Не музей і не метро. Як працює театр «Золоті ворота»

Фото: Віра Голубєва

Про театр «Золоті ворота» важливо знати дві речі. Перша: він не біля станції метро «Золоті ворота». Друга: якщо спізнитися, на виставу не пустять. Здається, це єдиний театр в Києві, що так може. Вікенд розповідає, як там усе влаштовано та хто ці нахаби.

Екскурсію Вікенду провела проєктна менеджерка Вікторія Корнієнко.

— На вході глядачів зустрічають адміністраторки — студентки творчих вишів. На цій роботі вони дізнаються, як влаштований театр зсередини, а нам важливо, щоб глядачу зустріли посмішкою, а він одразу пройнявся атмосферою.

Назва театру походить від однойменної першої вистави, яка відбулася в музеї «Золоті ворота». Тяглість історії сучасного колективу театру можна простежити ще з тих часів, адже персонажа Ярослава Мудрого грав Віталій Розстальний — дідусь нашої директорки—художньої керівниці Маріанни Розстальної. Наш слоган: «Золоті ворота» — театр, а не музей. Похідний від нього — локальний мем: «Ми театр, а не метро».

Буває, глядачі за п’ять хвилин до початку вистави телефонують і кажуть: «Ми на Золотих воротах, а ви де?». Останнім часом зустрічали подібну плутанину в публікаціях ЗМІ: «театр на Золотих воротах». Жартували в робочому чаті, що маємо розширюватись, відкривати філію поблизу однойменної станції підземки.

Важливий факт: ми знаходимося на кордоні з урядовим кварталом.

Прохід зі станції метро «Хрещатик» перекритий. Зручно добиратися від «Арсенальної». Намагаємося повідомляти про це всюди, але глядачі часом не зазирають у квитки, не заходять на сайт, плутаються, спізнюються. А ми після початку вистави не пускаємо. У нас камерна зала, ми поважаємо акторів і наших глядачів, які прийшли вчасно, не хочемо порушувати атмосферу вистави.

Важливий факт: ми відкриваємося за годину до початку вистави.

Шкода, коли глядачі приходять за дві хвилини або навіть спізнюються, бо у нас можна круто провести час, випити кави, пофотографуватися. Перед виставою «Крихітка Цахес» режисерки Анни Турло можна навіть спробувати себе як творця й намалювати картину на мольберті, виставленому у фоє.

Театр заснували в 1979 році на хвилі демократичних змін. Тоді він був Київським театром поезії. «Золотими Воротами» став у 1990-му — за керівника Валерія Пацунова. Фішкою театру стала метафорична естетика — нею Валерій Пацунов захопився під впливом зокрема поляка Єжи Гротовського.

Цікавий факт: вистава «Чорний квадрат» (2003 рік) увійшла до Книги рекордів України, як найтриваліша постановка, що йде в темряві.

Щоб згадати коріння «Золотих Воріт», ми ходили до музею театру кіно і музики, то дізналися, що в нашому театрі хто тільки не грав! Навіть Ніна Матвієнко.

Стас Жирков керував «Золотими» у 2014-2019 роках. Він багато змінив не лише в самому театрі, а й перевернув моє уявлення про театр як щось нішеве й часом навіть нафталінове.

З 2014 театр присвоює кожному сезону назву, яка характеризує основний напрям діяльності. Перший сезон під керівництвом нової команди назвали «Самоідентифікація», а рік отримання безвізового режиму між Україною та Європейським союзом підказав назву «Безвіз». Нинішній 2024/2025 сезон називається «Театр твого міста». Хочемо показати, що театр не лише створює власну творчу реальність, а є частиною Києва, проживає однаковий з містом досвід. Навіть відзняли для банера акторів на тлі знакових локацій Києва. Кожен актор обирав місце сам. Почали вести влог на ютубі, де актори розповідають неочевидні факти про улюблені київські місцини.

Глядацький запит від початку повномасштабного вторгнення змінився. Відчувається потреба в комедіях, бачимо це за відвідуваністю. Хоча театр продовжує випускати вистави, які розкривають гострі й часом болючі для глядача теми. У нас є моновистава Віталіни Біблів «Люби мене не покинь» режисерки Тетяни Губрій — про жінку, яка через військову агресію Росії переїхала з Харкова в Німеччину.

Героїня Віталіни переповідає свій травматичний досвід, і тільки її невичерпна віра в людей робить виставу такою, що ніби загортає глядачів у своє тепло. Правда, ця вистава не має високого попиту. Пам’ятаю, як перші прем’єрні покази йшла з аншлагами, тепер шукаємо нові майданчики для показу. У січні виставу побачили глядачі театру на Троєщині, а 24 лютого плануємо зіграти в барі-театрі «Годо». Для гастролей вистава підходить, постановки на такі теми маємо показувати за кордоном. Вистава «Я повернуся» режисерки Анни Турло — про українських дітей, яких Росія вивозить з окупованих територій.

