Не тільки Жадан: 8 поетів, яких варто читати у соцмережах

Поети тепер не сивочолі класики у вишиванках, які сумно дивляться з портретів. Вони зухвалі і активні: читають вірші у пабах, ведуть сторінки у соцмережах. Вікенд склав власний, абсолютно суб’єктивний список улюблених поетів, яких читає редакція.

Не радитимемо вам підписуватися на сучасних класиків типу Жадана, Іздрика та Кабанова. Це ви можете зробити і без нас. А ми поділимося відкриттями.

Богдан Куценко

Вінничанин Богдан Куценко публікує свої вірші у фейсбуці та читає на численних літературних вечорах і посиденьках. Охочих слухати пана Богдана багато. Він ніби витягає з нашого повсякденного життя маленькі важливі речі і зворушливо загортає їх у рими. Виходить вдало.

це Поділля
Бугом тече до моря
подоляни живуть між Дністром і Бугом
на церквах мінарети сліди наруги
сірий коник із одинарним плугом
чимчикує вічно із часом поряд
це Поділля
тут на кожнім горбі по хаті
а на кожному схилі по вулиці
ці місця горбаті спитай у баті
тут дівки красиві та не пихаті
можна губи порізати об їх вилиці

Вірші тут.

Ія Ківа

Поетка та перекладачка народилася у Донецьку, а у Київ переїхала у влітку 2014-го. Ія пише російською та українською, а ще перекладає Сергія Жадана та інших українських поетів на російську.

Перша поетична збірка авторки вийшла у 2019 році. Загалом її поезія доволі травматична, бо вона про мову й неможливість говорити, про пошук ідентичності й історичну пам’ять. А також про війну та людину в буремні часи.

війна — підсліпувата кравчиня
що відтинає від язика мову за мовою
зшиває і розшиває смужки крайнеба
наче звитяжний прапор майбутнього
тому в нас тепер усього лише половина:
пів мами пів тата пів смерті і пів життя
а їхні обрізки поховані на чорний день
як бурштин мирних мрій за повіками часу
але ми не хочемо гратися в хованки
і обираємо смерть
як підлітки — незалежність
і живемо в ній наче у власному домі
день і ніч ножиці брязкають
голоси у військових частинах риторики
глухнуть як приголосні
а голосні б’ють в барабани світанків
наче зірки в скроні світла
але все що ми чуємо —
брехання собак-безхатченків
поки смерть нашиває на очі нам ґудзики
а голка під серцем сльозами заходиться
і ковзає, ковзає, ковзає — щоб не померти:
захлинутись кров’ю боїться у постілі сну

Олександр Михельсон

Багато хто знає Олександра як журналіста. Армія фанатів поважає його за переклади книжок Террі Пратчетта. А є ще група людей, які чекають нових поезій автора.

Читати Михельсона цікаво, у нього непросте та бурхливе життя. Треба підписатися у фейсбуці, бо ніде більше його віршів не знайти. Він не виступає з читаннями, не планує видавати збірку. Просто іноді складає рими і ділиться з друзями. Мабуть, завдяки абсолютній байдужості до слави його вірші виходять такими чесними та живими.

А коли ти блукаєш по лезу ножа, в невідомому напрямку і без вітрил, відчувається, де та остання межа, за якою, можливо, не вистачить сил. Тільки північ і південь (чи захід і схід) припустимі, коли рівновага — це все; крок ліворуч, праворуч, поріз і політ, і тебе на планету невпинно несе.

Балансуй на узбіччі, не думай про мить, за якою, можливо, зупиниться час. Ця планета на тебе невпинно летить, бо така її доля — летіти на нас. Забувай про тутешні прозорі зірки, забувай імена і банальності дат; нас пробачать всі наші й ненаші жінки, адже кожен — майбутній колишній солдат.

Відморожений травень, у місті чума, хто казав би про те, що не вистачить слів... Лезо має кінець, ширини вже нема, Всесвіт створено точно як ти захотів.

Коля Кулініч

Енерджайзер, який живе поезією і втягує в неї всіх навколишніх. Колись він був співорганізатором класного київського проєкту «Вірші в ночі». Зараз разом з трьома іншими поетами бере участь у перформансі «КЛМН».

