Не маленька. Як киянка змінила IT на вантажівку

фото: depositphotos.com

Вона пішла з айті-компанії, щоб працювати водійкою. І тепер абсолютно щаслива, бо насолоджується улюбленою роботою і обожнює дорогу. Вікенд розпитав киянку Анну, де безплатно вчать жінок водити вантажівку, як працювати в цій сфері та які має мрії.

20 років Анна працювала HR спеціалістом в IT-сфері. Міняла компанії, вірила, що кадри вирішують все. Не просто мала фінансову стабільність, а й любила свою роботу. Але війна внесла корективи. Йти на роботу зі сльозами стало несподіваним досвідом та поштовхом для змін.

— Що я роблю, думала я. В моїй країні війна. У нас гинуть діти, дуже багато постраждалих. Стільки людей виїхали, ми не знаємо свого майбутнього, не знаємо, коли цей жах закінчиться.

Я задумалась, що це нікуди не годиться. Нечесно перед роботодавцем, нечесно перед собою. Роблю не те, до чого наразі лежить душа. А хочеться робити щось корисне для країни.

І тут у фейсбуці з’являється пост, що в тилу не вистачає водіїв. І наступний пост — що українки переганяють пожежні машини з Польщі. І ще один — про шведський проєкт, який перекваліфіковує українок на водійок великих авто.

Тоді й вирішила, що закінчую з однією сферою заради іншої. Водити машину любила завжди, багато подорожувала Україною і Європою на власній автівці, машини вабили з дитинства, а відчуття від керування зачаровувало. Коли задумувалася, що робитиму на пенсії, то казала, що таксі мене не влаштовує, бо хочеться машинку трохи більшу. Я дивилася на фури й думала: “Як вони це роблять? Ведуть майже корабель. От би теж так навчитися!”.

І от з’являється шведська неприбуткова організація Рескіллінг Україна. Я подаю анкету. Ініціатива започаткована як перекваліфікація жінок для тилу. Бо у звично чоловічих професіях виник брак кадрів. В Києві нам може й складно уявити, але вже є провінційні містечка, де нема кому сміття вивезти, не залишилося водіїв.

Шведський проєкт надає безплатне навчання майбутнім водійкам. Це важливо, бо в принципі такі курси коштують дорого. Навчають в Києві або у Кременці, це Тернопільська область. Беруть всіх, хто пройшов по конкурсу. Компанія ще й оплачує проживання й харчування.

Щоб подати анкету на категорію С, треба мати права категорії B, водійський стаж три роки. Бажано на механіці, бо інструкторам дуже важко перевчати людей, які вводять автомат. Добре б, щоб людина розумілася хоча б, як механіку водити, переключати передачі, гальмувати. А великі машини переважно на механіці.

Я пройшла співбесіду, здала тест на знання ПДР. Далі нас зібрали у невеличку групу. Тих, хто приїхали з інших міст, поселили в готелі.

Дехто отримував права, щоб працювати з чоловіком в парі. У когось власний бізнес тримався на вантажівці, але тепер чоловік на війні. А були й такі, як я, готові спробувати нове.

Навчали нас українські інструктори автошколи “Онєга”. Дуже кваліфіковані, уважні, терплячі. Здається, двоє дівчат з групи не дійшли до кінця. Але ті, хто залишався, здали на права категорії С. Не всім вдалося з першого разу. А я змогла.

Отримала права в листопаді минулого року й не захотіла починати з водіння вантажівки взимку по нашим дорогам. Трошки відпочила після інтенсивного навчання, а потім попросила у нашого куратора контакти потенційного роботодавця.

Зателефонувала, прийшла на співбесіду в компанію “Мілк Сервіс”, яка займається переважно перевезенням молочної продукції під температурним режимом. Спеціаліст по кадрах весь час відмовляв мене йти до них. Розказував, яка це важка робота, суто чоловіча, в мене не буде часу поїсти, відпочити, регулярно спати вдома. Але я наполягла, що хочу спробувати.

