Роль глядача: що залишається після виставки

Що відбувається після виставок і інсталяцій? Чи можна зберегти емоції глядачів та зафіксувати їхні бажання? Соціологиня, доцентка факультету соціології КНУ імені Шевченка, Алла Петренко-Лисак з’ясувала це на київській виставці. І розповіла Вікенду, які мрії та здивування побачила крізь паперові квіти.

Твір мистецтва має автора. Автор творить зокрема й для публіки, як мінімум намагається вплинути на її відчуття та враховує можливу реакцію. Публіка сприймає твір і рефлексує. Партисипативний жанр (такий, що передбачає включеність, залученість) і означає участь публіки. Це той жанр, коли погляду, думки чи аплодисментів або емоційних вигуків не досить. Коли глядач чи слухач торкається, штовхає, відламує, пише, малює, відкриває або ще якось взаємодіє з твором. У мене виникло питання: а що далі? Після того, як виставка чи перфоманс завершилися, а взаємодія відбулася. Критики культури на атоми розберуть сценарій і драматургію авторського задуму, з археологічною пильністю розкопають душу автора, а про публіку, її рефлексію та поведінку напишуть абзац.

Гортаючи мистецькі альманахи чи постподієві артбуки, поринаєш в опис твору, проблематику, постать художника. Але публіка і соціум залишаються за дужками. Як лабораторний матеріал, який використали для досягнення ефекту чи результату. Мовляв, автор досяг мети — люди робили те-то або продемонстрували у відповідь на провокацію автора таку-то поведінку. Все.

Я вирішила, коли випаде можливість, роздивитися результати партисипативних творів, особливо таких, де публіки могла відреагувати текстом чи зображенням. Ось один приклад і що з цього вийшло.

«Ательє Мрій»: мистецька сукня для оголених душ

У 2024 році в Українському домі проходила виставка «Ательє мрій» — про дітей, творчість та волю до життя під час війни. У соцмережах вона завірусилася світлиною з атріуму, яка заманювала прийти й побачити на власні очі міріади квіток, що спадали з висоти купола. Сотні квіткових «струмочків» дзеленькотіли звуками життя, породженими блуканням гостей виставки між потоками рукотворних квітів і дзвоників. Ця робота «Цвіт дитинства» архітекторки та художниці Ксенії Білик складалась з понад 12 тисяч фігурок-обрисів квітів, на частині з яких було намальовано або написано українцями щось важливе для кожного автора квітки. Усіх єднало одне: досвід війни.

*^{Світлина з обкладинки у фейсбуці — Port of Culture}*

Минув рік. Я осмислювала матеріал, який вдалось отримати від організаторів проєкту (Дитячий фонд ООН (ЮНІСЕФ), ГО «Порт Культури», громадське об’єднання «Культурна Платформа Закарпаття, але особиста вдячність Каті Тейлор та Маші Реві за матеріали з виставки). Здавалося б, що тут думати! Насправді ж знадобився цілий рік, щоб осмислити той широкий формат, який охопила виставка.

Я — соціологиня, цікавлюся культурною та соціальною антропологією, у фокусі уваги — мистецькі практики. Мені завжди було цікаво, що стається з матеріалами виставок з партисипативною складовою, коли відвідувачі не тільки взаємодіють з артоб’єктом чи простором, але є співучасниками, почасти співавторами сюжетів. Куди після завершення події потрапляють записи чи малюнки людей? Чи аналізує їх митець або мисткиня? Хто міркує над зібраними рефлексіями чи думками від гостей подій? Я набралася сміливості й почала про це питати авторів чи кураторів виставок. А потім і просила поділитись матеріалами, щоб їх дослідити.

Хочу поділитися результатами опрацювання матеріалів, які створили гості виставки «Ательє мрій». Якими були ті «соціальні квіти», що клубочились у повітрі виставки? Якими були мрії та надії тих людей, які відвідали виставку і висловились на запит мисткині?

📨У межах виставки діяла інсталяція «Вам лист» художниці Маші Реви. Частиною інсталяції була анкета, люди мали відповісти на три питання: одне графічне — намалювати себе в одному кольорі за самовідчуттям, а інші два питання про явища або знання, які здивували та про особисту мрію.

