«Буремний шлях» і грецький рок: незбагнений шлях поліглота

Поважні мовознавці, безбашенні туристи, продуктивні письменники та вимушені мігранти — немає єдиного соціального портрету поліглота, як і немає одного визначення, хто є поліглотом. Але це дуже вперті люди. Вікенд поспілкувався з поліглоткою Оленою Дударець про її досвід та поліглотство загалом.

У кожного свої причини вивчати мови. Хтось народжується в інтернаціональній родині та є білінгвом чи трилінгвом з самого дитинства. Додайте до цього одну чи дві іноземні мови в школі (за умови ефективного навчання, звісно), одну — на роботі в міжнародній компанії, і все — поліглот готовий. Інша справа — люди, які приходять до цього за покликом серця.

— Якось у Єгипті почула, як аніматор в готелі там говорить купою мов, — говорить Олена Дударець, — І я тоді не розуміла, що він просто завчив один набір фраз, але мені захотілось так само.

Олена викладає іспанську та англійську, іноді італійську та бразильську португальську, а сама вивчає 15 мов, з яких 8 вже як мінімум на рівні, достатньому для життя в середовищі: крім названих, ще французька, турецька, німецька і сербська. Але важко сказати, в який момент вона стала поліглоткою, бо це значною мірою самоназва.

— Немає інституції, яка б визначала, хто є поліглотом. Немає офіційного статусу. Дехто вважає, що поліглотом вже є людина, яка знає три мови. Дехто вважає, що важливий рівень: якщо ти погано знаєш п’ять мов, то ти не поліглот. Є асоціація гіперполіглотів, вони вважають, що якщо ти знаєш шість мов на середньо-високому рівні (включно з рідними), то ти гіперполіглот.

Певна суспільна думка з цього приводу все ж є, адже зі школи ми знаємо, наприклад, про Івана Франка і Лесю Українку, які читали та перекладали з дюжини мов. А існують приклади, проти яких такі здобутки — просто дитячі забавки. Але це більше про винятки, досвіди поліглотів дуже індивідуальні.

Привабливі актори та акторки, співаки та співачки, спортсмени та спортсменки просувають свою мову часто ефективніше за спеціалізовані ініціативи. Пристрасть завжди допомагає розпочати: ти не шкодуєш часу, радієш навіть приблизній схожості зі звучанням оригіналу, купуєш все, що містить відповідну національну символіку, і уявляєш довгі бесіди зі своїм кумиром.

— Коли мені було 13, були популярні аргентинські серіали для підлітків. Я дуріла за серіалом «Буремний шлях» і хотіла вивчити іспанську лише тому, що персонажі нею говорили. Багато хто тоді почав вчитися, але вони нікуди це не довели, а я довела!

Не тільки у підлітків, але й у дорослих вивчення мови зазвичай не приходить одне, разом з ним інші вершники — попкультура, історія, особисті зв’язки. Танцюєш сальсу — хочеться знати, про що йдеться в улюбленій пісні. Любиш дорами — дивишся їх із субтитрами, а як же неперекладені? Намагаєшся щось довести італійцю — шукаєш найбільш зрозумілі йому порівняння.

— Часто починається з того, що почула якусь пісню, і через неї хочеться вивчити мову. Так у мене сталося з грецькою. На Кіпрі я почула, як місцевий житель підспівував пісні по радіо, мені дуже сподобалось, я попросила скинути мені цю пісню. Це був відомий грецький рокспівак Васіліс Папаконстантіну. Я думала: «Як круто це звучить! Я хочу вчити грецьку!». Довго відкладала. Там не так просто, бо геть інший алфавіт. Але мені підкинули різних матеріальчиків — і я почала.

Немає універсальних методів вивчення, потрібно знайти, що найкраще працюватиме саме для тебе, та в будь-якому випадку, опанування мови — це не проста й не швидка справа, навіть якщо реклама навчальних центрів намагається запевнити у зворотньому. За роки Олена виробила власний алгоритм.