Він порекомендував філіал на лівому березі, оскільки я тут живу. Я прийшла без резюме, без досвіду стажуватися на три тижні. В якийсь момент мені сказали: “Ти навчишся тільки якщо сама садишся за кермо”. От я й сіла. В перший рейс поїхала на Isuzu, маленька, комфортна, здатна до будь-яких маневрів машина нашого власного автопрому (ЛуАЗ).

Спочатку мені давали навантаження “склад-склад” на недалекі відстані по Києву та передмістю. Зараз катаюсь Чернігів, Київ та передмістя, Біла Церква, Переяслав, Макарів.

До навчання я думала, що водій просто їде. А він не просто їде, він бігає по складах, дуже багато. Я йшла на цю роботу, щоб мовчати. Уявляла, як буду їхати, насолоджуватися краєвидами, мовчати і слухати музику.

Але на цій роботі ти активно спілкуєшся. Всі розпитують: складські робітники, комірник, оператори, логісти. Щось не сходиться, то спілкуєшся з компанією-постачальником, у них не йдуть ціни — телефонуєш менеджеру. Цього я точно не очікувала.

Завжди знала, що за машиною треба слідкувати, і на це потрібен час. Наприклад, на регулярні підводи гальм кожні 14 днів. Але точно не очікувала проводити на СТО по п’ять годин, іноді замість манікюрного кабінету туди ходжу.

Це важка робота, вона потребує постійної концентрації. Треба гарно відпочивати, що не завжди вдається. Але все одно я отримую задоволення. Ці пів року напевно, одні з найщасливіших в моєму житті Я навіть виглядаю інакше.

Коли прийшла працювати в чоловічий колектив, звісно було певне здивування. Допомогло те, що мене рекомендували хлопці, з якими я стажувалася. Їхня рекомендація зіграла певну роль в тому, що мене прийняли.

Не ставили питань, але пильно дивилися. Приїжджаю на склад, ніхто нічого не каже, але всі дивляться, що і як я роблю. Це трошки нервує, але й мотивує робити обережно й гарно. З часом сказали, що не всі чоловіки до рампи паркуються так рівнесенько, як я. Бо помічала ці погляди й дуже старалась. Згодом почали підходити, потім запитувати, а тоді й усміхатися.

А коли почали просто говорити про роботу, товар приймати без коментарів, мені дуже сподобалось. І зараз я просто працюю, як всі, і це надихає.

Якось на складі “Сільпо” підійшов чоловік і каже: “У мене донька мріє про цю професію. Де ви навчалися? Дайте, будь ласка, контакти”. Я дала контакти шведського проєкту та розповіла про нього.

У нас є чат на 30 водіїв, нещодавно телефонував новенький з питаннями. Наступного дня я його водила, щоб все показати: “Тут документи, тут вішаємо пломбу, сюди здаєш, сюди повертаєшся”. За півроку мені давали чотирьох стажерів, бо вмію спілкуватися, розповісти про нюанси з документами.

Коли інший водій питає: “Колего, як проїхати на той склад?” — це показує, що чоловіки-водії вважають мене такою самою, як вони. Звісно, буває й стьоб. Питали, машинка для вас не замала? Я кажу: “Замала, скоро будет фура, не переймайтесь”. І за цей час пройшла навчання на право керування вантажівкою з великим причепом чи напівпричепом, успішно здала іспит і отримала категорію СЕ. Це довзоляє керувати 20-тонними фурами, переміщати більшу кількість вантажів, навіть для військових потреб.

Якщо після цієї розповіді ви задумалися, то моя порада: варто спробувати й повчитися. Будеш ти працювати чи ні, але ситуація в країні може погіршитися, змінитися, і ці навички точно будуть корисні. Я тричі ходила в Третій штурмовий корпус. У них була вакансія водія, але мене не взяли через брак досвіду. Тому я працюю, чекаю, хочу бути корисною, може лафети якісь перевозити.