Сьогодні українці активно донатять на підтримку ЗСУ та різні важливі справи. Проте донати — не сучасний винахід. Раніше козаки активно збирали гроші, на які навіть розбудовувався Київ. Історик Олександр Вітолін розповідає, що зʼявилося в місті завдяки козацьким донатам.
Образ козака в українській уяві найчастіше асоціюється з моторним і на всеє злє проворним Енеєм Івана Котляревського. Але українські козаки були не тільки розбишаками, але й визначними жертводавцями. Пожертви козацької старшини були настільки великими, що саме їхнім коштом будували знакові місця Києва.
Козаки прославилися походами на Крим і Туреччину. Військова здобич і трофеї були не єдиним джерелом їх прибутків. Величезні прибутки козаки отримували за викуп полонених турків і татар. У 1545 році після походу на Очаків отримали 88 тисяч аспірів (аспір — турецька золота монета вагою 3,5 грама), тобто 308 кілограмів золота. В залежності від соціального статусу за одного полоненого з Очакова козаки отримали від 1313 до 2430 аспірів. У 1615 році турок Мустафа з того самого Очакова викупив себе за 50 тисяч аспрів. Тоді козакам вдалося захопити пораненого командувача ескадрою турецьких галер, який обіцяв дати за своє звільнення 30 тисяч (на жаль, одиниця розрахунку не вказана), але поранення виявилося смертельним, і козаки залишились без викупу. Деякі українські історики соромляться розповідати про практики викупу, яку використовували козаки, і критикують колег, які висвітлюють цей момент. Але подібна практика для середньовічної Європи була нормою, хоч вона й сьогодні й має вигляд піратства, але варто відрізняти культуру реального середньовічного лицарства від книжкових казок.
Козацькі «забави» неодноразово ставали причиною дипломатичних скандалів. Михайло Грушевський у багатотомній праці «Історія України-Руси» описує, як козаки відібрали в татарських послів упоминки, які московський цар мав виплатити хану.
«Але московська війна скінчилася на початку 1582 р. Навербовані для війни контінґенти були роспущені, в тім і козацькі ватаги. Не тільки нереєстрова козачина, навербована на війну, мусїла вертатися до дому, але й козачина реєстрова або була також відправлена за браком грошей в короннім скарбі, або сама розійшлася, не діставши заплати за останнїй рік служби — як не дістало її взагалї військо. … Результати всього того скоро себе показали. Вже під кінець 1582 р. прислав хан післанця з жалями, що козаки погромили на Самарі татарських послів, які везли з Москви „упоминки” ханови; хан жадав нагороди, инакше грозився зараз іти на Україну — вже вирушив з своїм військом. Турецький посол, що приїхав для сильнїйшого вражіння, підтримував жадання хана і грозив, що коли король тих пограблених грошей не верне, Турки вишлють також своє 40 тис. військо на Україну разом з Татарами. Баторий одначе не вважав можливим відновляти давнї практики: нагороджувати з коронного скарбу шкоди вчинені козаками, й повторив свою відповідь, що він над козаками власти не має й за них не відповідає, а заразом став мобілїзувати все можливе против Татар. Се зробило своє вражіннє, і Татарська орда вернула ся від Днїпра назад».
Це був не єдиний випадок, коли козакам дістались данина, яку московський цар мав платити татарам. У 1618 році під час польсько-московської війни козаки Сагайдачного знищили потужний гарнізон Єльця та захопили упоминки — 8 467 рублів, які призначались кримському хану.
Крім трофеїв, викупу за полонених і захопленої данини козаки мали й постійне джерело прибутків у вигляді розвинутої податкової системи, яка діяла на Запорізькій Січі. Великий прибуток приносили постійний податок з корчми, мито та «мостове» з товарів, привезених на Січ або які перевозились транзитом, «димне» — податок з «сиднів», які обробляли землі, що знаходилися під контролем Січі. І це були далеко не всі податки та збори, які забезпечували поповнення козацької скарбниці. Окремий податок існував для утримання церкви, він називався руга та роковщина.
Саме церква отримувала третину як пожертву від козацької здобичі та трофеїв. Пожертва на користь церкви була не просто виявом побожності. За умов феодального ладу й відсутності власної держави церква стала соціальним інститутом, який взяв на себе роль опіки над сиротами, інвалідами, немічними, давала шкільну освіту й підтримувала книжкову справу. Отже, пожертву на церкву можна оцінювати як добровільне самооподаткування на користь лікарень, шкіл і сиротинців.
Звісно, пожертвування козацької старшини й гетьманів були щедрішими та навіть зробили суттєвий внесок у розвиток Києва. Ще на початку 16 століття гетьман Остафій Дашкевич виділив кошти для Воскресенської церкви на Подолі (знищена в 1930-х). У 1599 році Самійло Кішка після щасливого визволення з рабства на турецьких галерах пожертвував кошти на церкву святого Миколи Доброго на Подолі (зараз від церкви збереглася тільки дзвіниця, збудована вже в 1716 році).
Що більшою ставала роль козацтва, то значущими ставали пожертви. У 1620-му коштом гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного було закладено Богоявленську церкву на Подолі, яка дала початок Києво-Могилянському колегіуму. Найбільшого розквіту Богоявленський монастир і Києво-Могилянський колегіум досягли за підтримки гетьмана Івана Мазепи (Богоявленська церква також була знищена в 1930-х). Перед смертю Сагайдачний склав заповіт, за яким значні суми грошей відписав Львівському й Київському братствам, а також церквам і монастирям.
Матвій Кизимович вшанував благодійність Сагайдачного віршами:
Всю маєтність розділив: дещо на шпиталі,
Церквам і монастирям, школам дав немало.
Так усе розпорядив, смерть прийняв умить,
Біля церкви Братської в Києві лежить.
