Церемонія перепоховання Андрія Мельника та його дружини Софії
Сперечався з Бандерою, співпрацював з Коновальцем, воював за незалежність. Україна перевезла останки Андрія Мельника та Софії Федак-Мельник у Київ. Історик Олександр Вітолін зібрав факти про життя провідника.
Андрій Мельник народився 12 грудня 1890 року в селі Воля Якубова на Дрогобиччині.
Він стверджував, що відчув себе самостійником і соборником ще до шкільної лави. Брав участь у підпільних гімназичних гуртках.
Після навчання у народній школі та гімназії вступив до Високої школи земельної управи у Відні. Там студент Мельник був одним із організаторів життя місцевої української громади.
Після початку Першої світової війни вступив до легіону Українських січових стрільців, який воював на австрійсько-російському фронті. Галичани вірили, що стрілецтво зіграє важливу роль у становленні української державності.
Андрій Мельник відзначився у низці боїв, зокрема у відомому бою за гору Маківка. Отримав медалі, а майбутній імператор Австро-Угорської імперії Карл особисто вручив йому власну шаблю як нагороду.
У 1916 році після поранення потрапив у табір полонених у Царицині (він же Сталінград, зараз Волгоград).
У таборі зустрів Євгена Коновальця — ця зустріч суттєво вплинула на історію України.
У 1917-му під час революції в Російській імперії січові стрільці здійснили масову втечу з Царицина до Києва.
У листопаді колишні полонені січові стрільці створили Галицько-Буковинський курінь, який став надійним захисником Української Народної Республіки.
Двоюрідний брат Андрія Мельника Євгеній бився під Крутами у складі цього куреня й загинув.
На схилі літ Андрій Мельник згадував:
«Хоч і як боляче врізуються в нашу душу наші неуспіхи, проте їх заступають оті радісні хвилини, за яких важилося майбутнє того, що нашому серцю найдорожче. Це ті хвилини, коли кинутий на терези долі меч ніс рятунок. Мій перший спогад стосується до юних днів відновленої української державности. Сорок п’ять років тому, в шоломах, замаєних китайкою, Січове стрілецтво на чолі з командиром Євгеном Коновальцем, у дружньому суперництві з Гайдамацьким кошем Симона Петлюри, напровесні 1918 року поспішало відбити захоплений перед тим більшовицькими ватагами золотоверхий Київ. Завзяті бої за Арсенал, що припали на січень того самого року, бої за Михайлівський манастир та Педагогічний музей — осідок Української Центральної Ради — вкривали славою січові й гайдамацькі лави. Хоч вони й скінчилися нашим відступом із столиці, проте факт, що ми трималися протягом двох кривавих тижнів, дозволив Українській Центральній Раді ухвалити конституцію Української Народньої Республіки і подати неоціненну допомогу нашій мировій делегації в Бересті, яка ухвалила й підписала мировий договір».
Найбільшою заслугою Січових стрільців Андрій Мельник називав уможливлення українській делегації УНР укласти мирний договір в Бресті.
Коли Січові стрільці зрозуміли, що не в силах протистояти німецькій армії, погодились визнати владу гетьмана Скоропадського та склали зброю.
Присягу Павлу Скоропадському від імені стрільців виголосив Андрій Мельник.
Відновлення Січового стрілецтва почалось в Білій Церкві. Стрільці знову стали однією з найкращих частин часів Гетьманату.
Під час виступу Директорії Січові стрільці підтримали Симона Петлюру. А їхня участь у бою під Мотовилівкою знов визначила долю України.
У 1918 році існував проєкт політичного тріумвірату — Симона Петлюри, Євгена Коновальця, Андрія Мельника.
Один із панцерних потягів армії УНР був названий на честь отамана Мельника.
