Продається завод: як працював «Електронмаш»

Продається завод: як працював «Електронмаш»

Як кияни комп’ютери випускали та прем’єра Трюдо чекали? Що робили на заводі школярі та чому інженерів відправляли до колгоспів? Перед продажем «Електронмашу» Вікенд згадує, як працював і чому занепав завод.

Завод «Електронмаш» виставили на продаж. Аукціон відбудеться 12 листопада. Продається земельна ділянка разом з будівлями: прохідною, інженерно-лабораторним корпусом, котельнею, конференц-залою, їдальнею, майстернями. Також у продажу база відпочинку.

Завод відкрився в 1960 році, а згодом став «лідером з виробництва електронно-обчислювальних машин (ЕОМ)», як вважають прихильники радянської моделі економіки. Це мав бути радянський аналог Apple. Якийсь час країна намагалася змагатися з США у виробництві «чудо-техніки».

Коли підприємство тільки відкрилося на базі заводу «Радіоприлад», там працювало 460 людей. У період розквіту щороку приймали на роботу до 200 молодих спеціалістів, тож у 1970-му штат вже налічував понад десять тисяч працівників.

Підприємство якийсь час мало назву «Завод вычислительных и управляющих машин», кияни скорочено називали його ВУМ. У 1972 році завод перетворився на науково-виробниче об’єднання «Електронмаш». Уже тоді звучала непопулярна думка, що штат інженерів завищений щонайменше на 20%, але прислухатися до критиків не стали.

Понад двадцять років об’єднанням керував Аполінарій Незабитовський. Він приділяв багато уваги соціальній сфері. Тож працівники отримували пристойні зарплати, мали премії до свят, обідали смачно й дешево в заводській їдальні, відпочивали за путівками в санаторіях і будинках відпочинку, що належали підприємству. А головне — будувалося житло для працівників. Причому не малометражні будиночки, а доволі пристойні панельки.  

З часом «Електронмаш» став найбільшим підприємством СРСР з виготовлення ЕОМ. Олександр Шамич згадує свого батька, який прийшов на завод учнем робітника, а згодом став заступником начальника потужного інструментального цеху, мав більш як 300 підлеглих, що вправлялися з сотнею станків.

Дитинство Олександра, як і багатьох інших дітей, чиї батьки працювали на «Електронмаші», було тісно пов’язане з заводом. Підприємству належали дитячий садок і школа №76 на вулиці Жмеринській.

Літній табір для дітей співробітників називався «Вумовец» та знаходився в Пущі-Водиці, а родинна база відпочинку «Соколівка» — на Десні. Шамич згадує, як працівників «Електромашу» восени відправляли на допомогу колгоспам і радгоспам. Батько брав малого з собою на збір томатів чи капусти.

Мама Наталі Кіютіної впродовж 30 років працювала на заводі. На рубежі 70-80-х вона організувала класу доньки екскурсію на «Електронмаш». Це було неймовірно круто на ті часи, каже Наталя, адже школярам показали величезну кімнату, де розташовувалася одна з перших радянських обчислювальних машин СМ-1420.

Наприкінці вісімдесятих, коли завод загинався, почалася хвиля еміграції технічних спеціалістів. Разом з родинами вони їхали до Німеччини, Італії, інших країн. Найбільша кількість робітників київського «Електронмашу» виїхала до США.

Перший побутовий комп’ютер, який випустив «Електронмаш», називався «Поиск-1» і коштував 1550 рублів у 1991 році. Точніше, стільки треба було заплатити лише за процесорний модуль і блок живлення. Все інше доводилося купувати окремо. Згодом інженери визнали, що цей комп’ютер — клон  ІBM PC XT. Купували перші київські домашні компи в фірмовому заводському салоні-магазині «Меркурій» на Львівській вулиці. Там продавалося все, що виробляв «Електронмаш».

Дев’яності стали часами дефіциту, працівники заводу замість зарплат отримували запчастини і деталі. Їх здавали перекупникам або ж самі торгували комплектуючими на радіоринку на Караваєвих дачах. Олександр Аблаєв згадав, як його мати отримала зарплатню дисководами «Панасонік». Добре, що юнак мав знайомих на ринку, тож за годину вже вигідно збув деталі.

Поступово завод на Кільцевій здавав позиції, згодом він випускав вже не обчислювальні машини, а калькулятори, газові лічильники та обладнання для міського транспорту.

У 1994 році держава зобов’язала всіх підприємців обладнати торгівлю касовими апаратами. Будь-який апарат встановлювати не дозволялося, бізнес мав обрати щось з затвердженого державою переліку. У ньому був апарат «Самсунг», що коштував приблизно 500 доларів. А був апарат, випущений «Електронмашем», за ціною близько 80 доларів. Звісно, підприємці купували у вітчизняного виробника. Проте ті апарати постійно ламалися, а отримати заміну та ремонт за гарантією було досить складно.

Згодом працівників на заводі ставало все менше. Якийсь час на території «Електронмашу» знаходилися гіпермаркет, фітнес-клуб і магазин побутової техніки. Останнім часом там торгували лише секонд-хендом та шаурмою.

Цікаві факти:

  • У 1971 році Київ відвідав прем’єр-міністр Канади П’єр Трюдо, батько нинішнього прем’єра Джастіна Трюдо. Кажуть, перед візитом канадця на «Електронмаш» молодих спеціалістів примусили виривати кульбабки на газоні, а вночі висадили на території алею тополь.
  • У 1979 році вийшов трохи наївний роман Вадима Собко «Ключ» — про киянина Демида Хорола, налагоджувача електронно-обчислювальних машин заводу «ВУМ».
  • У 1983 році на «Електронмаші» режисер Григорій Кохан зняв радянський мінісеріал «Прискорення» за романом Павла Загребельного «Розгін».

Сподобалася стаття? Подякуй автору!

   

Читайте також: Від Гретера до «Більшовика»: як київський завод став найкрутішим підприємством;

Перші київські газети: про що писали та як заробляли;

Гультяї та генії: як у старому Києві студенти грали та нове відкривали;

Від храмів до муралів: всі фарби Києва;

Престижний напій: чайні традиції киян.