Пристосовані та завербовані. Якими були «хороші росіяни»

Портрет Олексія Толстого

Усі хороші росіяни насправді — шанувальники великої імперії. Це розуміють українці, але відмовляється бачити світ. Олександр Вітолін нагадує, що захід вже помилявся сто років тому та пропонує перелік хороших росіян тих часів.

Венеційське бієнале, Канни й не тільки показують, що захід продовжує пошуки «загадкової російської душі». Сто років тому «хороші росіяни» теж тікали з батьківщини, тільки від більшовиків. І тоді вони несли за кордон імперську велич та були свідомо чи ні агентами спецслужб.

Тип 1. Завербований

У 1921 році під час відрядження за кордон представник Наркомату зовнішньої торгівлі Олександр Якушев контактував з білою еміграцією. А коли повернувся з відрядження, його арештували та звинуватили у зраді. Чекісти не розстріляли чиновника, а зробили з нього агента для відомої операції «Трест» з розвалу білогвардійського антибільшовицького руху за кордоном.

Якушев під наглядом ВЧК (Всеросійською надзвичайною комісією) створив «підпілля» всередині країни. Так чекісти виявили й узяли під контроль незгодних з режимом. А Якушев виїхав у Берлін і вступив у контакт з білим рухом.

«Хороший росіянин», противник радянської влади, не зробив нічого, щоб втекти та залишитись в Європі або хоча б попередити «однодумців». Натомість він дезінформував білий рух в еміграції.

Завдяки цій роботі представники білої гвардії генерала Кутєпова нелегально перетнули кордон і зустрічались з підпіллям — звичайно ж, чекисти за цим наглядали.

У ході операції чекисти заманили у пастку есера Бориса Савінкова, одесита та британського агента Сідні Рейлі, якого багато хто вважає прообразом Джеймса Бонда. «Трест» закінчися в 1927 році, коли після хвилі арештів у більшовицькій Росії біла еміграція втратила довіру до Якушева.

Ця операція стала одною з перших перемог радянських спецслужб за кордоном, про неї в СРСР зняли кіно. А «хороший росіянин» Олександр помер у ГУЛАЗі в 1937 році.

Тип 2. «Внє політікі»

В іншій успішній операції важливу роль зіграла співачка Надія Плєвіцкая, яскрава представниця «хороших росіян» «внє політікі».

Плєвіцкая завдяки таланту була доволі заможною й після революції продовжувала давати концерти. У 1919-му на Курщині загін білогвардійців-корніловців хотів розстріляти її разом з іншими артистами за те, що вона виступала перед «червоними».

Тоді генерал Микола Скоблін врятував співачку від розстрілу. Між ними спалахнув роман і за два роки вони одружилися, а тоді емігрували. Перші роки подружжя стійко витримувало всі незгоди еміграції. У 1926-му під час турне в США Плєвіцкая знов заспівала перед «червоними» — представниками радянської торгової організації. Звістка про це відбилася на позиції генерала Скобліна в білому русі. Його тимчасово відсторонили від керівництва корніловським полком. Сама Плєвіцка втратила частину публіки з білої еміграції.

У 1930-му фінансове становище подружжя значно погіршилось. Плєвіцкій, яка не мала політичних переконань, агент ОДПУ запропонував співпрацю з оплатою доларами, які тоді були найстабільнішою валютою. Згодом півачка допомогла чекистам завербувати чоловіка–генерала.

За допомогою Скобліна агентура ОДПУ (Об’єднане Державне Політичне Управління, спадкоємець ВЧК) заманила в пастку генерала Кутєпова, одну з найважливіших фігур в білому русі. Його схопили й таємно вивезли пароплавом до СРСР. Після цього ОДПУ викрало генерала Міллера, ще одного з лідерів білого підпілля. Обидва генерали згинули на Луб’янці.

Поліція Франції мала реагувати на викрадення людей і розпочала слідство. Генерал Скоблін потрапив під підозру і тому втік. Версії його загибелі різняться від страти самими радянськими спецслужбами до загибелі від бомби в Іспанії. Плєвіцкую арештували, судили, вона померла у французькій в’язниці від хвороби в 1940-му.

Тип 3. Тужлива інтелігенція

З більшовицької Росії емігрували не лише військові, а й мислителі. Професор-філософ Микола Устрялов після революції активно підтримував «білих» і керував пресбюро уряду Колчака. Дивом уник червоного терору під час встановлення радянської влади на Уралі і в Сибірі та зміг емігрувати. За кордоном філософ переймався не облаштуванням нового життя, а тугою за втраченою імперією.