Театр запрошує режисерів до співпраці або вони приходять із пропозицією постановки. Усією командою можемо обговорити, чи підходить нам п’єса. До повномасштабного вторгнення майже кожен сезон випускали вистави режисерів з різних країн Європи: Литви, Франції, Польщі, Німеччини. Зараз з об’єктивних причин запрошувати режисерів з інших країн стало набагато важче.

Важливий факт: ми знаходимось у підвалі й не зупиняємо вистави під час повітряних тривог.

Зараз є запит на сучасних українських авторів і авторок, значно виріс рівень документальної драматургії. Подобається драматургія Лени Лягушонкової — вона осмислює події сьогодення, соціальні проблеми через проведення паралелей з історичними процесами.

У Харкові є цікавий драматург Олег Михайлов, він веде на сторінці у фейсбуці буквально щоденник харків’янина. Його коротенькі замітки, локальні історії репрезентують загальний контекст. Щодня переглядаю його сторінку. У Михайлова прекрасна драматургія. «Жираф Монс» — це його казка про жирафеня, покинуте у зоопарку під час бомбардувань міста. У Харкові виставу поставила Оксана Дмитрієва. У нашому театрі йде вистава «Білка, яка прожила 100 років» за його п’єсою «Справжня історія фрекен Хільдур Бок, ровесниці століття» режисера Стаса Жиркова.

Вистави «Білка, яка прожила 100 років» та «Кортес» (драматургиня Лєна Лягушенкова, режисерка Тетяна Губрій) стали переможицями одразу у трьох номінаціях міжнародного фестивалю-премії “ГРА” у 2023 та 2024 році відповідно, зокрема вистави отримали відзнаку «За найкращу драматургію».

Свого часу Стас Жирков започаткував трансформацію глядацької зали з класичного варіанту (сценічний простір/глядацька зала) у площинний (імерсивний) простір. Для деяких вистав ми подовжуємо сцену подіумом майже до протилежного боку зали, збільшуючи площину, на якій відбувається дія. Є вистави, де глядачі сидять амфітеатром, а дія відбувається по центру.

Важливий факт: у театрі вільна посадка. Це значить, що у квитку не вказані ряд і місце.

До розмови доєднується нинішня директорка та художня керівниця театру Маріанна Розстальна.

— Кажуть, що глядачі змінилися. Можливо, в інших театрах. У нас не помітила, але їх однозначно стало ще більше. І ми не змінилися у наших прагнення, так само намагаємося порушувати гострі питання, бути незручними в певний момент. Глядачі вже до цього звикли, сприймають адекватно, це завжди відповідало і їхнім запитам в тому числі. Але і від легкої комедії зараз люди не відмовляються, бо це також терапія свого роду в наш час. Я помітила різницю в сприйнятті вистав між містами. У виставі «Я повернуся» одна з героїнь кричить «Рускіє підараси, Слава Україні». І цей крик у мікрофон в Києві сприймають стримано. А коли їздили в Запоріжжя й Миколаїв з цією виставою, фраза зривала оплески. Люди реагували, кричали, аплодували, єдналися.

Актриса Віталіна Біблів:

— Я граю в «Золотих воротах» одинадцятий сезон. Це одна з найважливіших частин мого життя. Не маю татуювань, але якби зробила тату, то отут на груді — «Золоті ворота». Мені дуже подобаються татуювання на інших людях, але я консервативна: не фарбую волосся, не нарощую вії, не колю обличчя, не підкачую губи. Все ще чекаю, може мене знімуть в якомусь історичному серіалі!

Коли просиділа 33 дні в бомбосховищі, пообіцяла собі ніколи не жалітися, що маю багато роботи, знімань, гастролей. Думаю, це нас всіх і об’єднує — бажання жити тут і зараз, не відкладати життя на потім.

Театр для мене завжди в пріоритеті. Усі кастинг-директори знають, що я спочатку дивлюся дати вистав, а потім затверджуємо дні для знімань у серіалах. Багато проєктів так втрачаю, але для мене театр на першому місці.

Що порадити для знайомства з нашим театром? Це залежить від глядача. Доступна класика — «Украдене щастя» Івана Уривського. У лютому покажемо в постановці Уривського «Фрекен Юлія». Пам’ятаю, до війни інтерес до цієї вистави зник. Якась готична драма, світло, тіні, Уривський, про що це? А тепер після «Конотопської відьми» виявляється, що так гарно: всі ці світло, тіні, Уривський, готика.

Деяким друзям не подобається наш театр. Бо тут «тісно, немає люстр, гобеленів, оксамиту, килимових доріжок, крісел з вензелями». А у нас що? Стілець, стіночка, сцена, актори як на долоні.

Поради Віталіни для нових глядачів

Приїхати трохи раніше. У нас красиве фоє, зробите гарні фотографії.

Можна трошки коньячку попити.

Буває, театри не дозволяють фотографувати під час вистави. У нас можна. Головне знімати без звуку та спалаху, щоб не заважати.

Просто приходьте, бо тут кожен знайде те, що він шукає. У нас вистави на будь-який смак — як то кажуть від Версаче до троєщинського ринку в хорошій якості.

Адреса: вулиця Шовковична, 7-А.

Сайт, сторінка у фейсбуці, в інстаграмі.