Мистецтво спротиву та роздуму: як мінялися київські графіті

Фото для матеріалу надала Інна Головаха з власного архіву

Від написів на древніх стінах Софії Київської до сучасних артів. Що хочуть сказати нам творці тих написів? Як вплинули на київські графіті Майдани та війна? Про це Вікенду розповіла дослідниця та науковиця Інна Головаха.

— Як давно ви досліджуєте цю тему?

— За фахом я фольклорист. Мене завжди тягне «в поле», а міські графіті — це поле навколо нас. Графіті мене зацікавили десь у середині 1990-х. Уперше я сфотографувала графіті у 1999 році. Найбільше світлин зробила у 2001 році, й тоді ж почала створювати власний архів київських графіті. Кожна прогулянка містом перетворювалася на полювання: занедбані будівлі, двори, дитячі майданчики та парки, набережна Дніпра та річки Либідь. Інколи було страшнувато, але цікавість завжди переборювала. Навіть мої діти в парках і на майданчиках весь час кричали: «Мамо, он ще картинки!».

— Розкажіть трохи про найдавніші графіті на стінах Софії Київської та київських церков. Про що були ті написи та хто їх створював?

— Графіті були частиною культурного та соціального життя Києва протягом багатьох століть. Сьогодні ніхто не сумнівається у необхідності збереження та вивчення історичних київських графіті. Іронія ж у тому, що давні графіті (як і сучасні) виконувались як протизаконний акт, і ставлення до них мало чим відрізнялося від сучасного ставлення до написів на стінах. Сергій Висоцький у монографії «Київські графіті XI–XVII ст.» (1985) писав, що за малювання на стінах храмів було жорстоке покарання, саме тому численні графіті писалися нишком і швидко, що наклало відбиток на зміст і форму написів. Писали їх люди різних професій і вікових категорій. Зверталися до Бога, молилися, жартували, малювали або просто писали від нудьги.

Довгий час археологи або навмисне ігнорували історичні графіті, або випадково знищували їх у процесі роботи з історико-архітектурними памʼятками. Стародавні графіті пройшли тривалу історію зверхнього ставлення до них, перш ніж їх визнали памʼятками історії. Сьогодні київські графіті 11-17-го століть — важлива складова української культурної спадщини. Роботи Б.Рибакова, С.Висоцького, О.Медінцевої, Б.Суслова, Б.Щепкіна та інших дослідників, присвячені давнім графіті. Кожен з них обґрунтовано доводив, що історичні графіті є цінним матеріалом для вивчення мови, культури, соціальної ієрархії, народного розмовного стилю, ставлення населення до релігії. У 2021 році вийшла прекрасна книга Вʼячеслава Корнієнка «Графіті Кирилівської церкви». На її сторінках міститься інформація про 683 графіті. Але на цьому я хочу зупинитися, бо я не фахівець з давніх графіті.

— Велика частина київських графіті створювалася російською мовою. Чи змінилася ситуація зараз? Наскільки зміниться вона надалі? Чи зникне російська мова з київських графіті?

— Перші графіті, які я фіксувала у 1999 році, виглядали приблизно однаково. Це були одноколірні російськомовні написи: «кто не слушает метал, тому бог ума не дал», «КТО НЕ БУХАЕТ тот кайфа не знает», «КТО КУРИТ ПЛАН тот не наркоман». Інколи намальована й перекреслена радянська символіка, слова «реп» або «лох». Також велика кількість зізнань у коханні або запрошення познайомитись: «Я був тут. Ігор» або «Я люблю Оксану. Сява», «Кто писал не знаю, а я лох читаю». Малюнки серця, троянди й інших традиційних символів кохання були поряд з англомовною лайкою та назвами американських та британських музичних груп.

— Серед графіті переважали текстові чи мальовані? Яка ситуація зараз?

— До 1994 року переважали текстові графіті. З кінця 1990-х років розвиток київських графіті поступово перейшов від традиційних накреслених ручкою, олівцем чи видряпаних на деревʼяних поверхнях графіті до техніки балонів. А ось київські графіті першого десятиліття 21-го століття вже є поєднанням традиційних throw-up та малюнків у стилі bubble, master-piece, style, tags (автографи), складних за технікою виконання, нанесених на поверхні за допомогою балонів з різнобарвною фарбою.

— Ким були київські райтери? Підлітки? Протестна молодь? Чи можна виокремити певні групи?

— Для мене графіті — мистецтво анонімне, за винятком street art, але це вже не про графіті. Думаю, що ображу райтерів, для котрих справа життя — залишити власний tag й бути визнаним. Звісно, існують відомі команди та райтери, графіті яких впадають в око. Команди ETC, KGB (Kyiv Ghetto Boys), CBK (Cartoon Brothers Kids), райтери Васик, Dazer, Mask, Микита Neak One, Msone та багато інших були засновниками субкультури райтерства в Києві. Це люди різних професій — від інженерів до дизайнерів. Більшість почали писати графіті ще в школі, дехто продовжував писати усе життя. Для когось це хобі, для когось — адреналін.

