Від мороку до спокійної сили. Про що книга «Паперові ляльки»

Вчили мовчати, не помічати, бути зручними, відповідати очікуванням. Чому ми знову згадуємо ті моторошні досвіди? Щоб не дати їм множитись і знайти в собі силу протистояти. Редакторка Вікенду розповідає про книгу «Паперові ляльки».

Письменниця та перекладачка Ольга Карі представила свою наступну книгу, де продовжила досліджувати травматичні жіночі та дівчачі досвіди, зрощені на ґрунті совєцької та постсовєцької епохи. У книзі 13 оповідань, поєднаних темою замовчуваного насильства і травми.

Я читала й можу сказати майбутнім читачам та читачкам: легко не буде! Читати доведеться дозовано. Якщо ви людина того покоління, то флешбеки гарантовані. Водночас для мене ця збірка стала терапевтичною, бо огидні речі виведені на світло, засуджені та тавровані. Колись їх прийнято було не помічати.

Карі показує явище та нагадує, що воно має назву:

унормоване побутове насильство,
стигматизація жіночої тілесності,
зґвалтування в шлюбі,
абьюз, зокрема й фінансовий,
романтизація насильства і бідності («рай у шалаші», «б’є значить любить» тощо) і педалювання теми «всі так живуть»,
абьюз у родині,
унормована педофілія та віктімблеймінг,
феміцид.

Цікавий факт:

спочатку книга мала називатися «Хто вбив Лору Палмер?». Однойменне оповідання є у збірці, в ньому показаний вплив американського серіалу на підлітків та дорослих у дев’яностих. Книга ж отримала назву за іншим оповіданням.

Досвідчена есеїстка Ольга Карі цього разу створила художній текст, збірку малої прози, де дала слово жінкам або переповіла жіночі історії. Наприклад, оповідання «Тільки не кажи нікому» базується на історії самої письменниці. Явище існує й тепер: дорослі чоловіки тягнуть дівчат у потаємні стосунки, створюють для цього спільні таємниці.

Цікавий факт:

у перше видання закралася помилка — назва неіснуючого оповідання винесена у зміст. У наступному виданні помилку виправлять, пообіцяли видавці. Дивно, але я більше ціную книгу з цим фактом і цим визнанням.

То для чого мучити себе і читати про всіх цих жінок, їхні страшні історії, болючі досвіди, байдуже суспільство і очевидну безвихідь? Відповідь ми знайшли на обговоренні цієї книги.

Цікавий факт:

у книзі є оповідання з присвятою «Світлані». І це для мене. Визнаю — це дуже приємно, коли тобі присвячують твори. Тим більше те оповідання сповнене зрілістю та спокійним прийняттям.

До речі обговорення не було ані сумним, ані лячним. Говорили з майбутніми читачками про силу жіноцтва, міць власних кордонів та обов’язкову підтримку. Нагадали одна одній, наскільки важлива ця підтримка: і моральна, і втілена в дії, обійми тощо. Далеко подруги чи на відстані, залишаймося одна для одної острівцями спокою, надії та впевненості.