Більшовики не збиралися надавати націям обіцяне право на самовизначення, проголошеного Леніним ще до приходу до влади. Тож Устрялов зрозумів, що Радянський Союз схожий на редис: він червоний ззовні й білий всередині. Устрялов схвалював те, що з малими народами більшовики дотримуються імперської політики. Тому вірив, що згодом більшовики відновлять могутність імперії.

У 1921-му за ініціативи Устрялова в Празі вийшов журнал «Смена вех». Його автори закликали прийняти більшовицьку революцію заради заради єдності та могутності російської державності. «Смена вех» зробила Устрялова основоположником націонал-більшовизму. Врешті решт він повернувся до СРСР, де його репресували. Крім Устрялова, до Радянської Росії повернулись і стали жертвами репресій його колеги зі «Смєни вєх».

Тип 4. Суперпристосуванець

Письменник Олексій Толстой залишив літературний спадок, який свідчить про плідність автора та неабияку літературну обдарованість. Але в оцінках письменника частіше обговорюють його пристосуванство, а не твори.

Олексій Толстой не брав активної участі у подіях 1917-1922 років, але засуджував більшовиків і втік від них через Харків та Одесу до Європи. Літературознавці не виключають, що «Пригоди Невзорова, або Ібікус», присвячені темі еміграції, багато в чому автобіографічні.

Еміграція ставала важким випробуванням для багатьох. Олексій Толстой писав, що відчував свою непотрібність. Як тільки СРСР почало загравати з еміграцією і закликати повернутись, він вирішив поновити зв’язок з батьківщиною. Ознайомчий візит залишив гарне враження. Тоді СРСР переконував світ, що часи терору минули. Свою роль зіграло й те, що Олексій Толстой був родичем Льва Толстого.

Коли Олексій повернувся, він швидко перетворився з критика більшовиків на їхнього вірного посіпаку й охоче брав участь у цькуванні колег. У 1933-му він з іншими письменниками відвідав Біломорсько-Балтійський канал, який будували в’язні. А вже наступного року з’явилась книга, яка оспівувала перевиховання в’язнів на будівництві каналу.

У 1937 році наркома внутрішніх справ Ягоду арештували і репресували, потім репресували редакторів і авторів книги. Наклад, в якому згадувалися нові «вороги народу», знищили. Але Олексія Толстого і Максима Горького це ніяк не зачепило.

Поки інші страждали, Толстой рахував гонорари за «Буратіно», списаного з італійського «Пінокіо». Тоді ж він написав «Хліб (Оборона Царицина)», головною метою якої було возвеличування Сталіна. Той високо оцінив прислужливість Олексія Толстого, письменник тричі став лауреатом Сталінської премії і був одним із найобласканіших радянською владою митців сталінської епохи.

Тип 5. Маніпульований

Максим Горький став відомим задовго до революції. Коли його арештували у 1905 році, це викликало обурення відомих світових письменників і громадськості. Акції на підтримку Горького засвідчили його вагу в світі. Очевидно, що в 1905-му його знали краще, ніж Леніна. І саме тоді починається їхнє знайомство та зближення.

Але наступні революційні події Горький зустрів без ентузіазму і навіть критикував більшовиків. Йому довелося рятувати стару інтелігенцію як не від терору, то від голоду. У статті «Революція і культура» Горький писав, що Ленін ставить над народом експеримент, приречений на невдачу. Стосунки між Горьким і Леніним з кожним роком погіршувались.

Від більшовицького терору його врятувало його визнання в світі. У 1921 році Горький за наполяганням Леніна виїхав на лікування. За ним відправили його цивільну дружину Андрєєву, яка повністю підтримувала більшовиків, та його секретаря Петра Крючкова, коханця Андрєєвої.

Крючков як більшовицький агент дбав, щоб Горький отримував лише інформацію та листи, вигідні радянським спецслужбам. В 1928 році Горький ненадовго повернувся до СРСР. Радянська влада робила все, що він залишився. Але Горький жив на дві країни: СРСР і Італію, його гонорари робили його заможним і незалежним.

Спецслужби через Крючкова так маніпулювали Горьким, що той написав для радянських газет статті, які вставляли його шанувальником Сталіна. А найбільша ганьба — написання книги про «перевиховання» в’язнів Біломоро-Балтійського каналу.

У 1936 році Максим Горький помер. Агент спецслужб Петро Крючков у кращих традиціях сталінських часів був репресований. Як бачимо, навіть найвидатніший «хороший росіянин» може стати маріонеткою спецслужб.