Пригодоньки з майбутнім. Що таке Історичний Двіж

Компанія підлітків ночує в замках, лазить підземеллями, вивчає артефакти. Вікенд розпитав їх про нудну та цікаву історію, практикум у музеї Ханенків, вертеп для Києва, а також дізнався у засновниць, як росте Історичний Двіж.

Марія Воротило викладає в школі й веде заняття онлайн. А батьки довіряють їй якщо не закохати дітей в історію, то принаймні навчити не ненавидіти предмет. В якийсь момент викладачка вирішила: досить онлайнів. Про історію треба не лише читати, а й торкатися, відчувати, пробувати на смак. Запропонувала своїм «зернятам» поїздки країною. А діти назвали це Історичним Двіжем.

Саша, одинадцятикласниця:

— У мене все почалося з поїздки в Карпати. Я не хотіла — мама підштовхнула. Я дуже боялася: незнайомі люди, раніше нікуди не їздила. Виявилося, це саме та спільнота, в якій мені подобається бути. Я наче вдома. У тій першій поїздці ми були в музеї Плитки Горицвіт. Але найбільше запамʼятовуються навіть не музеї, а люди, емоції. На Різдво разом їдемо у Криворівню. Про це мама й пані Марія багато розповідали. Дуже хочу з Двіжем в гори на Різдво.

Кася, одинадцятикласниця з Києва:

— У Двіжі з 2024 року. Я зі свідомої родини, але русифікований Київ зробив мене радикальною в питанні українства. Мене свого часу нацисткою називали. А пані Марія зібрала спільноту, де мене розуміють, на яку можу опиратися зараз і зможу опертися в майбутньому.

Хочу вступати на історичний факультет в університет Шевченка. Ніде більше себе не бачу. Впевнена, що вступлю. Майбутнє за нами. Маємо бути в курсі подій і знати, як нам діяти.

Оксана, киянка, 17 років:

— Двіж гуртує, щоб робити щось масштабне зараз і в майбутньому. Це компанія людей твого віку, з якими можеш вільно спілкуватися, приємно проводити час і вивчати історію. З Двіжем я була у сімох поїздках. Готуюся з пані Марією до НМТ і маю чудові успіхи. Пані Марія не дає нам заучувати, вчить аналізувати на помилках минулих поколінь. Мої бабуся, дідусь, батьки — юристи. Я хочу навчатися на праві або міжнародних відносинах.

З першої поїздки стало зрозуміло: формат вдалий і затребуваний. Історичний Двіж зростав, а з ним росли його вихованці. Вчорашні школярі ставали студентами, але не покидали спільноту.

— Є діти, які їздили у вісім, девʼять поїздок. Дехто бере підробітки, просять у батьків на свята не подарунки, а гроші, щоб назбирати на поїздки. Одна дівчинка допомагає нам формувати маршрути, прораховувати фінанси. Інша займається каліграфією та створила наш логотип, — розказує Марія. — Боялася, щоб спільнота не розпалася, якщо раптом я випаду з рівняння. Але вони між собою гуртуються, ходять разом у театри, на фестивалі, концерти. Стільки разів були на виступах Жадана, що він скоро знатиме їх поіменно.

Разом читають книжки, ходять в університети на Дні відкритих дверей. Дехто виїхав з окупованих територій, інші їдуть до нас Харкова, Дніпра, Одеси. Кажуть батькам, що розглядають лише університет у Києві. Хочуть вчитися тут та тримати між собою контакт.

— В історії вони перш за все шукають відповіді. А ще хочуть змінювати світ, робити щось корисне. І тут вони знайшли дорослих, які їм вірять. Ці діти не сидітимуть пасивно в куточку. Вони хочуть бути тим гвинтиком, який може кардинально змінити весь хід історії. Згадаймо Картонковий майдан улітку. Вони були частиною того майдану.

Водночас є чимало дорослих, які палко бажають стати частиною цього руху. Марія не збирається відмовляти. Планує, що Двіж зміниться. Його складатимуть три категорії: діти до 18 років, молодь від 18 до 30 та дорослі. Мріє, що всі будуть взаємодіяти між собою. А для роботи з дітьми хоче залучати студентів-випускників Двіжа.

Співзасновниця Історичного Двіжу вінничанка Ірина Басенко працювала в туризмі. Марія зверталася до неї по допомогу в організації перших поїздок. Басенко розробляла маршрут та логістику.

— Мабуть, головна відмінність Двіжа від туризму — що ми готуємо дітей до НМТ, — пояснює Ірина. — Пані Марія скидає список локацій, а я будую логістику, щоб відвідати якнайбільше місць. Наприклад, отримала список по Черкащині всіх локацій та пам’яток, що є в НМТ. На карті це клубок напрямків, стрілочок. Далі планую, як їхати, де їсти, ночувати.

