти 6-7 років з підготовчих груп. У яблуневому саду перед цією будівлею ми жерли зелені яблука, а позаду знаходилася баня, куди ходили митися мешканці будинків 56/66, в яких не було ванної кімнати.
Зараз замість основного садочка поліклініка, а там, де були підготовчі групи, — кафе.
В садочку я товаришувала з двома дівчатами і хлопчиком. Вихідними ми гуляли самі. Часто на нас кричали бабусі: коли ми ходили «під кущик» або залізали на дерева.
В одному з кутків парку стояв знак «Сміття не кидати. Штраф!». Під ним та навколо нього валялася купа усього. Ми там копирсалися і носили скарби під човни, які стояли біля паркану, що відокремлював територію парку від двора дев’ятиповерхівки. Ці човни були нашими «будиночками», і ми грали там у родину. Між човнами і купою була невеличке підвищення, де ми взимку каталися на санчатах.
Посеред парку знаходився літній кінотеатр «Диск» (жартома російською розшифровується як «Дом идиотов села Корчеватого»). Вдень там проводилися сеанси для дітей, а ввечері — для дорослих. Зала майже завжди заповнялася повністю. Пам’ятаю, як сама собі купляла квитки. Супроводу дорослих на дитячих сеансах не вимагали. Зараз кінотеатр занедбаний і обнесений парканом, за яким гавкають собаки.
Ще парк запам’ятався дерев’яними й бетонними скульптурами, найпрекраснішою з яких був дракон-гірка з трьома головами та очима різних кольорів. По трикутних гребінцях на головах та хвості можна було лазити. Дракон існує і зараз. Гірка іржава, очі тепер одного кольору, але і досі по гребінцях можна лазити. З бетонних скульптур залишилися дві коняки. Їх час від часу фарбували, але фарба швидко облазила.
.jpg)
Магазини «Хліб» і «Молоко» розташовувалися в одному з будинків 56/66, найближчому до приватного сектору. В першому хліб якимось дивом постійно був несвіжим, тому по свіжий треба було ходити у інший магазин на Корчуватому ІІ. Хліб приносила додому обгризеним, бо дорогою його їла. В магазині «Молоко» купляла ковбасу, сир, масло. По яйця чи молочне мене не відправляли, бо ще розіб’ю. Влітку біля магазину «Молоко» стояла бочка з квасом, мені не дозволяли пити квас прямо там, але можна було купити квасу у бідон, принести додому і пити вже там. Ще з того квасу мама готувала окрошку.
Між Корчуватим І та Корчуватим ІІ з боку затоки працював пункт прийому склотари. Туди я носила порожні пляшки та отримувала гроші на морозиво. А по морозиво треба було йти у ларьок біля залізниці. Для цього треба було перейти Столичне шосе через підземний перехід. Біля ларька з морозивом постійно стояла черга, і морозива не завжди вистачало на всіх. Але я любила плодово-ягідне, а його не дуже їли, тому мені щастило.
На Корчуватому ІІ був магазин «Галантерея». Там я купляла собі стрічки в коси. Тепер там «Фора».
На пляжі ми проводили усі вихідні. Сідали у затінку, бігали купатися і знову ховалися від сонця. Але багато людей смажилися зранку до вечора, не ховаючись в затінок взагалі. Вважалося, що засмага — це корисно для здоров’я і дуже гарно. Мама приносила якусь їжу і пиття, прямо на пляжі обідали. Вздовж берегу з води стирчали пляшки з газованими напоями та пивом: так вони менше нагрівалися.
На пляж ми починали ходити у травні, а закінчували у вересні. Мене саму на пляж не пускали, але деякі діти ходили самі.
.jpg)
Коли мені прийшов час йти до школи, її на Корчуватому ще не було. Найближча школа на Мишоловці вважалася «не дуже», тому до першого класу ходила у школу на Лисогорській. Їздила туди сама автобусом, а потім ще йшла пішки приватним сектором.
До другого класу вже пішла у новеньку школу, яку збудували на Корчуватому ІІ. В ній було два спортзали, актова зала, зала для танців, їдальня, внутрішнє подвір’я, теплиця (овочі з неї давали нам на обід), стадіон, спортивний та ігровий майданчики. У лісі поряд зі школою ми бігали на фізкультурі та змагалися на «Зарниці».