Кулініча не просто читають і слухають, часто його обожнюють і не соромляться зізнаватися у цьому. Йому вдається викарбовувати свої рядки у підсвідомостях, залишати довгим відлунням у серцях.

Таким нам колись уявлявся різдвяний день:
Гострі ялинки, вайлувате, високе небо,
Дитячий конструктор із пересічних втіх.
Сніг хитався уліво-управо та згодом ліг.
Ти знаходиш монети на теплому дні кишень... чого іще треба?
Зорі заховані в білий дим із труби.
Ясла повні, дари несуть уздовж вулиць,
Хтось на санчатах скотився, когось збивають із ніг,
Хтось цілує сина в чоло, хтось доньку не бачив рік.
Хто б він не був, нехай сходить до нас прибулець.
Запамʼятай мене у мої найкращі часи.
Зимове сонце зійде, мати вікно прочинить.
День буде радісний, сніг гіркий,
Ніхто не залишиться на самоті,
Ніхто не зʼявиться на цей білий світ,
Якщо на те не буде причини.

Олег Каданов

Каданова більшість називає музикантом, адже харків’янин був лідером гурту «Оркестр Че» і учасником кількох відомих музичних проєктів. А поетичний хист Олега реалізовано в збірці його віршів від видавництва Vivat.

Сергій Жадан каже, що поезія Каданова «починається з ритму. Саме з ритму витворюється час. Саме ритм закладено в пам’яті, саме втрата ритму призводить до забуття. Це вірші музиканта, який гостро й надзвичайно тонко відчуває слово, його завершеність та умовність».

цей рік довжиною в сон
прокинувся та не втік
собі ж здався у полон
ця ніч довжиною в мить
ця мить довжиною в біль
не світить і не горить
випалює звідусіль
життя довжиною в тінь
і тінь довжиною в день
очікує на амінь
в кінці всіх моїх пісень

Сергій Локшин (Седрік)

Ще один поет від музики. Починав він з публікацій віршів у Живому журналі, потім перебрався на фейсбук. Кажуть, саме у соцмережі його помітили музиканти групи KAZKA. Тож для них Седрік написав тексти хітів «Свята» і «Плакала».

Подейкують, зараз поет та музикант працює над власним альбомом. А ще він тепер дуже крутий і дорогий автор текстів для музикантів.

Алкоголь и секс, подтверждаю, точно.
Вся история — ровно четыре строчки.
Кто тебе разрешил, признавайся срочно,
Быть таким неземным цветком?
Ох уж эти твои movimenti dolci,
Ради них я готов подождать подольше.
И пускай ты похожа на чью-то дочку,
Я с отцом твоим не знаком.
Я Коэльо в душе, а наврал, что Маркес
И раздел, начиная с ботинок Martens.
Я с тобой утону в этом сладком марте,
Вдруг обманутый тишиной.
Ночь хранит наш маяк из пустых бутылок,
В нём я крепко целую тебя в затылок.
Обещай, что всё будет предельно мило.
«Есть, замётано, решено».
То любовь, то дела, очень сложный график.
И похоже времени вновь не хватит
Ни придумать подписи для фотографий,
Ни ворваться на серпантин.
Но ты спрячь моё сердце в большой коробке,
И пока заживают татуировки,
Пропуская все «р», расскажи мне робко
О сюжетах твоих картин.
Да, я знаю, от сливочного сандала
Жди безумия и скандала.
Но я верю в лучшее, ты сказала
«Не сегодня, и не со мной».
Что ж, спасибо, Ванга со вкусом манго,
За прокушенную губу и танго.
Пусть рассветы прекрасны, но мы как панды —
Не выходим на свет дневной.

Юрій Строкань

Цинічний в усьому, що стосується «справжнього дорослого життя», в ліриці він надзвичайно зворушливий. Знаходить особливі рядки, щоб дотягнутися до жіночого серця кожної. Навіть до колишньої. А це вже знак якості, погодьтеся.

