Попри війну Національна опера України відчинила двері для глядачів. Як працює головний театр країни зараз та як він працював під час Другої світової? Вікенд завітав на першу воєнну виставу та дізнався подробиці.
12 фактів про роботу Нацопери під час війни:
Перша вистава відбулася 21 травня, на день Європи в Україні. «Україна визначилася зі своїм європейським напрямком розвитку, і символічно, що ми відкриваємося перлиною європейської класики — оперою Джоаккіно Россіні «Севільський цирульник», а завтра звучатиме національна класика «Наталка Полтавка», — сказав головний режисер театру Анатолій Солов’яненко.
Уже дві третини трупи повернулися до країни, в театрі очікують на повернення решти артистів упродовж червня. Кілька артистів балету та оркестру продовжують службу в лавах ЗСУ.
У перші вікенди головний театр країни тішить глядачів операми. З середини червня розпочнуться й балетні програми. Балету трохи більше часу потрібно для відновлення форми, нагадав головний режисер театру.
Зараз вистави будуть лише денними. Початок — о 14:00. Як пояснив Солов’яненко, так публіка встигне повернутися додому до настання комендантської години. Водночас персонал театру зможе розібрати декорації, підготувати все для наступної вистави та вчасно повернутися додому.
Поки що покази відбуватимуться тільки у вихідні.
Кількість глядачів у залі обмежена — 300 осіб. Рівно стільки людей вміщає театральний гардероб, який також виконує функцію укриття.
У разі повітряної тривоги виставу призупинять, а глядачам запропонують спуститися до укриття. А по закінченні тривоги — повернутися до залу та продовжити перегляд.
На щастя, під час «Севільського цирульника» тривога не звучала.
Театральні каси поки не працюють, квитки можна придбати онлайн.
Уже майже всі квитки на найближчі вистави розкуплені, каже головний режисер театру. Очевидно, кияни дуже скучили за улюбленим театром.
Серед гостей на першій виставі були військові у формі, закордонні дипломати у вечірніх туалетах, українські та іноземні журналісти. Овації після спектаклю були неймовірно гучними та довгими.
Порада глядачам, які мали квитки на вистави, що не відбулися через війну: зверніться до адміністраторів театру, розвʼяжіть питання заміни.
Солістка Ольга Фомічева виконувала партію Розини у виставі «Севільський цирульник». Перед спектаклем артистка спілкувалася з журналістами й навіть розплакалася, коли розповідала, наскільки вона щаслива повернутися до роботи в Києві.
— Війна торкнулася всіх нас. Мені довелося відпустити сина з бабусею і дідусем у Німеччину. Йому там спокійно, він не має бігати до підвалу під час тривог. Лише тиждень тому випала можливість побачити сина, бо ми були в Німеччині з благодійними гастролями. У тій виставі брали участь українські артисти разом з німецькими оркестром і хором. Відчуття неймовірне, коли виносиш на сцену на поклін український прапор, а глядачі вітають тебе десятихвилинними оваціями.
Сергій Магера, який співав партію Дона Базіліо, каже, що публіка потребує відновлення культурного життя.
— 24 лютого я прокинувся о п’ятій ранку від вибухів і побачив, як летять ракети. Ми з родиною вирішили перебралися з Києва до заміського будинку. Там витримали цілий тиждень, коли над нами літало й гупало, будинок тремтів наче намет під вітром. 10 березня нам вдалося вибратися звідти, і ми відправилися до Львова. Там я зв’язався з філармонією, повідомив, що готовий брати участь у благодійних виступах. Тиждень перед Великоднем з місцевим оркестром виконував реквієм Моцарта в кількох великих церквах. Повернувся до Києва та помітив, як він змінився. Немає легкості мирного життя, всі зосереджені на тому, що відбувається на передку. Ніхто не може відчувати себе в безпеці. Однак публіка потребує відновлення культурного життя.
Архіваріус, бібліотекар та екскурсовод Національної опери Лариса Тарасенко бачить певні паралелі в долі театру під час Другої світової війни та нинішньої:
— 15 червня 1941 року закінчився сезон у київській опері. Більшість трупи вже роз’їхалася на відпочинок. 22 червня фашистська Німеччина розпочала війну проти Радянського Союзу. Дуже швидко, за два тижні, було прийняте рішення про евакуацію. На початку липня сформували ешелон, займався цим питанням Іван Паторжинський, соліст Українського театру опери та балету в Києві.
Спочатку евакуювалися до російської Уфи. Там киян прихистив місцевий театр, але умови роботи були неприйнятні. Вирішили їхати далі. Наступним та остаточним пунктом евакуації став Іркутськ. Історична паралель: в Іркутську знаходиться перша будівля, зведена за проєктом архітектора Віктора Шретера. Будівля Національної опери в Києві створена за останнім проєктом архітектора.
Перед тим, як покинути Київ, радянські війська замінували Хрещатик, важливі будівлі в центрі міста. У театр також заклали тонну тротилу. Тоді Київ міг втратити свою перлину, однак німці встигли розмінували будівлю. Згодом радянська влада звинувачувала в підриві Києва то німців, то українських партизанів, виправдовуючи та замовчуючи власні дії.
До звільнення Києва у 1943 році театр працював в Іркутську, навіть давав прем’єри. Тим часом в окупованому Києві театр теж не простоював. Від німців він отримав назву Велика київська опера. За пультом стояв німецький диригент Вільгельм Брюкнер, за непідтвердженими даними він був зятем Германа Коха, рейхскомісара України. Дочка Коха грала тут в оркестрі на віолончелі.
Таким чином диригент був німець, музиканти оркестру — переважно німці. А от артистів набирали серед колаборантів. Спочатку показували ті вистави, які вже були в репертуарі, згодом стали ставити німецькі опери та оперети. Звичайно, віддавали перевагу творам Вагнера. 8 травня 1943 року в театр влучила авіаційна бомба. У той час на сцені йшла романтична опера Ріхарда Вагнера «Лоенґрін». Однак тоді бомба не розірвалася, так театр вцілів удруге за ту війну.
Після перемоги на екскурсіях буду розповідати не лише про те, як пережив театр Другу світову війну, а й про те, як він пережив війну з Росією. Вже в перші місяці вторгнення до мене, завідувачки нотної бібліотеки головного театру країни, стали звертатися з запитами на українські ноти. Українська музика зараз абсолютний тренд у світі. Тому всі хочуть і нашу класику, і народні пісні. Я все це маю, ділюся з охочими, надсилаю електронною поштою.
Першими звернулися представники литовського театру. Вони готували один з найперших концертів, попросили надати їм вокально-симфонічну музику українських композиторів. Там були симфонія Сильвестрова, увертюра до «Тараса Бульби», арія Наталки з опери «Наталка-Полтавка».
Колектив президентського оркестру України зустрів війну на гастролях в Канаді. Вони отримали запрошення продовжити виступи, теж звернулися до мене по ноти. Наші оперні солістки вивозили своїх дітей в європейські країни, там же їм надавали майданчики для виступів. А вони зверталися до мене по ноти. І всі хочуть чути саме українську музику.
Сподобалася стаття? Подякуй автору!
Читайте також: Козаки, чорти, жінки: 6 вистав Нацопери на українські сюжети;
Воювати та співати: як артисти працюють на перемогу;
Рецепти тріумфів: як працюють три музи Нацопери;