Місцеві бачать, що нам цікаво, що ми хочемо не на дегустацію побігти, а послухати, як вони цей палац відновлюють. Включаємося, коли потрібне якесь волонтерство, прибрати, повиносити. Натомість нам проводять якусь лекцію, розповідають про роботу, досвід.

Орендуємо автобуси, у нас уже є свої водії. Загалом наші домашні діти звикають до різних умов. Живемо не лише в готелях, а й в школах, палацах, садибах, хатах, наметах. За одну поїздку змінюємо багато місць.

Оскільки ці «ростущі організми» постійно хочуть хочуть їсти, то ми придумали фішку: беремо з собою пʼять ящиків пиріжків. Нам печуть їх господині з Білої Церкві. Видаємо ті пиріжки прямо в поїздці.

На Хмельниччині є палац Малієвецький. Ми колись попросились до них на практикум. Жили в палаці, по чотири-пʼять людей в кімнаті. Допомагали по господарству, дивилися, як працюють реставратори, які знайшли таємну кімнату: на фото її бачили, а в палаці була захована, замурована.

Влітку їздимо на чотири-пʼять днів, можемо й декілька областей відвідати. У п’ятиденній подорожі по Черкащині на День Незалежності відвідували місця, повʼязані з Шевченком, гайдамаками, козаками. Були в палацах, Умані, Буцькому каньйоні.

Поселилися в садибі в Холодному Яру. Це проблема, бо нас близько 50 людей, а садиби розраховані на сімʼю. Але там власники подружжя, яке організовує фестивалі. Перед нами був фестиваль байкерів. Це село, бездоріжжя, там своя атмосфера, готелів нема, але це дуже важливі історичні місця. Тож жили у великих кімнатах по 15-16 людей. Діти звикли до комфортних готелів по двоє в кімнаті, а тут отримали новий досвід. Зранку вийшли на величезне подвірʼя, побачили ліс, гору, поле, сцену. Ми там і на коні каталися, і спортивні змагання проводили. Шашлик нам готували на мангалі три метри довжиною. Комфортні готелі стираються з пам’яті. А ту ночівлю діти й зараз згадують як мою майстерність організатора, яскравий пригодницький спалах.

Історичний Двіж готувався до вертепу, а Вікенд запросили на репетицію. Підлітки розповідали, як обирали бути у вертепі Козами, Ворожками, Жабами та Вареничками. Як між уроками та курсами вечорами робили маски, ліпили фігурки, збирали та фарбували різдвяні зірки.

— Сама я київська й вертепами не розбалувана, —ділиться Марія. — Вперше повноцінний вуличний вертеп побачила років у 18 у Львові. Традиції повертаються, стають популярними. Я запропонувала дітям, пообіцяла, що знайду залу для репетицій, людину, яка допоможе нам виспіватися й підібрати пісні під нас. А ким бути у вартепі кожен вирішував сам. Тепер у нас є Чорт, Смерть, Циганка, кілька Кіз, Жаба. Багато прикольних образів, які хочеться роздивлятися.

Ми вивчили десяток пісень, зустрічаємося на репетиціях. Врахуйте, це діти з різних міст, їм треба приїхати, десь переночувати. Плануємо виступити з вертепом в Києві 28, 29 і 30 грудня. Маємо різні маршрути, буду публікувати у фейсбуці. Нас запросили кілька ветеранських організацій, волонтерські фонди.

Діана, десятикласниця:

— Пані Марія в одній з поїздок розповідала про ідею з вертепом. Я загалом за будь-який двіж з Двіжем, намагаюсь долучатись. Гортала Pinterest, щоб вибрати образ із рогами. Чортом бути не хотіла, вибрала Козу. Все сама робила, тільки з зачіскою мама допомогла.

Марія, одинадцятикласниця з Одеси:

— Вже другий рік з пані Марією, загорілася ідеєю вертепу. Думала про Козу, але вирішила, що Козою буде кожна третя. Тож вибрала Жабу. Склеїла голову з картону. Пофарбувала. Привезла на фотосесію, залишу тут, потім ходитиму в ній із вертепом по Києву. У Двіжі так підібралися люди, що цікаво разом подорожувати, ходити по музеях, співати.

Саша, одинадцятикласниця:

— Вертеп для мене не щось нове. Я в бабусі в селі Острів на Білоцерківщині з молодшим братом ходила. Це родинна традиція, мама прищепила, ми співали колядки вдома. Ідея вертепу в Києві сподобалася — маємо підбадьорити людей і себе. Були моменти, коли хотіла відмовитись, тому що 11 клас, не встигаю. Але для мене це така віддушина!