Коли у Львові проголосили Західноукраїнську Народну Республіку, вона одразу мусила почати війну за своє існування з Польщею. На нараді сотник Федір Черник сказав: «Шлях до Львова веде через Київ». Січові стрільці бажали волі рідній Галичині, але розуміли, що зараз їхнє місце на Наддніпрянщині. Слова Черника Андрій Мельник запам’ятав і нагадував однодумцям навіть у шістдесяті роки.
У 1919 році Андрій Мельник захворів на тиф і ледве не помер. Коли він одужав, доля Української революції була вирішена: хвороби, відсутність набоїв, міжнародна ізоляція, більшовицька пропаганда поклали край мріям стрільців про українську державність.
На якийсь час Андрій Мельник виїхав за кордон, де перебував у складі військової місії УНР.
У 1922-му отримав диплом інженера й повернувся на Галичину, яка тоді знаходилась під владою Польщі.
У цей же час Євген Коновалець, який очолював Українську військову організацію, через переслідування польської поліції мусив покинути Львів. Андрій Мельник став крайовим командантом УВО.
13 лютого 1924 року Львів і Галичину сколихнула звістка про звіряче вбивство польськими поліцейськими Ольги Басараб. Послідувала низка обшуків, вона привела поліцію до Андрія Мельника й інших підпільників.
Процес проти них був закритим. Польська влада порушила зобов’язання перед Європою провести в Галичині референдум і не бажала виносити на загал невдоволення її політикою.
У тюрмі Андрій Мельник був беззаперечним авторитетом для всіх політичних в’язнів.
1 листопада 1924 року з ініціативи Мельника українські в’язні відсвяткували листопадовий зрив — річницю проголошення ЗУНР. Національні кольори й пісні збісили поляків.
Поліціянти надягли багнети для придушення цієї політичної акції, Андрій Мельник сказав: «На нас ваших багнетів забагато, а на ідею 1 листопада замало!»
Наступного року за вимогу відокремити політичних в’язнів від кримінальників і послабити обмеження поліцейські жорстоко побили українських в’язнів. Андрію Мельнику зламали два ребра. Ця подія набула розголосу, польська влада навіть відкрила справу проти поліцейських, але слідство звісно не знайшло свідків і доказів.
У 1928 році закінчилось ув’язнення Андрія Мельника. Митрополит Андрей Шептицький запропонував колишньому в’язню керувати його майном.
Після в’язниці Мельник одружився з Софією Федак. Сестра Софії Ольга була одружена з Євгеном Коновальцем, а її брат Степан в 1921-му вчинив замах на Юзефа Пілсудського під час його приїзду до Львова.
І, звичайно, Андрій Мельник продовжив займатися підпільною роботою. У 1929 році УВО разом з іншими організаціями об’єднались в Організацію Українських Націоналістів, яку очолив Євген Коновалець. Андрій Мельник виконував доручення Коновальця.
У 1938-му після вбивства Євгена Коновальця Андрій Мельник з благословенням Шептицького виїхав за кордон, щоб очолити ОУН згідно з політичним заповітом Коновальця.
Степан Бандера не визнав зверхність Андрія Мельника і очолив ще одну ОУН. Розкол в ОУН намагаються пояснити розбіжностями у оцінці події еміграцією і українським підпіллям, яке весь час перебувало під загрозою, між зрілістю та молодістю, яка хотіла швидких змін, між поміркованістю та революцією. Але головною причиною все одно було персональне протистояння, яке згодом проникло і в найнижчі ряди організації. Найбільше виграла від розколу ОУН радянська влада.
Тим часом геополітична карта світу змінювалась, це відчула вся українська нація. Мельник не хотів бути маріонеткою у чужій боротьбі. У 1939 році німці запропонували йому почати «революційний» виступ у Польщі, щоб полегшити наступ на неї. Мельник відмовився, бо розумів, що це не на користь Україні.
У 1941 році перед нападом на СРСР німці пропонували Мельнику очолити українців у боротьбі проти більшовиків, але без жодних політичних наслідків для українського народу. Мельників розумів, що мета німців просто отримати бажане кров’ю українців, тож відмовився.