В одному інтервʼю райтер Микита дуже класно схарактеризував, чому люди стають райтерами: «Графіті — це такий стиль життя. Нічний стиль життя для тих, хто може собі його дозволити. У кишені маркер, фотоапарат, на плечі сумка з балонами, рюкзак. І сенс у кожного свій. Одним важливо щось довести. Іншим — розмалювати більше потягів або зробити напис на найвиднішому місці…»

Для мене графіті — мистецтво анонімне й колективне, бо публічна локалізація графіті передбачає, що виконавець не залишає за собою жодних прав на «приватизацію» шматка поверхні, на якому виконаний малюнок або напис. Тобто графіті втрачають право авторства в момент відтворення й стають власністю громади.

Єдине, що може захистити їх від знищення, — це важкий підступ до місця виконання, наприклад, деякі сучасні київські графіті я сфотографувала на зворотній стороні гаражів, біля залізниці, на дахах двоповерхових будинків, на потягах. Але це захищає графіті лише від знищення, ніщо не може захистити їх від інших виконавців. Тобто «конкуренти» можуть його знищити, зафарбувати, переробити. Притулком комплексних, складних за технікою виконання графіті стають важкодоступні місця: дахи будинків і гаражів, каналізації, внутрішні стіни покинутих споруд і будмайданчиків, та зовнішні стіни осель, що знаходяться на схилах. Наприклад, у парку Чкалова на вулиці Гончара в 1990-х існувала «оселя», дах якої був названий місцевими підлітками Penthouse з відповідною тематикою графічних написів й малюнків.

У протилежність цьому найменшу кількість графіті можна побачити на спорудах, які офіційно комусь належать, особливо на фасадах банків, магазинів, салонів краси, театрів, кафе, ресторанів, власники яких дбають про зовнішній вигляд. Такі споруди можуть «придбати» випадкові графіті-протест у формі «tag» (найпростіший надпис, складається лише з одного-двох слів, традиційно — імʼя або підпис виконавця). Але тривалість існування фасадних графіті досить обмежена, а можливість виникнення діалогів майже виключена.

— Чи співпрацює бізнес з графітистами? Якими бувають результати співпраці, якщо так?

— Бізнес безумовно співпрацює з графітистами, але коли графіті виконано на замовлення та є складовою інтер‘єра — це вже не графіті. Бо важливою рисою графіті є напівлегальність, певне бажання райтера порушити закон, норму, висловити протест. Домовленість із власником споруди суперечить самій природі графіті.

— Як впливають на графіті політика, вибори? Які основні події вплинули на київське графіті?

— Вибори та політика до Помаранчевої революції не були особливо розвиненою темою київських графіті. Зустрічалися поодинокі графіті з критикою чи підтримкою окремих політиків, але це було швидше винятком. За 1999-2003 роки я зібрала дуже обмежену кількість політичних графіті на стінах, зокрема «Голосуйте за Гладчука», «Буш — дурна голова», «Вперед Україна».

А от 2004 рік це все змінив. Знаєте, як переважна більшість росіян кажуть: «я політикою не цікавлюся». Так от у нас таке «нецікавлення» закінчилося під час подій Помаранчевої революції. І свідченням цього є графіті, що залишилися на стінах, написані українцями з дуже різних регіонів. Графіті були цікавою складовою Помаранчевої революції. Малюнки й написи на стінах, які були частиною помаранчевого фольклору, мали відмінний характер від повсякденних київських графіті, які я фотографувала протягом років. Помаранчеві графіті відрізнялися зовні й змістовно. Їх виконували дуже просто, ручкою або олівцем і переважно одним кольором. Більшість графіті, написаних на стінах у центрі Києва під час Помаранчевої революції, мали політичний зміст, виконувалися в найбільш відкритих та доступних поверхнях й писалися абсолютно на всьому: стінах, машинах, навіть на одязі та прапорах.

— Чи маєте якісь спостереження, як війна змінила київські графіті?

— Друга хвиля свідомої політизації київських графіті відбулася за часів Революції Гідності та після початку війни 2014 року.

^{Графіті, що зʼявилися після початку війни у 2014 році}

Київські вулиці покрилися графіті проти Путіна, Росії та війни. Також відбулися важливі мовні зміни. 2014-й став роком, коли графіті перестали бути переважно російськомовними чи англомовними, хоча останні залишаються. А от кількість російськомовних помітно зменшилася. Крім того, створювалися не лише політичні графіті українською мовою, а й філософські. Зʼявилася значна кількість графіті та муралів із зображенням українських письменників, поетів, істориків: Леся Українка, Тарас Шевченко, Михайло Грушевський, Григорій Сковорода.

З повномасштабною війною 2022 року графіті та мурали стали елементом підтримки української армії та боротьби проти окупації, показником проукраїнських настроїв. Наприклад, графіті із Залужним у Бахмуті — «З нами Бог і отаман Залужний» або напис «Бахмут любе Україну». Той факт, що в Києві та області зʼявилися графіті найвідомішого світового райтера Бенксі свідчить про те, яку роль виконують графіті у боротьбі. Роботи Бенксі, на мій погляд, треба було б зберегти, хоча знов-таки графіті мають зникати зі стінами, на яких вони намальовані. Така природа цього мистецтва.