— Щоб вивчити мову до умовно-середнього рівня — зараз про європейські мови — мені потрібно 300-350 годин, не розмазаних на 10 років. Це десь рік займатись годину на день. Річард Сімкотт (британський гіперполіглот і мовний коуч) сказав, що «зробив своє життя багатомовним». Я рухаюся в тому ж напрямку. Щотижня у мене близько 15-17 дзвінків (більшість робочі), і зараз включаються англійська, іспанська, італійська, португальська, німецька. Я також дивлюся багато відео як мінімум англійською та іспанською, читаю теж кількома мовами. Але ці речі зазвичай у мене відбуваються вже коли мова В2-С1, тоді можу часом «жити мовою». А що відбувається до того, як я можу інтегрувати мову в життя? Проходжу підручники, списую зошити, слухаю подкасти, читаю адаптоване, дивлюся контент, співаю напам’ять пісні. Потім переходжу на все неадаптоване (подкасти, читання, контент), але підручники можу проходити і на С1-С2. Я практично щодня щось роблю з мовами, хоч 5 хвилин. Іноді їду в середовище на інтенсивні курси. У мене є мовні обміни. З 2023 року я їжджу на поліглотські заходи, і там практикую всі мови. Дуолінго ні, але я не зарікаюся.

Існує кілька поширених стереотипів про поліглотів:

що вони вчать мови з дитинства;
що у них унікальні здібності та пам’ять, тому вони швидко і без зусиль можуть вивчити будь-яку мову;
що вони багато подорожують.

Як і будь-які стереотипи, вони хоч і не без винятків, але й небезпідставні.

— Я з мовами з дитинства. Ще з юного віку знала англійську. Мій вітчим турок, вдома багато розмовляли англійською, турецьку я теж весь час чула, хоча ми з вітчимом ніколи нею не спілкувалися. До того, як я закінчила школу, я встигла повчити італійську, португальську, турецьку, сербську. Найновіша для мене — арабська, вона почалась цього літа.

Існує така думка про надзвичайні здібності до мов, яких немає у інших, «звичайних» людей. І це може бути правдою стосовно окремих особистостей, наприклад, Агатангела Кримського, який знав чи то 60, чи то 100 мов. Але стосовно більшості поліглотів — як би гірко не було це усвідомлювати — справа у наполегливій праці. Як завжди.

— У 2013 році, коли у мене сильними були лише англійська й іспанська, я побачила відео на ютубі, де Тім Донер (американський гіперполіглот, який здобув популярність у ЗМІ у віці 16—18 років) показував, як він говорить 20 мовами. І не те, щоб я сама хотіла говорити 20 мовами, але подумала, що якщо він може, то я теж можу. Почала більше працювати над мовами, а потім в мене навіть з’явився план, які мови я хочу освоїти. Той план провалився.

Яким би сильним не був ентузіазм, з-за його плеча на нас дивляться рахунки за комуналку, родинні та суспільні зобов’язання, друзі, хобі й хоча-б-шестигодинний сон. І лінь.

— Лінь і відсутність фокусу. Те саме, що заважає читати, заважає вчитися. Відсутність дисципліни. Мотивація сьогодні є, а завтра нема. А дисципліна тримає це. Я німецьку вчила в школі, але без жодного толку, а зараз я займаюсь раз на тиждень: зідзвонюємось з дівчинкою за обміном — один раз вона мені допомагає з німецькою, наступний раз я їй з іншою мовою. Це повільно, але увійшло у звичку.

Рутина важлива. Дисципліна важлива. Щоб відчувати прогрес, навчання має бути регулярним та частим. Ще б встигати жити!

— У мене нема такої мови, яку я б почала й повністю кинула. Просто ще не дійшла до того рівня, якого прагнула. Коли мій мозок зрозумів, що це така сама робота, як і всі, але за неї не платять, я почала «здуватися». Інтерес не зникав, але обороти знизилися.

Мови зовсім не однакові за складністю вивчення, навіть для поліглотів, які вже мають великий досвід організації навчання та знають, що найкраще працює саме для них.