Себе в братство оте він з військом уписав
І на нього в дар грошей досить відказав.
Приклад гетьмана нехай рицаря навчає,
Того, хто своє життя в світі завершає:
В вірі протривав святій наш гетьман статечно
І вітчизну боронив, щоб жила безпечно.
Він маєтністю також добре уряджав,
Не на збитки, костки-гру й карти обертав.
Але, як далося чуть, на догідні справи,
Що служитимуть душі, як помре небавом.
Львівське братство, хоч відсіль неблизьке, побачив,
В місті церкву наділив, братствові призначив
Суму немалу грошей, їм у дар послав,
Щоб науки там цвіли, пильно зажадав.
Звідусюди тож тепер богомілля має,
З тим нехай душа його в небі почиває.
Найбільшим київським меценатом і благодійником став гетьман Іван Мазепа. Завдяки Івану Мазепі в Києві постала церква Всіх Святих з Економічною брамою Києво-Печерської Лаври, Братський Богоявленський собор, Микільський собор (знищений в 1930-х), Трапезну церкву Покрови Богородиці (знищена в 1960-х). Визначними пам’ятками щедрот Мазепи також стали Вознесенський монастир у Переяславі та Микільська церква в Білій Церкві. Микільська церква згоріла в 1799-му. У 1842 році під час розриття фундаменту знайшли металеву бляху з написом: «25 серпня 1706 р. український гетьман Іван Мазепа започаткував нову кам’яну церкву». Церкви, споруджені коштом Івана Мазепи, зобразив Іван Магура на гравюрі «Гетьман Мазепа серед своїх добрих справ».
Козацька старшина слід за гетьманом Мазепою також жертвувала гроші на церкви. Завдяки київському полковнику Григорію Коровку-Вольському постала церква святих Бориса й Гліба на Подолі (знищена в 1930-х). Полковник київський і чигиринський Костянтин Мокієвський пожертвував кошти на церкву Різдва Пресвятої Богородиці, церкву Феодосія Печерського і Вознесенську церкву, які тепер стали частиною комплексу Києво-Печерської лаври. Полтавський полковник Павло Герцик також пожертвував кошти на будівництво Хрестовоздвиженської церкви, що споруджена над Ближніми печерами. Стародубський полковник Михайло Миклашевський пожертвував гроші на спорудження Георгіївського собору й інших споруд Видубицького монастиря. Переяслівський полковник Іван Мирович пожертвував гроші на Покровську церкву в Переяславі.
«Золота доба» гетьманування Івана Мазепи минула, але козацтво продовжувало жертвувати на церкви. Гетьман Данило Апостол пожертвував гроші на будівництво триярусної дзвіниці Видубицького монастиря, а його дружина Ганна подарувала п’ятиярусний позолочений іконостас. У 1750-х роках коштом козаків Київського та Ніжинського полків зробили капітальний ремонт Набережно-Микільської церкви на Подолі. Київський митрополит Арсеній Могилянський у 1762 році спеціальною грамотою дякував запорізьким козакам за ревність щодо храмів божих у Києві. Петропавлівська церква Межигірського монастиря разом із триярусною дзвіницею збудовані на кошти кошового отамана Петра Калнишевського.
Поки козацька старшина жертвувала на церкву та спорудження нових храмів, низові козаки теж робили щедрі пожертви. Дмитро Яворницький в «Історії запорізьких козаків» вказував: «… майже кожен із простих козаків, уникнувши смерті на війні чи вилікувавшись від хвороби вдома, робив посильний внесок у храм божий срібними хрестиками, кухлями, кубками, чарками, а найчастіше металевими подобами сердець, рук, ніг, очей, одно слово того, чим хворів; ці зображення вішали ланцюжками чи стрічками на різні образи у церквах і монастирях і їх дійшла до нашого часу незліченна кількість. Крім того, кожен козак, умираючи, відписував на церкву ікону, медаль, злиток золота, срібла тощо, заповідаючи повісити його на іконостасі в обраному ним самим місці». У знаменитій праці Яворницького великий фрагмент присвячений переліку богослужебних книг, ікон, риз, дароносиць, хрестів і інших предметів необхідних для церковної служби, пожертвуваних козаками.
Навіть після скасування Гетьманщини та зруйнування Січі нащадки козацької старшини не забули традицій своїх предків і стали визначними меценатами Києва. У 1871 році Григорій Ґалаґан власним коштом відкрив Колегію Павла Ґалаґана (на вулиці Богдана Хмельницького, 11) і відписав маєтки на її утримання. У 1919-му почав діяти музей мистецтв Богдана й Варвари Ханенків, утримання якого мало забезпечуватися за рахунок прибуткового будинку.
Визначний внесок для збереження української історії зробив Василь Тарновський. Його меморіальна колекція, присвячена життю та діяльності Тараса Шевченка, налічувала 758 пам’яток і ввійшла до зібрання Національного музею Тараса Шевченка в Києві. Його коштом виходив перший український історичний часопис «Киевская старовина». Тарновський підтримував діяльність Київського художньо-промислового та наукового музею та Київської рисувальної школи Миколи Мурашка. Через свою меценатську діяльність Василь Тарнавський мало не розорився й був змушений продати свій маєток у Качанівці та доживати життя в Києві. Тож донатити — це по-козацьки!
Будь козаком — задонать Вікенду!
Читайте також: Додай шкварки або мед: незвичайні страви козацької кухні;
Горілка, зрада, шаровари: 7 міфів про козаків та гетьмана Мазепу;
Знайти стержень: 7 історичних уроків для українців;
Золото Полуботка, міф про Мазепу та козаки на Ла-Манші: як скласти ЗНО з історії;
Бійки, знущання та крадіжки: як розважалися київські гімназисти.
