Перші київські газети: про що писали та як заробляли

Перші київські газети: про що писали та як заробляли

Життя газетярів старого Києва було непростим. Вони писали про політику, заробляли на оголошеннях, сідали в тюрми та сварилися з друзями. Історик Олександр Вітолін склав топ трагікомічних історій з життя київських редакторів.

Перші київські газети з’явилися в 19 столітті й друкувались винятково російською мовою. Хоча редактори були лояльними громадянами, але чиновники та цензори все одно їх не любили. До українського питання київські редактори ставились вороже. Лише за час з 1874-го по 1875 року в «Киевском телеграфе» завдяки зміні редакції газета стала українофільського напряму, але чиновники з Петербурга швидко поклали цьому край. А газету «Киевлянин», яка постійно вступала в дискусію з «Киевским телеграфом», українці називали «поліцейською будкою Південно-Західного краю».

У 1883 році редактором «Киевлянина» став професор університету ім. Володимира Афіноген Якович Антонович. Новий редактор у журналістиці був людиною випадковою. Однак сам Антонович ніскільки не сумнівався в своїй компетенції: багато його нововведень ввійшли в історію київської преси. Для початку Антонович знайшов видатного на його думку театрального рецензента. Перша рецензія редакторського протеже одразу спантеличила працівників газети.

Афіноген Антонович

Тоді в другій рецензії Антонович додав до підпису рецензенту «проф.» — тобто звання професора. Але працівники редакції наполегливо доводили, що в даному випадку «проф.» може означати тільки профан. Дійсно, професор Павлов у спогадах сучасників на той час мав славу старого, який вижив з розуму  і здатний лише залицятися до кокоток на Хрещатику. Згодом Антонович таки дослухався до більш досвідчених газетярів і звільнив свого протеже.

Наступні події довели, що редактор знав, як заробити на газеті, але тільки з користю для себе. Річ у тім, що газета «Киевлянин» висвітлювала дискусію навколо залізничних тарифів: чи має держава регулювати роботу залізниці, або навпаки — відсторонитись та розв’язати руки інвесторам. Доволі довго в газеті публікувалися з цього приводу лише статті Д.І.Піхно, що був не тільки редактором, а й членом залізничної ради при міністерстві фінансів. Урядовець Південно-Західної залізної дороги С.Вітте спочатку відповідав Піхно через газету «Заря». Але не всі читачі «Киевлянина» читали «Зарю» і не всі читачі «Зарі» читали «Киевлянина». Тому Вітте домовився з Піхно, що той буде розміщати статті Вітте в «Киевлянине».

Коли дружина Піхно захворіла, він виїхав з нею в Європу на лікування. Та доручив Антоновичу редагувати полеміку навколо тарифів. «Киевлянин» друкував статтю Піхно й в цьому ж номері давав можливість розкритикувати її тези Вітте. Антонович певно розумів, що за це його звільнять, адже власницею газети була дружина Піхно. Але, мабуть, догодити Вітте він хотів більше.

Після звільнення Антоновича з «Киевлянина» Вітте долучився до заснування газети «Киевское слово» й призначив її редактором людину з потрібним досвідом. Тобто Антоновича. Швидкість, з якою з’явилося «Киевское слово», вразила киян. «Чарівним» чином газета подолала всі бюрократичні та поліцейські перепони й стала виходити тоді, коли не могли отримати дозвіл на газету найбільш благонадійні особи. Вітте не лише дав «Киевскому слову» підтримку на найвищому рівні в Петербурзі, а й забезпечив «підписників» за рахунок залізничних станцій.

На додачу публікація оголошень стала золотою жилою для Антоновича. «Киевское слово» друкувала стільки оголошень, скільки не друкувала жодна інша газета. За два роки такої роботи газета втратила читача, а Антонович побудував собі прибутковий будинок на Володимирській. Попри великі прибутки газети, редактор всіляко заощаджував на гонорарах. Лише три працівники отримували гонорари, неспівмірні з їхньою роботою.

Прибутковий будинок А. Антоновича

Замість професійних журналістів Антонович віддавав перевагу студентам. Мотивував їх тим, що писати для газети, яку видає професор, то велика честь. Студент М.Гольдштейн після довгої та плідної роботи на газету вирішив попросити 20 карбованців на відшкодування за дорогу візнику. Після цього Антонович назвав статті Гольдштейна нецікавими для редакції. За пропуск у театр Антонович поміщав у газеті схвальні театральні рецензії, написані антрепренерами.

Сам Антонович при написанні статей просто використовував матеріали «Московских Ведомостей» та «Руских Ведомостей». Одного разу він помістив подібний передрук з «Московских Ведомостей» про загибель в пожежі сім’ї інженер-полковника Фабріціуса, знаючи, що в Києві теж живе інженер-полковник Фабріціус. Бідолашному киянину довелося довго випроваджувати родичів й знайомих, які вирішили висловити йому співчуття. Прохання Фабріціуса уточнити через газету, що нещастя сталося з іншою родиною, Антонович проігнорував. А ще на сторінках газети Антонович любив повчати: «в чистій і святій справі печаті потрібні чисті руки».

Набагато важче в Києві було надрукувати україномовну газету. Коли 17 жовтня 1905 року було оголошено маніфест, що обіцяв більше політичних свобод, Чикаленко, Грінченко, Єфремов і Левицький стали обговорювати заснування української газети. Так, першою україномовною газетою Києва стала «Громадська думка». Хоча редакція намагалася подавати матеріали так, щоб газета не зазнавала переслідувань, перше число все одно було конфісковане. Друге число газети редакція зробила ще менш гострим, третє ще більш лояльним. Навіть дали зрозуміти цензорам, що нова газета буде такою ж «дійною коровою», як і російські газети: 50 карбованців на місяць і ще по 100 на Новий рік і Великдень.

