«Гренландія»: комета, Батлер та кліше

За 48 годин врятувати шлюб та власні життя, втекти від комети та заховатися на острові. В український прокат виходить фільм-катастрофа «Гренландія» з Джерардом Батлером у головній ролі. Вікенд подивився картину та розповідає, чого від неї очікувати.

До Землі летить комета Кларк. Якщо спочатку вона не викликає особливого занепокоєння у людей, то потім виявляється, що її уламки цілком здатні знищити усе живе на планеті. Головний герой Джон Геріті (Джерард Батлер) працює інженером-проєктувальником і будує хмарочоси. З дружиною Елісон (Морена Баккарін) стосунки напружені, шлюб переживає кризу. Сімʼя має сина Нейтана, хворого на діабет. Аж ось, коли вже перший уламок комети впав на Землю і стало очевидно, що це початок кінця, Джон опиняється у списку цінних людей, що разом з родинами підлягають таємній евакуації у захищений військовий бункер. Здавалося б, порятунок зовсім близько, але насправді це тільки початок перегонів за виживання. І на цьому шляху сімʼї доведеться розділитися, прийняти нелегкі рішення, пережити немало важких епізодів, аби за 48 годин дістатися до місця призначення.

Режисерське крісло зайняв Рік Роман Во, який до того знімав «Постріл у безодню», а згодом — «Падіння янгола» з тим самим Джерардом Батлером.

Складно сказати, чи то стрічка знята за усіма канонами фільмів-катастроф, чи то просто творці вирішили особливо не заморочуватися і взяли усі притаманні жанру стереотипи та кліше, перемішали з красивими цифровими картинками, щоб отримати більш-менш пристойний продукт.

Найкласичніший (у доброму розумінні) хід показати лють якоїсь катастрофи — додати драми та продемонструвати її вплив через окремо взяту сімʼю. Власне, тут від традицій не відійшли. Але ніяк не покидає відчуття клішованості персонажів та всього дійства. Шлюб головних героїв тріщить по швах, між ними справді відчувається напруга, проте чому саме — дізнаємося майже наприкінці, коли це вже й не має значення. Хворий на діабет семирічний синок теж додає сентиментальності сюжету, а заразом — і стандартних наслідків на кшталт загублених ліків.

Здається, що режисер так і не визначився, чого треба картині більше — екшену чи емоцій. Тому вони недоладно перетинаються: емоційні сцени перериваються екшеном, не дотягуючи до виплеску, а більшість динамічних сцен обриваються, коли ще й не дали глядачеві подивуватися. За емоційний бік відповідальність, очевидно, поклали на персонаж Елісон, дружини головного героя. Вона постійно робить якісь дурниці, періодично істерить і жодного разу не мислить розважливо. Звісно, це легко пояснити тим, що зовсім скоро кінець світу, і всі помруть. Проте її емоційність надто гіпертрофована, а відповідальність за сина мала би трохи повернути їй поміркованості.

Розкриттям персонажів та їхніх мотивів сценаристи та режисер не надто переймалися. Найчастіше ми не розуміємо, чому вони роблять ті чи інші кроки. По ходу якось можна пояснювати їхні вчинки, але, здається, глядачу занадто багато віддали на додумування і самостійне пояснення. Це стосується як основних, так і другорядних персонажів. Єдиний, хто хоч якось виразно виглядає, — батько Елісон, якого грає Скотт Гленн. Хоча він більш-менш стереотипний персонаж для такого сорту фільмів — стариган, який не бачить сенсу рятуватися, — та він додає виваженої раціональності та доцільної емоційності.

Проте кліше — не єдина проблема фільму. Від сюжету періодично відвалюються шматки, логічні дірки можна знайти чи не в кожному повороті. Постійно виникає купа питань, деякі сцени суперечать попереднім поясненням, а певні моменти змазані.

Одним з перспективних напрямків було показати, як люди поводяться у критичних умовах. І начебто режисер намагався це зробити. Натовп у паніці. Кожен і сам не може врятуватися, і іншим заважає; люди йдуть на найжахливіші кроки; деякі беруть у руки дробовики та грабують крамниці та аптеки; інші просто влаштовують апокаліптичні вечірки. Проте і це втілено неповно та розмито.

Напрогнозуємо: «Гренландія» точно не стане вашим улюбленим фільмом-катастрофою, у цьому ми певні. Втім, на великому екрані один раз його переглянути варто. Картинку напрочуд красивою не назвеш, але вона справді ефектна, а коли падають уламки комети, то й зачаровує. Джерард Батлер, який вже показав свій талант і у детективах, і у трилерах, і романтичних комедіях, традиційно грає невимушено та чесно. Музичний супровід підтримує атмосферу на екрані та чудово її доповнює.

Врешті решт, ви все одно здригнетеся, коли раптом каміння падатиме з небес, перейматиметеся, коли герої знову втраплять у нову халепу, та переживатимете за їхнє воззʼєднання. Тому ця стрічка може стати гарним приводом піти в кінотеатр пожувати попкорн та ненадовго сховатися від буремного 2020-го.

І поділимося одним приємним для нас мікроспойлером: у Києві таки залишаться вцілілі після падіння комети.