Співали та спадщиною стали. 55 фактів про кобзарів

^{«Козак — бандурист». Олександр Антонюк}

Вони співали у палацах та куренях, були мандрівниками й вигнанцями. ЮНЕСКО визнало українське кобзарство нематеріальною культурною спадщиною людства. Історик Олександр Вітолін зібрав найцікавіші факти з історії явища.

Почнемо з самого початку. Кобзар — це співець-музикант, який грає на кобзі, бандурі або лірі.

Кобза та бандура — різні інструменти. Кобза відрізняється від бандури кількістю струн, приструнків і тим, як на ній грають. На кобзі треба притискати струни (як, скажімо, на гітарі), а на бандурі не треба, на ній грають пальцями (як, наприклад, на арфі). Також при грі кобзу та бандуру тримають в різних положеннях. Отже, кожен, хто грає на кобзі — кобзар, але не кожен кобзар грає на кобзі.

Історик Дмитро Яворницький не виключав зв’язок поширення кобзарства з давньотюркським щипковим музичним інструментом кабузом, який звучав при дворах татарських ханів. У такому разі поширення кобзи-«кабуза» могло відбутися через монгольське вторгнення.

Дмитро Яворницький також виявив згадку про кобзарів-музик у латино-перському-куманському кодексі (словнику) 1303 року.

Наступні згадки про кобзарів зустрічаються в польських хроніках у 15-16 століттях.

У 17 столітті в Україні стало надзвичайно популярним зображення козака Мамая, якого вважають легендарним засновником українського козацтва. На картинах Мамай грав на кобзі та курив люльку. Ця народна картина прикрашала багато українських хат.

Кобзарі були в особливій пошані серед козаків. На Січі вони, крім музики та співу, лікували хворих і поранених.

Від українців гра на кобзі поширилась серед поляків. Грою на кобзі заслуховувалися польські королі.

Після смерті короля Стефана Баторія (1533 — 1586) при переписі його речей були виявлені кобзи.

З часом у сусідів з’явилися інші музичні захоплення. Але в Польщі залишились шанувальники кобзи.

У 16 столітті в Італії популярною стала бандура. З Італії мода перейшла до Польщі, а з Польщі потрапила в Україну.

Перші бандури відомі з давніх часів і від різних народів, тож достеменно встановити її батьківщину неможливо.

З поширенням бандури кобза стала менш популярною.

На бандурі грали не тільки прості музики, але й козацька старшина та гетьмани.

Гетьман Іван Мазепа грав на торбані, інструменті-родичі бандури.

У музеї Тарнавського в Чернігові знаходилась бандура з палісандрового дерева, оздоблена слоновою кісткою, яка була описана саме як торбан Мазепи. Експонат зник у першій половині XX століття, його могли викрасти, а могли просто викинути через старість. Зараз невідомо, де знаходиться торбан гетьмана.

Разом із бандурою поширилась ліра.

Гра на лірі потребувала менше хисту, тому захоплення лірою засуджували цінителі більш витонченої та складної гри на кобзі.

У 1738 році за указом імператриці Анни Іванівни в Глухові відкрилась школа співу та інструментальної музики, яка готувала співаків і кобзарів для Придворної співацької капели.

Після занепаду Гетьманщини з 19 століття для багатьох кобзарство стало асоціюватися з старцівством. Старці були злиденними жебраками, які просили милостиню. Кобзарі ж заробляли свій хліб співом і грою. Їхні учні мали скласти справжній іспит і довести свій хист. Крім того, кобзарі були завжди бажаними гостями, а не нав’язливими прохачами.

Та життя кобзарів справді часто було злиденним. Мандрівні музиканти мали власну таємну мову, розподіляли між собою території, а порушників кордонів навіть могли покарати.

Життя мандрівних сліпих співців-музикантів детально розкрито в дослідженні «Старцівство: мандрівні співці-музиканти в Україні (XIX — поч. XX ст.)», яке вийшло в видавництві «Темпора».

Російські імператриці та імператори мінялись, а їхнє бажання послухати бандуру не зникало. Але місцеві жандарми вбачали в мандрівних старцях небезпеку, тому кобзарі часто потрапляли під арешт.

За Миколи II кобзарям спеціально дозволили вільно грати і співати, але місцеві жандарми не квапилися дослухатися.

Кобзар Остап Вересай отримав прізвисько «Лабза» (підлабузник) від інших кобзарів за дружбу з «панами» (насправді українською інтелігенцією). Коли Вересай похизувався табакеркою, подарованою імператором, його «відрізали від торби» — виключили з кобзарського цеху.

А от українські «пани» (інтелігенція) вважали Остапа Вересая видатним кобзарем свого часу.

Композитор Микола Лисенко так захоплювався Вересаєм, що присвятив його творчості спеціальну розвідку та організував його концерт в Києві.