Орися, третьокурсниця педагогічного коледжу:

— Я все життя співаю, в музиці з шести років. Вертеп ми водили не раз. Співали в метро і на благодійних концертах. Мій образ — Коза. Асоціюю себе з ними. Вони чудові, ніжні, смішні, трошки бешкетні.

Оксана, школярка з Києва:

— На курсах математики була дівчинка з Двіжа. Вона розказувала про вертеп, я подумала, що теж хочу. І мене взяли! Всі такі привітні. Я тільки прийшла, а мене прийняли як свою, ніби я тут вже 10 років.

Я ніяк не могла обрати образ і жартома сказала: «Буду вареником». Повний образ не зібрала, але тримаю маленькі варенички. Зліпила їх з повітряного пластиліну, а всередині коробочки, наповнені гречкою. Тому вони гарно торохкотять.

Кася, одинадцятикласниця з Києва:

— Я збираю традиційний одяг, маю багато спідниць, корсеток, сорочок, прикрас. Нічого не лишилося в моїй сімʼї, бо нас розкуркулювали, зсилали. І я хотіла мати щось своє. Для вертепу обрала традиційний стрій.

Оксана, киянка, 17 років:

— Для вертепу я обрала роль Ворожки, вона така яскрава. Ще я самостійно зробила Різдвяну зірку. Фарбувала, покривала декількома шарами епоксидної смоли, щоб вона сяяла.

Історичний Двіж уже не просто ініціатива однієї вчительки. Тепер це громадська організація, яка звертається з офіційними листами до директорів шкіл, щоб відпросити дітей для участі в новому проєкту. Тож я зустрічаюся з ними на «Історичному практикумі у музеї Ханенків».

Поки підлітки розбирають важливі питання, говорю з Ганною Рудик, заступницею директорки з освіти та публічних програм.

— Музей Ханенків давно не працює за радянським або пострадянським каноном. Маємо багато років досвіду роботи з Малою академією наук, консультуємо, рецензуємо, підтримуємо юних дослідників. Шкільні вчителі можуть ставити нам певну спецзадачу щодо екскурсії, майстерні з фокусом на те, що хотіли б артикулювати.

Така співпраця нас розвиває, витоншує нашу чутливість до дітей, школярів, підлітків. Підлітки — неймовірно цікава аудиторія. Вони мають енергію на заперечення, енергію критичного погляду. Часом з пієтету до музею дорослі слухають спокійно і дуже схвально, а підлітки можуть і запитати, і посперечатися. Ось і починається корисна і цікава розмова.

Тому ми були готові до співпраці з Історичним Двіжем. Навіть до такої обʼємної, три дні з 10 до 18 годин. Вийшло вписати її в наш інтенсивний грудневий план. Все йде дуже динамічно, інтенсивно і водночас глибоко. Ми мислимо історію як науку і історію як процес. Старшокласники Історичного Двіжу сприймають, розуміють, адекватно і сильно на це відповідають.

Ірина Тимошенко, менеджерка публічних програм музею Ханенків:

— Підлітки шукають себе, їм скоро вступати. Тож про специфіку роботи науковців вони можуть дізнатися з нашої практики. У музеї відбувається багато виставок, інші готуються, є міжнародні проекти. 15 підлітків з Історичного Двіжу залучені до цих процесів. Наші науковці люблять працювати з молодою аудиторією.

Дехто відклав справи, хтось зупинив процес на день-два заради цієї програми. Вона вийшла доволі інтенсивною, динамічною. Перший день ми приділили історії музею і фундаторам Варварі й Богдану Ханенків, тому, як сформувався музей і як він існував.

Двадцяті, тридцяті роки, Друга світова війна тепер дуже близький нам досвід. Тож на другий день ми говоримо про те, як музей живе під час війни, що ми змінилися, проводимо тимчасові виставки. І це новий досвід для музейників. Говоримо про реституцію щодо європейських країн, які повертають свої колекції. І про досвід реституції музею Ханенків.

На третій день плануємо практичні заняття, щоб зрозуміти специфіку професії. Зокрема розберемо, хто такий зберігач і як він працює, що таке цифровізація.

Марія Воротило:

— Ми хотіли побачити, як працює сучасний музей, де науковці досліджують артефакти, використовують різні технології. Бо треба не лише викопати артефакт, а й зберегти для наступних поколінь.

Діти думали: артефакт знаходять, він опиняється в музеї, його ставлять на поличку. Все. Ніхто не знав, що його далі досліджують. А тут їм розповіли, наприклад, про концепцію колоніалізму, про те, як переглядають ставлення до артефакту, намагаються співпрацювати з музеями по світу, шукають схожі речі. Навіть таке питання: в тебе вже є досліджена певна річ, ти кладеш її на поличку в музеї. А як підписати? Що ти хочеш, щоб прочитала людина, яка прийде до цього артефакту? Що ця річ повинна принести відвідувачеві, які думки та питання викликати?

