Історія київської шахівниці, яка була б кращою без москалів

Фото: Depositphotos.

Гра на стадіоні та на голівці шпильки. Легендарні місця для шахів, забуті українські шахісти та шахістки. Які шахові таємниці береже Київ, знає історик Олександр Вітолін. Ось його тематична добірка до Дня шахів.

Археологічні розкопки Києва, Вишгорода, Турова, Чорної Могили біля Чернігова вказують на поширення шахів у X-XI століттях.

У фольклорі захоплювалися не лише сміливістю та силою богатирів, а і їхньою пристрастю до гри в шахи. Дружина чернігівського богатиря Ставра Годиновича навіть перемагала всіх у Києві цій грі.

Перекази стверджують, що в шахи грали не просто так. Грали навіть на власну свободу — той, хто програв, ставав рабом переможця. Могли грати й на голову.

Священики з Візантії або ті, хто були під її інтелектуальним впливом, намагалися протистояти розповсюдженню гри. Почалося це в 680 році, коли на Вселенському церковному соборі шахи заборонили, як і решта ігор. Так духовенство сподівалось вберегти душі пастви від спокуси азарту. Київські князі теж включили цей грецький канон до переліку заборон, а духовенство навіть ставило питання про відлучення гравців від Церкви.

Однак грецькому духовенству не вдалося викорінити пристрасть до гри в шахи навіть у себе в Візантії. Що вже говорити про Русь, де вперто тримались язичницьких традицій. Та згодом суворі правила грецького духовенства закріпились на півночі на Московщині у вигляді «Домострою».

Археологічні знахідки X століття, звістки про популярність шахів у народному епосі, ігнорування церковних заборон і активні торговельні зв’язки підштовхнули істориків до думки, що шахи на українських землях були популярні вже в VIII столітті. І потрапили до нас, найімовірніше, з арабських країн через Хазарський каганат.

Надалі історія українських шахів перебувала під впливом Європи, де ця гра була настільки популярна, що їй присвячували поеми. У той же час у Московському царстві шахи були відомі, але більше серед іноземних купців. Показовим є донос казанського митрополита Сильвестра Холмського на митрополита Теофіла Яновського, який імовірно був випускником Києво-Могилянської Академії й замість молитов грав у шахи, веселився з музиками.

У часи Гетьманщини любов’ю до шахів був відомий Кирило Розумовський.

Певний період у Росії вживали українську назву гри «шахи» замість «шахмат». Це може свідчити про впливи українські впливи чи про те, що гра в Москві була поширена саме серед вихідців з України.

На початку XX століття в Києві з’явилося Київське шахове товариство.

Місцем зустрічі київських шахістів стала «Варшавська» кав’ярня.

У 1903-му в Києві відбувся III Всеросійський шаховий турнір.

Одним із найсильніших шахістів Києва був письменник Михайло Старицький.

Шахи надихнули Михайла Старицького на вірш:

Чом не весел, мій соболю,
Чи й мені журби не знять?
Хоч у шахи я з тобою
Буду сміливо гулять?
Цох, то туга незбавима, –
Я боровся кільки крат:
Вже давно мені очима
Ти дала і шах, і мат!

У 1913 році Київ відвідав всесвітньовідомий кубинський шахіст Хосе Рауль Капабланка. Кияни виграли в гросмейстера 7 партій! Вдруге він побував в Києві у 1936 році.

Після революції життя київських шахістів змінилося. Радянська влада зробила шахи знаряддям пропаганди та м’якої сили. До шах залучали робітників, щоб демонструвати світові інтелектуальну перевагу радянського ладу над капіталістичним. З одного боку, це сприяло популяризації шахів. З іншого, пропаганда була важливішою за спорт.

Історію шахів теж переписали, щоб складалося враження про перевагу російської шахової школи й піднесення шахового спорту серед радянських республік після 1917-го. У тіні опинилася багатовікова історія народів Кавказу і Середньої Азії, які довгий час перебували під перським впливом і мали своє шахове минуле.

Але більшість уявляє радянські шахи за світлиною 1920-х років, де на стадіоні (сучасний НСК «Олімпійського») на полі-шахівниці грають партію фігурами-людьми.