Видавець Євген Чикаленко

Редакційні будні були важкими і виснажливими. Великий землевласник Леонтович, який давав гроші на газети, часто дратувався через соціалістичні настрої Грінченка. Тоді він кричав: «Чорт з нею, з газетою, як терпіти отакі образи!» Редактор Матушевський від нервів аж плакав вголос й взагалі сильно підірвав здоров’я цією роботою. А Грінченко білів, коли хотів довести свою думку до кінця. Чикаленко в таких ситуаціях зривався, а потім вночі не спав через досаду на себе. «Громадську думку» все-таки закрили, бо один з рядових працівників редакції влаштував там склад підпільної літератури. Після цього Чикаленко з Грінченко стали видавати нову газету «Рада».

Навіть отримавши досвід випуску газети, Чикаленко не міг збагнути популярності в українських селян російської газети «Свът». Нарешті один селянин пояснив видавцю, що купує «Свът» на папір для цигарок, ще й заробляє вдвічі на цьому. Та набагато частіше російські газети доставляли Чикаленку неприємності. Так трапилось, коли його обрали до Думи, а він почав видавати українську газету вже в Петербурзі: «У московській газеті «Утро Росії» з’явилася редакційна стаття, в якій доносилося, що українська газета в Росії видається за німецькі гроші. Я поставив редакції тої газети ультиматум — або спростувати цей донос, або я потягну її до суду за клевету, бо українська газета в Росії є тільки одна, яку видаю я, а тому я вважаю себе зачепленим цим доносом. Перелякана редакція «Утра Росії» поспішила надрукувати спростування. Може я й сам дав привід до такої сплетні, бо коли мені не стало грошей на видання газети і я продав 200 десятин в Тирашпільському повіті німцям колоністам, то жартуючи, необережно казав голосно, що дійсно українська газета, як кажуть «чорносотенці», видається на німецькі гроші, бо німці колоністи дістають допомогу на купівлю землі з Німецького Державного Банку».

Юрій Тищенко-Сірий видавав газету «Село» й теж потерпав від надмірної пильності царських чиновників, хоча редакція намагалася уникати гострого тону. Одного разу, коли Тищенко-Сірого не було в Києві, газету покарали штрафом — 300 карбованців. За законом, якщо редакція не сплачувала штраф, то її редактор відправлявся у в’язницю. Так в в’язницю потрапила редакториня Ганна Платонівна Ямпольська. Як тільки Тищенко-Сірий повернувся в Київ, він зробив все, щоб визволити Ямпольську з в’язниці.

Юрій Тищенко-Сірий

Губернатор довго не міг повірити, що «мазепинка» виявилася російською дворянкою, але врешті решт зглянувся на те, що вона жінка, й погодився випустити ув’язнену в обмін на негайну оплату штрафу. Тищенко-Сірий не міг знову ризикувати свободою Ямпольської, тому винайняв нового відповідального редактора — слюсаря Віталія Товстоноса. Новий редактор мав відбувати покарання у в’язниці, щоб редакція економила на великих штрафах. Слюсарю запропонували платити половину суми штрафу. Вже через два місяці губернатор наклав на «Село» штраф в розмірі 150 карбованців. Товстоніс із задоволенням відсидів місяць арешту, заробивши 75 карбованців «в холодку». Пізніше Товстоніс став письменником під псевдонімом В. Таль.

Тищенко-Сірий витрачав великі зусилля і кошти на видавництво «Села». У газеті він бачив можливість пробудити національну свідомість народних мас й дуже хотів спілкуватися з читачем. Але читач до спілкування з «паном» був неготовим. Видавець «Села» згадував: «В одну із своїх поїздок з Києва до Харкова, я помітив у вагоні двох селян, що сиділи поруч і напівголосно читали газету і обмінювалися зауваженнями. З їх поглядів на мою особу, як на небажаного сусіду, пробивалась явна нехіть. Мене зацікавило, що то за газета, яку вони старанно затуляють від мене. То було «Село». На мій запит, що то вони читають, почув погордливу відповідь, що то їх газета, а не панська».

Не залишала байдужим доля селян і редактора газети «Киевские отклики» Миколу Василенко. Він вирішив передрукувати статтю Короленка про екзекуцію селян у Великих Сорочинцях. За розповсюдження новини про розправу над селянами постраждало багато газет. Штрафи й арешти редакторів по суті стали продовженням цієї розправи. Миколі Василенку довелося відсидіти дев’ять місяців у сумнозвісних пітерських «Хрестах». На його щастя, умови царської тюрми були гуманнішими порівняно з тими, які запровадили після революції. Тож завдяки царським порядкам Василенко не лише потрапив до «Хрестів», а й скористався їхньою багатою бібліотекою, присвятив весь термін арешту вивченню права. Однак після в’язниці Василенко ще довго носив тавро «неблагонадійного» й не міг працевлаштуватися. Тож мрії про право та науку довелося тимчасово відкласти, щоб продовжити писати статті в газети.

Сподобалася стаття? Подякуй автору!

   

Читайте також: Дубинка, копейка, ведомости: какие газеты читал старый Киев;

Купи килим та взуй калоші: як у Києві робили першу рекламу;

Донощики та супергерої: як працювали двірники Києва трьох сторіч.