Форпости нашої пам’яті: відвойовані могили Києва

Національне військове меморіальне кладовище

Вони відібрали могили наших героїв, щоб наповнити простір власними похованнями. Історик Олександр Вітолін згадує, як у нас відібрали могили гетьманів та пропонували поклонятися вбивцям і крадіям.

Створення національного пантеону з перепохованням видатних українських діячів точно на часі. Київські могили — це не лише місце останнього упокою, але й форпости нашої пам’яті. Радянська влада активно «мітила» нашу територію своїми могилами. Наприклад, у 1927 році в Київ спеціально привезли ховати більшовика Андрія Іванова. Його могила в парку Жертв Революції (Маріїнський парк) мала нагадувати про повстання проти Центральної Ради, в якому він брав участь.

Наступним кроком стало знесення старих цвинтарів. У першу чергу монастирських, які в 1930-х роках планували перетворити на парки. Так ми втратили могили гетьмана Петра Сагайдачного, композитора Артема Веделя. Водночас російські вчені наполегливо шукали могилу Юрія Долгорукого, щоб зайвий раз наголосити на «історичній спорідненості» України і Росії.

У 1944 році недалеко від Іванова поховали генерала Миколу Ватутіна. У 1948-му «від українського народу» над могилою встановили пам’ятник. А от євреям, які хотіли вшанувати свої одноплемінників в Бабиному яру, цього робити не давали.

У 1960-х роках забудова Києва наступала на старі цвинтарі. Знесення кладовищ під будівництво нових районів є світовою практикою. Але в радянському Києві у поспіху за виконанням плану перепоховання решток перетворювалось на фарс. У дерев’яні домовини найняті робітники кидали трохи землі з могили і називали це перепохованням. Діти з Воскресенської слобідки потім ще довго влітку грались кістяками, а взимку каталась по них на санчатах з гірки. При цьому плюндрували не тільки старі могили без розпізнавальних підписів чи родичів, які б стежили за ними. Так само легко плюндрували могили жертв Другої світової війни, яких на позір оплакувала.

В останні роки СРСР національні почуття стали пробуджуватись, інтелігенція та молодь звернули увагу на занедбані за часи радянського панування могили українських героїв. Так у 1989 році на Замковій горі на місці сплюндрованого кладовища Флорівського монастиря з’явився хрест. Характерно, що українські патріоти були переконані, що там знаходилась могила героїв Крут — настільки була велика прірва пам’яті між поколіннями!

Насправді біля Флорівського монастиря поховані «богданівці» — одні з перших воїнів УНР. У 1917 році проросійське командування Києва вирішило відправити українських патріотів на фронт. Під час виїзду українських воїнів обстріляли російські кулеметники. 16 «богданівців» знайшли свій останній спокій на Замковій горі. Знадобився час, щоб розібратися, хто «богданівці», а хто — «крутяни». У тому ж 1989 році проросійські сили відновили надгробок Столипіну, похованому в Лаврі. Радянська влада сприйняла це схвально, хоча в часи Столипіна революціонерів страчували на шибеницях.

Уже за часів незалежної України вдалося відновити могилу генерала Якова Гандзюка. Він загинув під час масового «червоного терору», влаштованого в Україні військами Муравйова. У 2021 році перед входом до Київського військового ліцею імені Івана Богуна відкрили пам’ятну дошку на його честь. А от могилу гетьмана Сагайдачного на території Києво-Могилянської Академії шукають і досі.

У 1995 році сталась подія, яка отримала назву «чорний вівторок» і засвідчила, що російські сили не дадуть українцям не тільки жити, але й померти спокійно. Першого Патріарха Київського Володимира, який не бажав підпорядковуватись Москві, знайшли мертвим. Обставини смерті по сьогоднішній день до кінця не розкриті. Українські віряни збирались поховати його в Софійському соборі. Однак на перешкоді стали «Беркут» і внутрішні війська. Відбулися сутички. Вірянам довелося поховати Патріарха Володимира перед Софійським Собором просто на вулиці. Могила патріарха Володимира стала попередженням про російські настрої всередині української влади. Міністр внутрішніх справ України Юрій Кравченко, який безпосередньо намагався завадити похорону Патріарха, у 2005 році «наклав на себе руки» двома пострілами в голову.

Нарікання на кладовище посеред міста засвідчує, що критики не розуміють, що традиційно кладовища формувались навколо церков і храмів, які постійно відвідувались. Тож кладовище не сприймались як щось моторошне. Висока смертність під час війн і епідемій, смертність породіль і немовлят змушували людей сприймати смерть буденніше. Цвинтарі опинилися за межами міст лише в другі половині ХХ століття. Лісове, Берковецьке і Північні кладовища виникли не тому, що міська влада хотіла вберегти дозвілля киян від нагадувань про смерть, а тому що місто розрослось, і маленькі старі кладовища не могли поховати всіх новопомерлих.

В умовах війни за збереження нації маємо шанувати наших померлих, бо це є частиною шанування їхньої боротьби.