20 липня 1924 році в швейцарській Лозанні в Швейцарії утворилась Міжнародна федерація шахів — ФІДЕ.

З 1939 до 1939 року в Києві виходив українською мовою тижневик «Шахіст». Це було найкраще видання, присвячене шахам в Україні. Після його закриття публікувались лише шахові задачі на останніх шпальтах газет і іноді тоненькі додатки до спортивних газет. Та головне, що основна маса літератури з шахів видавалася російською. Так шахи стали знаряддям зросійщення.

Радянські шахісти та вболівальники навчилися забувати прізвища шахістів, які обрали еміграцію, і вболівати за вірних Радянському Союзу. Так кияни захоплювались Ісааком Болеславським, Юхимом Геллером, Леонідом Штейном.

Разом із тим мало хто знає Федіра Богатирчука, який на високому рівні виступав на чемпіонаті СРСР, перемагав Михайла Ботвинника, у 1927 році розділив друге місце на союзному чемпіонаті з Петром Романовським.

У 1941 році Богатирчук залишився в Києві й завдяки роботі в Українському Червоному Хресті рятував полонених. Потім виїхав на захід, звідки потрапив в Канаду і там теж блискуче грав і видав підручник українською мовою для шахістів-початківців.

Берта Клігерман була семиразовою чемпіонкою України та п’ятиразовою учасницею фіналів першості СРСР, представляючи Київ. Її сестра Роза Клігерман стала дворазовою чемпіонкою УРСР як представниця Києва.

Українські шахісти в діаспорі боляче переживали, що Україна, членкиня-засновниця ООН, не виступала на чемпіонаті світу з шахів (і інших видів спорту) як окрема держава, тоді як Британія надсилала кілька представників.

20 липня 1966 року — день заснування ФІДЕ вперше відзначили на міжнародному рівні.

1960-ті увійшли в історію київських шахів зустрічами у парку Шевченка, які стали не просто традиційними, а одним з облич Києва.

У 1967 році пройшов перший чемпіонати України з шахів за листуванням.

За радянських часів випускали «подарункові», або «тематичні», на які теж наклала відбиток пропаганда. Шахи, присвячені «льодовому побоїщу», зображували російських воїнів пафосно, а німецьких рицарів комічно. Український набір був виконаний майстерно і був вартий грошей за нього, але українські фігури закріплювали стереотипи «малоросійства», за якими українці були селянською нацією.

У музеї мініатюр Миколи Сядристого в мікроскоп можна побачити найменші у світі шахи. Шахівниця з фігурками розміщена на голівці шпильки — це позиція гри однієї з партій Альохіна і Капабланки.

У 2011-му постановою Верховної Ради до міжнародного святкування дня шахів долучилася й Україна.

У 2019-му в парку Шевченка встановили мініскульптуру «Київські шахи».

У 2019 році в парку Совки облаштували 20 столів для гри в шахи.

У промисловій зоні Оболонського району за адресою вулиця сім’ї Кульженків, 8 заховався сквер із вуличними шахами.

У 2025 році Говард Баффет профінансував реконструкцію стадіону на Чоколівці, який відкрив особисто. Після реконструкції на стадіоні з’явився шаховий хаб.

У 2025-му на Контрактовій площі відкрився спортивний майданчик на якому знайшлося місце і для вуличних шахів.

Член виконкому Федерації шахів України після скандальної пропозиції скасувати іспит з математики на НМТ запропонував скористатися досвідом Вірменії і ввести до шкільної програми уроки шахів замість математики.

Vakulenko Art Consulting і Федерація шахів України організували за адресою Костьольна, 8 виставку, присвячену шахам. На виставці експонуються картини, оригінальні шахівниці, а також розповідається про шахові навчальні програми.

Спільнота «Київ шаховий» має понад 1000 підписників.

ФІДЕ призупинила членство Росії через організацію шахових змагань на окупованих територіях.

Наприкінці червня 2026-го до Києва приїздила міністерка фінансів Британії Рейчел Рівз. Рівз зустрічалася з українськими посадовцями та виробниками, а ще зіграла партію в шахи у парку Шевченка.