Князі та бандити. Кого розкішно ховали в Києві

«Щекавиця — місце, де похований князь Олег».
Михайло Сажин, кінець 1840-х рр.

Упокоїтися в печерах чи на горах, заробити на файне місце поховання благодійністю чи науковими здобутками — історик Олександр Вітолін розповідає про киян, які змогли влаштувати собі козирне місце у Києві та упокоїлися по-королівськи.

Могили, які стали топонімами

Олегова могила — найдавніша могила, яка ввійшла до історії Києва. Сьогодні це більше топонім, ніж справжня могила. «Повість минулих літ» засвідчує смерть князя Олега в 912 році. Похорон у літописі не описаний, але могила згадується. Історики припускають, що Олегова могила — умовне поховання, так званий кенотаф, бо князь загинув в поході. Олегова могила стала важливим орієнтиром для мешканців княжого Києва. Літописці згадували Олегову могилу в описах подій 1146, 1150, 1151 та 1169 років. Сьогодні Олегова могила більш відома як Обсерваторна гірка.

У сучасному Києві відоміші інші могили-топоніми: Аскольдова могила та Батиєва гора (яка не має стосунку до хана Батия, а є курганом-могильником Баті, походження назви якого досі не встановлено).

Могили для щедрих

З прийняттям християнства князів стали ховати не в курганах, а в церквах, які вони й збудували або фінансово підтримували. З часом таку можливість отримали і прості кияни.

Андрій Миколайович Муравйов відомий як краєзнавець, ще в ХІХ столітті опікувався Андріївською церквою. Муравйов організував збір грошей на ремонтно-реставраційні роботи. Завдяки цьому укріпили схили гори, збагатили церковний іконостас. Коли у 1874 році Андрій Муравйов помер, його прах поховали в стіні однієї з кімнат. Чорна гранітна плита на стіні церкви нагадує про це.

Купець Михайло Дегтерьов пожертвував великі кошти на будівництво Свято-Михайлівської церкви на Шовковичній. Дегтерьов помер у 1898-му та заповів величезні статки на благодійність. Кияни з вдячності назвали вулицю на його честь, а у Свято-Михайлівській церкві для нього облаштували усипальницю.

Роки радянської влади ознаменувались не просто кампаніями войовничого атеїзму, а й цинічним нищенням могил і цілих кладовищ. Однак щойно радянська влада рухнула, традиція поховання на території церкви повернулись. Хоч ховали не в церквах, а на території, та поховання не відбувалися непоміченими. Адже тепер благодійниками церкви стали кримінальні авторитети. Так на території Покровського Голосіївського чоловічого монастиря похований майстер спорту з класичної боротьби, президент Всеукраїнської федерації греко-римської боротьби, член Національного олімпійського комітету України та кримінальний авторитет Володимир Кисіль. Кисіль, він же «Дід», довго контролював найприбутковіші бізнеси: металургію, гірничу промисловість, «Нафтогаз», перевезення, гральний бізнес. Деякі народні депутати змогли зробити свою політичну кар’єру саме завдяки його підтримці. У 2003 році його спробували підірвати, але загинув він у 2009-му в ДТП. Поховання в «Голосіївській пустині» свідчить, що «Дід» не шкодував грошей на місцевий монастир.

Остання могила

Як уже було сказано, за радянських часів з лиця Києва стиралися старовинні кладовища. Подібні процеси відбувалися і в інших країнах, але радянський підхід відзначався цинічністю. Уціліли могили стали пам’ятниками історії. Звернімо увагу на некрополь на Видубичах. Від церковного кладовища залишилось ледь десять могил. Найвідоміші поховання — генерала Якова Гандзюка, педагога Костянтина Ушинського та подружжя меценатів Богдана і Варвари Ханенків. Спочатку на могилі благодійників стояв дубовий хрест від вірної служниці Дуні. У 1990-х ім’я київських меценатів виринуло з небуття і вже сучасні благодійники упорядкували могилу Ханенків.

У 2015 році під час прокладання теплотраси знайшли рештки могильних плит, заритих при квапливому будівництві Лівобережного масиву. Одна з плит була присвячена пам’яті жертв Микільської слобідки, вбитих у 1943 році. Плити встановили біля поліклініки на вулиці Шептицького, 5 як нагадування про історію міста. Залишки кладовища знаходяться також на Воскресенському проспекті, 25.

Могила-знахідка

Наприкінці ХІХ століття після зсуву ґрунту киянам відкрився вхід у Звіринецькі печери. У 1911-му після ще одного зсуву відкрились нові галереї печер. Під час досліджень там виявили поховання ченців. Звіринецький печерний комплекс міг розвиватися з IX століття. Одним із найвідоміших дослідників Звіринецьких печер був історик Іван Каманін. У 1918 році Каманін видав працю, присвячену цим печерам. За три роки, у 70-річному віці, вчений помер. За заповітом Каманіна поховали у Звіринецькій печері за головним входом.

Могила для академіка

Олександр Богомолець був не тільки видатним патофізіологом, а й довго очолював Академію наук УРСР. Після сталінських репресій вчених його масштабу залишилось не так і багато. Тож коли він помер у 1946-му, радянська влада поховала його з неабиякими почестями. В останню путь везли на лафеті, що зазвичай вважалося почестю для військових. Олександра Богомольця поховали в парку, який він посадив разом з учнями біля свого дому. Могила Богомольця доволі скромна, як і пам’ятник на ній. Але, як і випадку з подружжям Ханенків, продовження праці всього життя наступними поколіннями важливіше за помпезний мармур.