Як шукають ці артефакти, ми збираємося дізнатися влітку на археологічних розкопках. Літо буде насиченим: поїздки щомісяця, дослідницька практика. До того теж не сидітимемо без діла. З вінницькою командою, яка займається пошуком інформації про рід у архівах, працюватимемо на практиці.

Частина цих дітей розглядають історію не як хобі, а планують пов’язати з нею майбутнє. Але вони думають: піду я вчитися на історика, а що далі? Стереотипи кажуть, що історією не заробиш. Тож намагаюся знайомити їх з людьми, які успішно займаються практичною історією. Дітям, вихованим на успішному успіху інстаграму, корисно бачити такого собі сучасного українського Індіану Джонса.

Вони вже не просто кажуть «хочу поступати на історика», а мають конкретику, обростають знайомствами з реставраторами, реконструкторами, музейниками, археологами, людьми, які працюють в архівах, тощо. Так, це важка робота. Але не кажіть, що на історії не зробиш. Заробиш. Якщо є фантазія, креатив, бажання, команда, то світ доволі щедрий на пропозиції.

Діана, студентка першого курсу китайської філології:

— Я в Історичному Двіжі з пілотної поїздки. Як перший раз поїхала, так і їжджу. У музейному практикумі мене засмутило, що ми не бачимо ті прекрасні твори, що були зібрані в музеї. Сподобалося, що науковці музею дуже обізнані, але якщо чогось не знають, то прямо про це кажуть. Завдяки ІД ми буваємо в таких місцях і дізнаємося такі речі, яких ніколи не побачать і не дізнаються звицчайні відвідувачі. Тому я хочу залишитися в цій спільноті, допомагати їй розвиватись, масштабуватись.

Ярослава, першокурсниця Могилянки, вчиться на культурології:

— Я доєдналася до програми в музеї, бо вона повʼязана з моєю спеціальністю, і це надзвичайно цікаво. Захоплена цим музеєм. Раніше сприймала його як збірку класичного мистецтва. А після початку повномасштабного вони показують сучасні твори, я була на фотовиставці. Захоплена тим, як вони відреагували на обставини.

Арина, першокурсниця Могилянки, вивчає культурологію:

— Через нашу зацікавленість ми можемо набагато глибше все досліджувати. Коли їдеш з класом, всім нудно: і дітям, і екскурсоводам. Я відчула, коли поїхала з класом в ті місця, де ми раніше були з Двіжем. Екскурсоводи часом нас лякаються. 50 дітей приходить в замок, вони такі: «О, зараз рознесуть по камінчиках».

Практикум в музеї дуже близький до моєї спеціальності в університеті. Культурологічний. І ставлення до нас адекватне, таке доросле ставлення. І це проявляється в програмі. Вона не створена для дітей, яких треба розважати, бо знудяться. І практичні речі були: ми на інструментах стукали і під мікроскопом дивилися на різні гравюри. Раніше не знала про стільки різних видів гравюр!

Назар, одинадцятикласник:

— У школі я історію не любив, а потім стало цікаво. Мама запропонувала займатися додатково. З восьмого класу займався з пані Марією, поїхав з Двіжем. Дуже незвично, що є підлітків зі спільними інтересами, які рвуться щось вивчати. Порівняно зі шкільним оточенням мені цікавіше, є з ким обговорити.

Після цього практикуму стежитиму за кожною подією в музеї. За можливості тягнути сюди друзів. У перший день розповідали про історію самого музею. Що люди були завзятими колекціонерами, хотіли ділитися знаннями. І зараз музей попри війну намагається працювати, шукають можливості.

Ріша, 18 років:

—З Двіжем з першого виїзду. Нас обʼєднує спільна жага до нового. Щоб разом досліджувати, обговорювати, поширювати по іншим своїм спільнотам. Цього разу ми побачили, як працює музей зсередини. Виставку про Африку змусила замислитись, що ми говоримо в основному про європейське мистецтво та культуру. І сприймаємо культуру інших народів теж через призму європейськості.

Мирослава, одинадцятикласниця:

— Я наче новенька, але почуваюся як своя, вписалася в Двіж одразу. До цього мені було дуже погано, одні сірі будні. Поїхала з Двіжем і надихнулася, відчула себе живою, повірила, що є майбутнє. У школі деякі вчителі ведуть уроки російською, діти російськомовні. Але тут я знайшла дуже однодумців і друзів. У музеї вразили вмотивовані зацікавлені працівники. Вони хочуть ділитися знаннями, такі заряджені.