Полюбили Остапа Вересая й кияни. Київські газетярі писали про його успіх серед київської публіки: «Викликам Вересая і улаштовувача концерту п. Лисенка не було кінця. Прислухаючись до глибоко зворушливої манери виконання Вересая, публіка вже не звертала уваги на хриплуватість його старечого голосу, хоч співав він поруч з панею Каменською, яка мала вироблений мистецтвом і розкошами голос».

Видатний німецький поет Райнер Марія Рільке теж занотував свої ураження від зустрічі з цим кобзарем: «Тричі проспівав Остап свою пісню про правду. І щоразу — по-новому. Коли вперше вона звучала скаргою, то вдруге вона явилася докором, і нарешті втретє, коли кобзар з високо піднятою головою волав дзвоном коротких закликів… він зворушив усі серця, і вона наповнилася гіркотою і безбережним натхненням».

Тарас Шевченко використовував криптонім «Кобзар Дармограй», надихався грою кобзарів, оспівував їх і сам грав на торбані.

Шевченко також змальовував кобзарів. Відомо два малюнки з кобзарями його авторства.

Хоча кобзарство й стало асоціюватися з старцівством, але українська інтелігенція не відцуралися від цього інструменту, а навпаки досліджувала історію кобзарства та записувала кобзарські думи та пісні.

У школі Миколи Лисенка викладав кобзар Іван Кучугур-Кучеренко.

Художник Опанас Сластіон створив серію неперевершених портретів українських кобзарів, кожен з яких є маленьким шедевром.

Найвідомішим популяризатором кобзарства та гри на бандурі на початку 20 століття був Гнат Хоткевич.

У фільмі «Назар Стодоля» Гнат Хоткевич майстерно зіграв роль кобзаря Кірика.

Після встановлення радянської влади почалися набагато жорстокіші переслідування кобзарів, ніж це робили царські жандарми.

«Розстрільний з’їзд кобзарів» найімовірніше історичний міф, який виник через неможливість отримати достовірну офіційну інформацію або перевірити неофіційну в умовах тоталітарної системи.

Але це не означає, що радянська влада не проводила репресій проти кобзарів і дослідників кобзарства. Зараз достеменно відомо про 163 кобзаря і бандуриста, які стали жертвами сталінських репресій. Серед розстріляних був і Гнат Хоткевич.

У Києві є вулиця, названа на честь Хоткевича.

У 1941 році частина учасників Державної зразкової капели бандуристів була мобілізована на фронт і загинула, частина потрапила під німецьку окупацію та створила Капелу бандуристів імені Тараса Шевченка. На цю капелу чекали важкі випробування, але все такі музикантам пощастило виїхати до США і продовжити там свою діяльність.

У 1943 році у місті Турка на Галичині капела бандуристів зустрілася з Іваном Багряним. Композитор, диригент і бандурист Григорій Китастий разом з Іваном Багряним створили пісні «Марш Україна» («Чорними хмарами») і «Тютюнник», які стали надзвичайно популярними в УПА.

У 2008 році президент Віктор Ющенко посмертно присвоїв звання Героя України Григорію Китастому.

Активна діяльність капели в США підштовхнула Уласа Самчука до написання книги «Живі струни: бандура і бандуристи», видана в 1976-му у Детройті.

Наприкінці 1960-х до середини 1970-х років в Україні поширився музичний жанр «вусатий фанк». Тоді українська музика засвоїла світові тренди та водночас розвинула свою самобутність. Назва течії поширилася не так давно, коли у 2012 році вийшов однойменний документальний фільм, і повʼязана з зовнішністю музикантів тих часів. У 1971-му був заснований ВІА «Кобза» — яскравий представник напрямку та примножувач традицій народної музики.

ВІА «Кобза» поєднала гру на народних інструментах бандурі та сопілці з модерними: бас-гітарою, клавішними, ударними.

Гурт «Кобза» був популярним і багато концертував Радянським Союзом.

Зараз у Києві працює Національна заслужена капела імені Григорія Майбороди. Вона створена на основі Державної капели бандуристів, з тих її артистів, які залишилися живими після Другої світової війни та не емігрували. Дух народного кобзарства відроджує Київський кобзарський цех. Тарас Компаніченко з кобзарського цеху доклав великих зусиль для того, щоб ЮНЕСКО визнало кобзарство нематеріальною культурною спадщиною.

Особливості шкільної програми з української літератури складають враження, що дума — це щось похмуре й тужливе. Насправді кобзарі грали й на весіллях. І важко уявити, щоб козаки перед боєм просили заграти депресивно-тужливе. Крім того, кобзарі можуть звучати сучасно.

Гурт «Шпилясті кобзарі» переспівали пісню «Києве мій».

Засновник гурту «Шпилясті кобзарі» Ярослав Джусь вів проєкт для Радіо Культура задля популяризації бандури.

Під час приїзду Тома Круза і його зустрічі з мером Віталієм Кличком їх «випадково» перестріли бандуристка з баяністом і зіграли тему з серії фільмів «Місія неможлива».