Але вермахту потрібні були перекладачі під час наступу на радянську Україну. Тому українців призивали до німецької армії у звичайному порядку. Присутність мельниківців-перекладачів у німецькому війську часто сприймалася як колаборація з Третім Рейхом. Але мельниківці так само служили у лавах Червоної Армії, бо туди їх теж мобілізовували на загальних підставах.
30 червня 1941 року у Львові націоналісти, які підтримували Бандеру, проголосили Акт відновлення Української Держави. Ця подія зробила «бандерівське» крило популярним на Наддніпрящині, де не знали про розкол в ОУН. Андрій Мельник розкритикував цей Акт і вважав його передчасним. Ця критика поглибила розкол між «бандерівцями» і «мельниківцями».
Тим часом Мельник відправив до Києва Олега Ольжича для організації українського проводу.
19 вересня 1941 року «мельниківці» підняли над Софіївською дзвіницею український прапор.
Мельник збирався повернутись на українські землі, але його викликали в Берлін і заборонили виїжджати під страхом репресій.
Весь тягар діяльності мельниківської ОУН на українських землях ліг на Ольжича.
Мельнику дорікають, що він не залишив Олега Ольжича у еміграції. Той відповідав, що не існувало сили, яка спинила б Ольжича на шляху надії на відродження української державності.
У 1944 році Андрія Мельника і його дружину Софію за порушення умов «домашнього арешту» та підтримку політичних контактів кинули до табору в Заксенхаузені. Умови їхнього утримання були кращими, ніж інших в’язнів, бо німці не виключали можливості використати Мельника, але це все одно був концтабір.
Після чергового програшу на фронті німці вирішили розіграти українську карту. Випустили з концтабору і почали співпрацю з усіма «політичними»: Мельником, Бандерою, Скоропадським, урядом УНР в екзилі. Але було пізно.
По закінченню Другої світової війни Мельник і Бандера зробили чергову спробу порозумітися, але знов марно. Міжфракційне протистояння на місцях пустило корені, що з радістю використовувала радянська влада.
В українській історії на Андрію Мельнику довгий час було тавро німецького колабораціоніста. Сьогодні ці тези повторює Ізраїль. Однак одночасно з Андрієм Мельником з Третім Рейхом мали контакти СРСР, Великобританія. США, Швейцарія і багато інших країн, яким вкрай рідко дорікають за їх тодішню зовнішню політику.
У 1945 році після створення ООН Андрій Мельник протестував проти того, що Україну в цій організації представляв української нації комуністичний партієць і првідник сталінської політики терору Дмитро Мануїльський.
У 1949-му Степан Бандера попереджав Андрія Мельника про наміри радянської влади ліквідувати його.
Андрій Мельник був одним з ініціаторів скликання Світового конгресу вільних українців.
Мельник помер 1 листопада 1964 року в Кельні. Згідно побажань поховали його на цвинтарі в Люксембурзі, де спочила мати його дружини, пані Марія Федак. За декілька років перед смертю він зарезервував поряд місце для себе і дружини.
У 2023 році вулицю Василя Тупикова в Солом’янському районі перейменували на честь Андрія Мельника.
19 травня 2026 року відбулася ексгумація поховання Андрія Мельника і його дружини Софії в Люксембурзі.
25 травня 2026-го останки Андрія та Софії Мельників перепоховали на Національному військовому меморіальному кладовищі. Тоді ж стало відомо про дозвіл Нідерландів на перепоховання Євгена Коновальця.
Сподобалася стаття? Подякуй автору!
Читайте також: Кошмар для росіян: якими міфами оточений Степан Бандера;
Путятич на воєводстві: поліція моралі, блекаут і хабарі;
Тюрми, а не каштани. Як Бібіков Києвом керував;
Внє політіки. Як жив і будував Патон;