📌Дещо фактажу про дані. Зібрано та проаналізовано 794 анкети — достатня кількість, щоб знайти спільне або унікальне. З них дитячо-підліткових — 396, віком від 18 до 39 років — 309, і 31 — від старших за 40 років. Усі люди погоджувалися заповнити анкети з власної волі. Вони не бачили результатів попередніх респондентів. Так, це думки тільки тих, хто завітав на виставку з 22 лютого до 3 березня 2024 року. Так, ці люди не є спільнотою чи соціальним прошарком зі спільними соціальними ознаками. Вони, як кажуть мовою соціальних наук, — агрегатне соціальне утворення (як, наприклад, черга). Та і я не шукала статистичних підтверджень. Я «змалювала» теоретичний портрет аудиторії, яка прийшла на цю конкретну виставку, відчула потребу висловитись, залишити своє слово. Я спробувала їх почути. Люди, які поділились в анкеті думками, задавались екзистенційними питаннями до себе, говорили про свої страхи, про боротьбу з собою, з власними недосконалостями, про пошук гармонії зі світом.

Натискайте для збільшення

✨Головною мрією була мрія про МИР і ПЕРЕМОГУ (саме так, капслоком — великими літерами, а поряд часто жовто-блакитна символіка), щоб «закінчилася війна». Про повернення рідних, і повернення до дому. Багато емоційних сердечок. Разом із тим люди мріяли й про буденне: про гроші, про успішну кар’єру та відкриття власної справи, про щасливе життя та кохання, про автівки та подорожі, про везіння на іспитах та можливості завести домашнього улюбленця.

💭Люди дивувались тому, що вони були змушені дізнатись на власному досвіді, що таке війна. Так і писали у відповідь на питання, що їх здивувало: «війна». Людей дивували інші люди: як натхненням, так і розчаруванням в них.

⚡️Було з десяток відповідей, що не здивувало «нічого», втім, відвідувачі згадали чимало з того, що здатне вражати (жодної анкети з порожнім полем про враження): дивували погода й різноманітні природні явища, новини або факти про світ, вчинки й навички інших людей, а от школяриків здивували дроби з математики. Немало значилися здивування самими собою, власними досягненнями, як у дітей і підлітків, так й у дорослих. Тож поряд тими, хто має бажання розібратися з власними проблемами, були ті, кому це вже вдалося, і від цього у них щире здивоване захоплення.

💌Здобути для аналізу всі квіти з інсталяції Ксенії Білик «Цвіт дитинства» мені не вдалось, та це й неможливо, адже кожен із гостей виставки міг забрати чиюсь квітку, натомість залишити власну, здійснивши символічний обмін-єднання. З незначного числа світлин, які зберегла кураторка проєкту Катя Тейлор, мені вдалося роздивитись цю «соціальну клумбу», яка промовляє тими ж словами, що й зібрані Машею Ревою анкети. Це: мрії про мир, про дім, про закінчення війни і повернення рідних, про Україну та рідні міста, про почуття любові, про щастя, про красу, про мрії і квіти, про життя.

Минув рік. З медійного поля та в соцмережах майже зникло слово «Перемога», на його місце прийшли «перемовини» та «мирна угода». Але залишилось бажання миру й щоб «вся русня здохла/повиздихала/програла», яке неодноразово фігурувало в анкетах рік тому.

Це було єдине негативне бажання серед мрій відвідувачів і відвідувачок тієї виставки. А серед утопічно прекрасних ось ці дві мрії.

Також відвідувачів вразила сама виставка. І це, мабуть, найцінніше, що у переліку здивувань досвід людей позначився позитивною емоцією «тут і зараз». Насправді ця виставка про складне й важке, адже вона про силу та стійкість українських дітей у час війни. Та сила мистецтва, власне, в тому, щоб підтримати людей, показати їм, що вони не самотні, що є різний досвід й дуже схожий на той, що проживають вони. Цей невеличкий полілог суспільства важливий як терапія висловлення, де кожен говорив і за себе, і про себе, і водночас від інших, кого не чутно. У тому й сила мистецтва під час війни. А завершу огляд матеріалів виставки «Ательє Мрій» фразою, яку хтось написав на квітці:

Що отримала мисткиня? Не просто масив реакцій на питання анкети. Це портрет публіки, яка відвідала виставку та її артлокацію. Публіки, що не просто подивилась відео й почула звук, а залишила частину свого стану, в якому перебувала під час виставки. Люди жили в матриці мрій про Перемогу й завершення війни. Але не полишили мрії про буденне й тривіальне, але таке бажане: подорожі, кар’єру, успіх, любов. Відвідувачі заповнюють власну анкету й не бачать інших, а тому не знають, наскільки вони не самотні у власних хвилюваннях та життєвих непевностях, наскільки вони мають довкола людей, які стають щасливими від тих само мрій і бажань. Що в суспільстві є людяність, турбота і щирість. Про це варто розповідати, а не ховати у стіл.