— Серед тих, якими я вже якось володію, найбільш складні — це турецька та німецька. Турецька — це не індоєвропейська мова, її побудова, синтаксис суттєво відрізняється від слов’янських мов, іспанської, англійської. Наприклад, у турецькій не має модального дієслова «могти». Концепт того, що ти щось можеш, вшивається в дієслово у вигляді суфікса. А німецька — в ній просто все складно, і все весь час треба враховувати.

Подорожі часто виступають мотивацією та підтримкою для навчання, адже кожна поїздка — це можливість попрактикуватися і провести «випробування реальністю».

— Я пробувала себе в різних середовищах, багато разів була в Іспанії, Італії. У часи пандемії була в Стамбулі, доводилося часто спілкуватися з кур’єрами. Замовляєш їжу, кур’єр не розуміє, як до тебе потрапити, доводиться телефоном говорити мовою, яку ти не дуже добре знаєш. Я старалась нею якомога більше послуговуватись.

За способом вивчення все індивідуально. Зараз велика кількість контенту онлайн, можна знаходити уроки, адаптовані розважальні чи пізнавальні передачі, можна шукати напарників для так званих «мовних обмінів» — це коли ти допомагаєш комусь із мовою, якою добре володієш, і отримуєш зворотню допомогу. У поліглотів є свої спільноти й тусовки, наприклад, Polyglot Gathering, який проходить у Східній Європі, і на який у 2026 році зареєструвалось близько 900 людей (доїхало, правда, значно менше). Але загалом це досить маленьке ком’юніті, особливо в масштабах окремих країн і міст.

— Хотілося б, щоб у Києві були мітапи, коли в барі чи десь ще збираються люди, які розмовляють різними мовами, у них є бейджики з переліком мов і можна з багатьма на різних мовах поспілкуватися.

Займаєтесь ви з вчителем чи самостійно, завжди потрібно пам’ятати, що у мов з великою кількістю носіїв також велика кількість варіацій. Так, Олена наголошує, що володіє саме бразильським варіантом португальської.

— Якщо хтось з України переїхав до Португалії та просить навчити мови, я навряд погоджусь, бо варіантом португальської, яким розмовляють в Португалії, я не володію. Я його розумію, якщо зі мною повільно розмовляють, і можу книжку на ньому почитати, але там настільки разюча різниця в плані вимови, акценту, що вона виокремлюється. Цікаво, що у бразильської португальської в рази більше носіїв, тому можна сказати, що вона популярніша у світі. Але для Європи вона набагато далі фізично.

Те саме щодо іспанської. Коли кажуть, що з іспанською для тебе відкривається пів світу — це доволі умовно.

— З іспанською я мала багато часу, знайома з багатьма варіантами і коли викладаю, то одразу попереджаю, що пуризму не буде, ми їх всі слухаємо, розбиратимемо їх особливості хоч якось. Латиноамериканська іспанська — це сферичний кінь у вакуумі, адже навіть всередині великих країн, як Аргентина чи Мексика, багато варіацій іспанської. На узбережжі, в горах і всередині країни — величезна різниця в тому, як там говорять. Для мене, серед тих варіантів, на яких доводилось багато спілкуватися, найскладнішим був венесуельський.

У людей, далеких від вивчення мов, часто є думка, що мови між собою плутаються й у бесіді прориваються іншомовні слова.

— Якщо я спілкуюся з іншим поліглотом і у нас збігаються мови, то ми можемо протягом кількох годин переходити з мови на мову й не усвідомлювати того факту. Але якщо спілкуюся іспанською, то я не вставляю туди інші слова. Що вищий рівень у мене в мовах, то менше я їх плутаю.

Що ж, схоже, ніяких секретів — що більше часу й зусиль докладаєш, тим більше знаєш мов. Попри все сказане, у Олени таки є одна суперздібність — вона любить іспити. І готова здавати їх по кілька разів на рік, якби вони були дешевші. Все ж поліглоти — дивні люди.