Від стакана до «Каштана»: історія київського морозива

Від стакана до «Каштана»: історія київського морозива

Хто видобував лід для київського морозива, чим вабила ласунів кондитерська Семадені та як американці вплинули на споживання десерту у Радянському Союзі? Хто придумав головний символ для нашого морозива, як у культовому кафе подолали черги та чого не вибачили львівські виробники киянам? Вікенд пригадує історію морозива у Києві.

У 19 столітті продавців морозива треба було шукати у міських садах та парках. Невеличкі бочечки часто носили просто на голові, відпускали продукт у маленькі стаканчики, на додачу видавали дерев’яну ложечку. Коли десерт з’їдався, посуд треба було повернути продавцю. Мити його ніхто і не думав, просто протирали до блиску рушником. Коштував такий десерт одну копійку.

Вибагливі ласуни купували морозиво у продавців з візками. На льоді стояли відерця з різними сортами, тож можна було купити кілька кульок та ласувати полуничним, вершковим чи крем-брюле. Дві маленькі кульки коштували 3 копійки, дві великих — п’ять.

Але то були забави для народу, для більш вимогливої публіки існувала легендарна кондитерська Семадені, справжня візитівка Києва. Бернард Семадені прибув до Києва зі Швейцарії. Тут він створив цілу мережу кондитерських. Найбільш прославлена знаходилась на нинішньому Майдані. А коли у Києві відкрили телефонну станцію, Семадені викупив перший номер. Тож на №1 телефонували не пожежникам, медикам чи міський владі, а у кондитерську — щоб замовити столик. Без замовлення потрапити у королівство ласощів було непросто.

Морозиво у Семадені пропонували будь-яке: змішували пломбір з розтертими фруктами, причому не тільки зі звичними малиною, вишнями, абрикосами та полуницями, а й з екзотичними персиками та ананасами. Робили популярне морозиво з шоколадом та горіхами, меренги з морозивом, каву з морозивом та інші цікаві десерти.

Поряд з кондитерською знаходились міська дума та біржа, фінансисти та чиновники полюбляли обговорювати свої ділові питання за чашкою кави чи шоколаду. Гімназистки збирали гроші, щоб разом із подругами вибратися до Семадені на шоколад та морозиво. Кияни йшли сюди родинами на тістечка, сухе варення та склянку кефіру, який був тоді популярним напоєм для краси та здоров’я. Тут можна було придбати коробку шоколаду з Парижа, торт у вигляді кошика з квітами, букет з цукерок. Мережа існувала до 1925 року.

Для виготовлення та зберігання морозива потрібен був лід. Його видобували з озер та ставків. Але головним постачальником звичайно був Дніпро. На початку 20 сторіччя міська дума заборонила брати лід із закритих водойм. Порушників чекали чималі штрафи. Видобували лід молоді міцні хлопці — льодобої. Поліція видавала їм дозволи на вирубування у спеціальних місцях. Хлопці рубали величезні шматки льоду та на підводах розвозили по місту.

Лід купували не тільки виробники морозива, магазини, кафе, лікарні, а й домашні господарства. Киянам лід потрібен був для зберігання м’яса, риби та інших продуктів у великих льохах, а льодобої працювали у Києві до Другої світової війни. У деяких родинах мали власні домашні морожениці — високі жерстяні посудини з подвійними стінками. Всередину закладали продукти, причому кожна родина мала власний рецепт, який берегла. Між стінок засипали лід та сіль та крутили ручку приладу, поки десерт густішав всередині.

У 1930 роках у Києві за найсучаснішими технологіями побудували молочний комбінат, який випускав широку лінію продуктів — сметану, кефір, вершки, сир та інше. А от лінія по виробництву морозива запустилася там трохи згодом.

У 1936 році радянський нарком харчової промисловості Анастас Мікоян привіз зі Сполучених Штатів технології та обладнання для виробництва морозива у промислових масштабах. Нова потужна фабрика запустилася у Києві у 1940 році.