«Зарниці» проходили на початку травня: ми співали воєнних пісень, варили кашу на кострі, носили й бинтували «поранених», бігали, стрибали і рибалили. За перше місце отримували банку компоту і коробку печива. За друге та третє — грамоти.
Бувало, що фізику чи біологію проводили на природі. На фізиці ми, наприклад, запускали саморобні човники, на біології шукали різні види рослин.
У п’ятому та шостому класах у нас була друга зміна. Зранку ми по домах робили домашнє завдання, а перед уроками збиралися у когось з тих, хто живе поряд зі школою, і дивилися якійсь серіал типу «Багаті теж плачуть» чи «Просто Марії». Тоді ж стало необов’язково носити піонерську та комсомольську символіку, але «Зарниця» залишилася.
У сьомому класі школа перейшла на українську мову, нова вчителька математики принесла свій комп’ютер і намагалася щось про це диво розповідати старшим класам.
Разом з новою школою побудували і кілька нових будинків. В одному з них відкрили дитячу бібліотеку і різні курси. Але я туди не ходила. Бо це було на Корчуватому ІІ, а у нас на Корчуватому І була своя бібліотека, хоча і для дорослих, але там було що почитати і мені. Дитяча бібліотека працює і досі, а от дорослої більше нема.
Окрім пляжу, на Корчуватому працював Клуб юних моряків «Парус». Я щодня ходила повз нього до школи. Якось до нашого класу прийшли хлопець і дівчина та запитали: чи не хоче хтось спробувати походити під парусом? Охочих було дуже багато. Серед них і я. Під пильним наглядом нам дозволили керувати парусними човнами. Це був захопливий досвід. Через деякий час мені зателефонували і сказали, що я добре справлялася, і запропонували приєднатися до команди, але час тренувань збігався з часом відвідування недільної школи, тож я відмовилась.
В недільну школу ходила у Китаїв. Знов ж таки треба було перейти Столичне шосе, перетнути залізничні колії, пройти кілька будинків у самому кінці проспекту Науки, потім пройти вздовж Китаївських ставків і піднятися вгору. Коли починала туди ходити, храм Серафіма Саровського був частково зруйнований і не працював. Заняття відбувалися в актовому залі якоїсь споруди неподалік. Поряд зі свічками там висіли червоні шматки тканини з написами типу «Слава КПСС!»
Нагорі одного з пагорбів навколо Китаївських ставків збереглися печери від зруйнованого монастиря. Ми туди лазили з вчителем недільної школи. Там було темно, трошки моторошно, вилазили ми перемазані глиною. На тарзанку на іншому пагорбі ми ходили без дозволу батьків. Я не стрибала, бо там була просто жахлива висота.
Коли взимку ставки замерзали, ми ходили по кризі, дехто навіть катався на ковзанах. Дехто катався Галерною затокою, але я дуже боялася і туди не лізла, бо вона не завжди повністю замерзала.
По гриби ми з батьками їздили до Конча-Заспи, ще заглядали у покинуті доти. Гриби я не дуже любила збирати, але батькам подобалось. Більше подобалося розглядати квіти, слухати пташок та збирати шишки.
Окрім Конча-Заспи, з Корчуватого можна було доїхати на центральний автовокзал, площу Великої Вітчизняної війни, до Обухова та Українки. Навіщо ми їздили до Обухову чи Українки, не пам’ятаю, але саме там мені купували іграшкові дерев’яні меблі та посуд.
В старших класах я вчилася у ліцеї на Печерську, їздила до площі Великої вітчизняної війни, а потім пішки чи трамваєм. Виїхати з Корчуватого було складно. Автобуси ходили переповненими, тож доводилося виходили на годину раніше, інакше існувала ймовірність не влізти до автобуса взагалі.
Коли я вчилася у старших класах, багато чого на Корчуватому змінилося. Але старші класи — то вже не дитинство і спогади теж зовсім інші.
Розповіла Юлія Келюх.
Читайте також: Детство на Троещине: песок, асфальт и 90-е;
Детство на Воскресенке: ключик для воды и клетка из матрасов;
Детство на Оболони: раки, речка, ранняя весна;
Детство на ДВРЗ: «Белое братство» и загадочный лес;
Детство на Отрадном: штурмовать сады и расти на деревьях;
Дарница босячки и пай-девочки;
Давай дружити в 
, найкрутіші фотки лови в 
, все найважливіше та найцікавіші в 
, коротко і у справі в 
.
