Київські мозаїки та оголені тіла. Як працює міська художниця

У різних куточках міста ми зустрічаємо її мозаїки. Ці роботи піднімають настрій, запам’ятовуються та наче вростають у київські вулиці. Вікенд розпитав їхню авторку, як вона працює, малює та чому використовує в роботі речі з історією.

Анастасія Усенко — художниця, яка малює міські сюжети та зображує людські тіла. Крім цього, вона перетворює демонтовану плитку на мозаїку, а замість полотна може використати звичайне простирадло. Її мама художниця та сценографиня, тож Анастасія з дитинства росла серед паперу, фарб та різних матеріалів для творчості. Згодом дівчина закінчила художню школу та здобула освіту на факультеті станкової графіки НАОМА.

Сьогодні творчість для Анастасії повноцінна професія й основна робота. Вона створює власні серії, працює на індивідуальні замовлення, бере участь у виставках та проводить заняття. Каже, що за всім цим стоїть багато невидимої праці та щоденна дисципліна.

У пошуках стилю

Пошук свого напряму дівчина розпочала після завершення академії. Каже, це результат освіти, спостережень та експериментів.

— У моїх роботах поєднуються фігуративність, виразна графічна лінія, спрощена форма й увага до фактури. Через позу, силует та колір я передаю стан людини, часто залишаючи мінімум деталей, — пояснює Анастасія.

— Стиль продовжує змінюватися разом зі мною. Для мене важливо зберігати свободу пошуку й відчувати, що я говорю власною мовою.

У роботах художниця не обмежується звичними полотнами та фарбами — у хід йдуть й побутові речі чи будівельні елементи.

— Пишу акрилом та олією, використовую олійну пастель, ручку, олівець і взагалі все, чим можна малювати. Люблю неґрунтовані тканини — часто це звичайні простирадла чи скатертини. Працюю в техніках офорту, сухої голки й монотипії, а в мозаїці використовую плитку, кераміку, скло та дзеркала. Іноді використовую кахлі замість полотна, — перераховує дівчина.

Улюблені напрями в роботі

Найчастіше мисткиня обирає фігуративні композиції та міські сюжети, де розкриває теми дому, пам’яті й самоідентифікації. А щоб глибше дослідити ідею, любить створювати цілі серії.

— Наприклад, у мозаїчних перехрестях я переосмислюю знайомі київські місця через переплетення дротів, світлофорів і міських ритмів.

Для художниці найважливіше — відчувати характер та фактуру матеріалу. Через це їй близька ще й друкована графіка. Окремо виділяє мозаїку: «вона захоплює можливістю буквально збирати зображення руками».

Оголені тіла в роботах

Оголеність у сюжетах художниці — це спосіб прибрати все зайве й зосередитися на самій людині, її стані та досвіді.

— Тіло зберігає пережите: у позі, жесті, напруженні чи розслабленості можна побачити стан. Мене цікавлять його зміни, вразливість та здатність до близькості. Особливо близький жіночий досвід.

Тіла в її роботах завжди різні: зі своєю вагою, пластикою й живістю. Головне завдання, за словами художниці, — запропонувати глядачеві погляд на себе, у якому буде більше уважності й ніжності та менше вимог.

Як з’явилися мозаїки

— Мою першу мозаїку — руки, що тримають багет — я створила в київській студії «Цілісно». В одній роботі спробувала одразу плитку, кераміку та скло. Вийшла ніжна композиція, і мене захопило, як з різних за фактурою й формою фрагментів складається цілісне зображення.

Важливим наступним кроком стала перша вулична мозаїка навпроти бібліотеки Лесі Українки. Було цікаво вийти за межі виставкового простору й звернутися до випадкового перехожого.

Згодом окремий інтерес викликала демонтована плитка, яка вже має свою історію. Майже всі матеріали для творчих робіт я знаходжу або отримую від людей, які діляться плиткою, керамікою чи дзеркалами зі своїх домівок. Для комерційних замовлень підбираю й купую під конкретну палітру та завдання.

Походження матеріалу для мене важливе: використані речі зберігають сліди часу й повсякденного життя. Перетворюючи їх на мозаїку, я продовжую їхню історію, створюючи свою. У цьому є і дбайливе ставлення до матеріалу, і робота з пам’яттю.

Як створюється мозаїка

— Я працюю досить швидко, але терміни завжди індивідуальні й залежать від масштабу, деталізації та матеріалів. Мозаїка має багато етапів: від ескізу й підготовки основи до нарізання, набору та затирання швів, а також часу на висихання.

Найскладніше в процесі — зберегти виразність цілої композиції, працюючи з дрібними фрагментами. А у великих панно додаються ще й технічні завдання: вага, транспортування та монтаж.

Куди потрапляють роботи

Частину мозаїк художниця продає, щось віддає на благодійні аукціони, а деякі об’єкти залишає просто на вулицях міста.

— Мені важливо, щоб вони жили й після майстерні. У чиїйсь оселі мозаїка стає частиною щоденного життя, а на вулиці може подарувати незнайомій людині коротку паузу. Обидва способи зустрічі з мистецтвом для мене однаково цінні.

— Мої роботи є в приватних колекціях у Швеції, США, Польщі, Італії та інших країнах. З українською аудиторією нас пов’язує спільний контекст, але цікаво, що й люди з іншим досвідом знаходять у мозаїках щось своє. Соцмережі дають можливість бачити цей відгук напряму.

Працювати з замовленнями мені цікаво через діалог, коли особиста історія людини знаходить форму в моїй художній мові. Наприклад, у серії з перехрестями можна обрати місце, пов’язане з важливим спогадом. Масштаби бувають різними: нещодавно я завершила й відправила до США панно завдовжки майже п’ять метрів.

Мистецтво як спосіб допомагати

На своїй сторінці Анастасія проводить благодійні збори та розігрує власні роботи за донати.

— З початком повномасштабного вторгнення я шукала спосіб допомагати тим, що вмію. Продажі й розіграші робіт дозволили збирати кошти для військових та людей, які постраждали від війни. Для мене важливо, що мистецтво може об’єднати людей навколо конкретної допомоги.

Особливо пам’ятна для мене робота «Юхимівна і Боня». На початку повномасштабного вторгнення я побачила фотографію жінки з Горенки, яка загортала перелякану обстрілами собаку в зелену хустку. Цей жест турботи посеред руйнування так вразив мене, що я намалювала їх.

Згодом через журналіста й митця Руслана Горового вдалося передати кошти від продажу роботи самій Юхимівні. Побачена в новинах історія повернулася до своєї героїні реальною допомогою. Для мене в цьому маленькому жесті, у прагненні заспокоїти іншу живу істоту, було дуже багато того, заради чого ми тримаємося.