Влада поставила задачу не тільки організувати виробництво, а й залучити до споживання продукту дорослих. Тож в усьому Радянському Союзі розгорнули рекламу морозива. Тепер його представляли як «висококалорійний і вітамінізований освіжаючий продукт, що має до того ж лікувально-дієтичні властивості».

У 1941 році у країні були прийняті ГОСТи на морозиво — головні стандарти якості продукту, яким повинні слідувати усі виробники.

Після Другої світової війни морозиво у Києві випускали два виробники — Київський молочний комбінат та Київський холодокомбінат. Кожен мав свої особливості. Наприклад, холодокомбінат відкрив по місту фірмові магазини та літні павільйони. Там продавали як фасоване морозиво, так і відпускали десерт на вагу. Там же пропонували недешеві, але бажані торти-морозиво та тістечка-пломбір.

У 1951 році символом радянського морозива став веселий пінгвін, якого придумав та намалював художник-рекламіст Сергій Сахаров. В 1954 році пінгвін-веселун з’явився на плакатах Київського молочного комбінату і залишався там до вісімдесятих.

У 1965 році Інститут Харчування визначив дозу морозива, яку повинен протягом року з’їсти кожен відповідальний громадянин — не менше пʼяти кіло. По всій країні знову розгорнули рекламну кампанію. На Майдані, який тоді називався площею Калініна, розміщалася велика рекламна вивіска: «Хто морозиво вживає — той квітучий вигляд має».

В принципі, за виконання норми можна було не переживати, адже морозиво стало улюбленим продуктом всієї країни. А кафе, які продавали морозиво, перетворилися на місця романтичних побачень, дівочих посиденьок та дитячих винагород за гарну поведінку.

У 1966 році державні ГОСТи на морозиво, прийняті у 1941 році, змінили міжреспубліканські ТУ — технічні умови. Відтоді морозиво у різних республіках Союзу стало відрізнятися назвами, вагою, етикетками та цінами. Найдешевше морозиво Києва коштувало 9 копійок (як три поїздки на трамваї). Це було фруктово-ягідне морозиво у картонному стаканчику з дерев’яною паличкою. Вважалося, що воно виробляється з натуральних фруктів та ягід, хоча скоріше це був лід із цукром, барвником та різними концентратами. Цинічні домогосподарки казали про таке морозиво: «Помили банки від варення, а воду не вилили, а заморозили».

Не можна не згадати про екзотику, яка не прижилася на ринку, — томатне морозиво по 10 копійок. Звиклі до солодкого десерту споживачі так і не оцінили новий продукт, тож з часом його зняли з виробництва. По 11 копійок продавали молочне морозиво у стаканчиках. Але воно було досить водянистим на смак. Більше смачне вершкове коштувало 13 копійок. Його випускали і в брикетах, і на паличці, і у вафельних стаканчиках. Морозиво у стаканчику прикривав зверху паперовий кружечок. На ньому були надруковані важливі відомості: ГОСТ або ТУ, дата виготовлення продукту, назва та адреса молзаводу або холодокомбінату, стояло навіть клеймо пакувальника.

Пломбір у хрусткому вафельному стаканчику продавався по 19 копійок і був шалено популярним. Але його ціна викликала певні нарікання. Покупці протягували монету у 20 копійок чи чотири п’ятаки, а продавці постійно казали, що не мають копійки здачі. Міські легенди розповідали, що завдяки копійці з кожного стаканчика продавчині ставали багатійками. Нарешті влада врахувала незадоволення населення та зважила на хитрощі продавців: ціну на пломбір підняли до 20 копійок.

Елітою серед всіх цих стаканчиків та брикетів було морозиво «Каштан», яке коштувало 28 копійок. Немалі гроші, за які можна було купити пів літра вершків у скляній пляшці. «Каштан» випускався двох видів — білий або шоколадний пломбір у глазурі. Останнього чомусь випускали небагато і при однаковій ціні шоколадний «Каштан» завжди був більш бажаним.