Мені часто писали…
Тоді, дощового липня:
Що вишні давно зібрали
І серце нарешті вільне,
Що я довго ішов наосліп,
Що порожня стоїть квартира,
Бо і діти уже дорослі,
А ти все не їдеш, Юра!?
Якась захмеліла хмарка
Благала втікати звідти,
І не в якісь там Гагри
А з вікнами на Мангеттен,
Писала, що її серце
Голодна сліпа тваринка,
Мовляв, ти забудеш все це,
Стрибай у таксі, дитино,
Бери тільки паспорт, хлопчик
Я із тебе зроблю що треба,
Писала, — бери що хочеш,
І це… що скавчить між ребер
…а ось дитина. На фотографії…
І кульки злітають зграєю,
І мама її, без сумніву,
Аніскільки мене не знає,
І підпис: «А я змінилась…
Тоді я була блондинка…
Я, чесно, тебе любила…»
Злітало хітом з платівки
Нестримні дівочі мрії
Гойдались на шиї скельцем,
І десь у Парижі чи Римі
Хотілось розбити серце,
Писати йому із Криму,
Дзвонити йому щоночі,
Що, власне, якогось дива
Хочеться-хочеться-хочеться
Мені часто писали, милі,
Увесь липень шипів дощами,
У вікні кораблі дельфінами
Розбивались на смерть серцями,
І лунало щось із навушників:
Сонік Юс або Шокін Блу,
І хотілось тоді не музики,
Лише чути тебе одну.

Марина Пономаренко

На сторінці цієї авторки знайдемо стримані записи про особисте, роздуми та легкий гумор. І вірші. Читаєш — і тобі трохи боляче, але це завжди такий солодкий біль. Правильний, бо слова продряпуються всередину, дуже глибоко.

Оскільки авторка киянка, у рядках час від часу зустрінете знайомі кожному об’єкти — тролейбус Київпастрансу, наприклад.

(фрагмент)

Ось проста дівчина Ліда
Веде свій тролейбус, а він — їде
Він їде крізь місто, у місті цвітуть вишні
Весна цьогоріч видалась дивовижна
Ліда думає: «Ось я, проста дівчина Ліда,
Живу собі, не лишаючи сліду,
Про мене не пишуть вірші
і не знімають фільми
Зате відпрацювала зміну — і вільна»
Ліда всміхається. Ліда цвіте, як вишня
У Ліди — вечірні зміни на цьому тижні
Ось ніч, і Ліда в депо після зміни
Пʼє «Кока-Колу» і їсть «Мівіну»
Навколо гудуть хрущі і цвітуть вишні
І Ліда не думає про величне чи вічне
Квіти падають Ліді в тарілку,
В волосся,
В долоні
У Ліди в долонях — тролейбусні лінії
замість лінії долі
Ліду ніхто не чекає, Ліда нікому не сниться,
У Ліди тролейбус — її фортеця і колісниця
В депо є начальник і звуть його Гриша
Він каже: «Лідо, ти наче сіра миша
Купила б собі яку сукню,
хоч гривень за триста
Бо схожа на стрийського контрабандиста
Ти, Лідо, проста, наче пʼять копійок
Таких не кохають,
за таких не влаштовують бійок,
Була би ти, Лідо,
як більш-менш нормальна баба
Дивись, на тебе хтось і запав би
Може, у нас би з тобою щось вийшло»
Ліда мовчить. У серці у неї цвітуть вишні.
У Ліди є дід, дід живе на краю світу
Ліда любить свого старого діда
Дід живе біля річки і має човен
Дід знає, який цей світ, і знає, із чого він
Дід знає також усе про Ліду
Він каже їй часто:
«Лідо, ти могла би водить боліди,
Лідо, ти бути могла б як Шумахер
Хто не вірить у це — шли нахер
Шкода, Лідо, що так мало платять
Мені бракує на віскі, тобі — на плаття
Ох, Лідо, хай би воно все скисло
Шукай собі, доцю, контрабандиста
Ти, Лідо, така суперова дівка,
А в контрабандиста завжди є готівка
Він зрозуміє твої болі й мороки
Я знав одного такого».

Вірші тут.