У сімдесятих у продажу нарешті з’явилося морозиво у великій упаковці. «Сімейне» продавалося у картонних коробках вагою у півкіло та коштувало 50 копійок. Міська легенда стверджувала, що коробки для цього морозива збирають пацієнти київського психоневрологічного диспансеру. Лікарі вважають, що така монотонна благородна праця заспокоює пацієнтів, пояснювали пліткарі.

Головним місцем, де можна поїсти морозива, вважалося кафе у Пасажі. У тих же сімдесятих там подавали морозиво у креманках, причому старожили досі сперечаються, були ті креманки металевими чи пластиковими. А може там взагалі був металевий верх та пластикова ніжка? Війна між прихильниками різних версій не вщухає досі, але всі погоджуються, що морозиво стояло під склом у великих металевих формах. Пропонувалося 7-10 сортів на вибір. Покупці зазвичай обирали мікс з трьох сортів, іноді просили додати той чи інший сироп. Постійні досвідчені гості знали: якщо підморгнути буфетниці Ларисі, за невеличку плату вона додасть до кожної креманки кілька ложок коньяку.

Загалом на Хрещатику нараховувалося п’ять закладів з морозивом. Два — по обидві сторони фонтану біля входу у Пасаж, два — навпроти Бесарабського ринку, ще один біля нинішньої Європейської площі. Кафе у напівпідвалі будинку на Хрещатику, 52, праворуч від входу у театральний інститут стало культовим. У народі його називали Гротом. Стіни тут були до стелі зашиті дзеркалами, над столиками горіли світильники-канделябри. А асортимент був дійсно розкішним для тих часів: крем-брюле, шоколадне, горіхове, ягідне, фруктове морозиво, политі сиропами. До них замовляли лимонади, молочні коктейлі або навіть келих шампанського. Грот відкрився у 1950-х, і спочатку гостей обслуговували офіціанти. Але оскільки кафе стало неймовірно популярним, біля входу почали збиратися черги. Тоді керівництво закладу змінило систему на самообслуговування. Тепер гості з тацями ходили між столиками та підганяли тих, хто засидівся над креманками. Так вдалося у рази підвищити кількість відвідувачів.

Було у любителів морозива ще одне культове місце — кафе «Пінгівн». Якщо у Пасажі морозиво зазвичай їли влітку, то у «Пінгвін» заходили у будь-яку пору року після поїздок на «пташку» — міський пташиний ринок. Взимку тут можна було сито пообідати порцією пельменів, а потім замовити 2-3 кульки морозива з чорничним сиропом.

Цікаво, що «Пінгвін» з’явився у Києві у 1972 році завдяки візиту американського президента Ніксона. На Куренівці знаходився Інститут надтвердих матеріалів АН УРСР. Планувалося, що високий гість завітає туди. Тож маршрутом слідування швидко наводили лад: зносили старі будівлі, розбили сквер (його і зараз називають ніксоновським). І от на тому ж запланованому шляху слідування кортежу створили щось на зразок американської придорожньої закусочної з прикметами солодкого життя — морозивом та молочними коктейлями. Американський кортеж так і не проїхав по Фрунзе, але кияни отримали кафе «Пінгвін», куди багато років їздили родинами з усього міста. Закрився заклад аж у дев’яностих роках.

Дев’яності стали непростими часами для вітчизняного ринку морозива. Наприклад, вони ознаменувалися тим, що морозиво «Каштан» випускали майже усі виробники — від київських до львівських. Наприкінці тисячоліття Київський холодокомбінат №2 зареєстрував торговельну марку, але ще майже 20 років потому відбувалися суди за право володіти цим брендом та випускати справжній київський «Каштан».

Читайте також: Ностальгія за жовтими бочками: як пили квас у Києві;

Купити красуню: Андріївська церква у фарбах, хрестиках та стразах;

Пляшущие мертвецы и неприличные вывески: 5 легенд и баек Киева;

Клумба вместо телевизора: как превратить пустырь в уютный дворик;

Від розкоші до руїн: історії відомих київських садиб.

Давай дружити в , найкрутіші фотки лови в , все найважливіше та найцікавіше в , коротко і у справі в .