Юлія вже 13 років живе в Києві. Вона не просто фотографує, а вміє побачити під цікавим кутом, знаходити особливі ракурси та людей з відкритими очима. Блогерка розказала Вікенду, як закохує в місто киян та іноземців.
Як усе почалося?
— Мене звати Юлія, мені 38, родом із Сум, але вже понад 13 років живу в Києві. Юридична освіта — це моя основа: працювала в державних структурах, місцевому самоврядуванні, адвокатських об’єднаннях і на приватних підприємствах. Адвокатське посвідчення отримала у 2019 році, вся моя професійна діяльність пов’язана з юриспруденцією.
Фотографія зʼявилася неочікувано. Усе почалось з інстаграму і любові до подорожей. Я фотографувала в поїздках. Але під час пандемії почала більше дивитись навколо себе — і побачила Київ. З 2020 року фотографую здебільшого його.
Фотографія для мене — це самовираження. Я не маю спеціальної освіти, лише закінчила короткий курс з основ фотографії, а все інше — досвід, самоосвіта та практика. Фотографувати — це водночас і ракурс, світло, композиція, широке поле, і «я митець і я так бачу».
Сторінку в інстаграмі веду з 2013 року. Спочатку для себе, друзів. Кадри ставали кращими, з’явився контент із подорожей, а з ним і нова аудиторія, іноземці серед підписників. Тепер мій акаунт — це Київ, його архітектура, атмосфера, люди. Іноді мені пишуть іноземці, що хочуть приїхати до Києва, коли все буде спокійно — це дуже зворушує.
— Які ваші улюблені місця в Києві?
— Київ для мене — це дім, місце, де я відчуваю тепло, рух, життя. Тут ніколи не буває нудно, він завжди динамічний і живий. Місто змінюється: з’являється більше простору для людей, кавʼярень, зелені, цікавих локацій.
Мене надихає природа, вона дарує спокій та гармонію, тому люблю гуляти в парках, скверах, ботанічних садах імені Гришка та імені Фоміна в сезон цвітіння, спостерігати за тваринами в Київському зоопарку. Подобається відвідувати музеї, мій найулюбленіший — Національний музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків. Подобається бувати на різних заходах, наприклад на ВДНГ, де завжди є з чого обирати.
Я продовжую відкривати Київ, хоча живу тут давно. Він як старий друг, з яким завжди є про що поговорити. Особливо люблю моменти, коли несподівано потрапляю в нові або приховані місця, про які й не чула раніше.
Обожнюю бувати там, де ще ніколи не була. Коли йдеться про пошук незвичних локацій, я раджу два варіанти: ходити на екскурсії та стежити за локальними блогерами. Серед моїх рекомендацій @svitlana.kyiv.ua та @notes_and_adventures. Від них дізнаюся про цікаве й нове, про місця, до яких сама нескоро дійду. Серед локацій, які запамʼяталися: мечеть ар-Рахма на Татарці й Байковий цвинтар, це атмосферні та глибокі місця.
— Що допомагає побачити інакше?
— Раніше я знімала лише на телефон, а на початку 2024 року купила камеру — і тепер у 99% випадків знімаю на неї. Обробка фотографій стала складнішою: кадрів багато, потрібен час, щоб відібрати, обробити, а робота не завжди залишає на це сили. Але мені подобається цей процес, він свого роду медитація.
Навіть у відомих місцях я шукаю інші ракурси. Багато залежить від погоди, пори року, світла й навіть наявності людей. А ще — від того, наскільки ти в моменті. Якщо гуляєш неквапно, на самоті, то бачиш більше.
Будь-яке місце у Києві може бути цікавим для зйомки. Популярні місця всі знають, а от спальні райони, занедбані дворики чи покинуті будівлі часто приховують щось особливе. Можливо, вони просто ще не отримали своєї фотохвилини слави.
Вважаю, що кожному, хто щось створює, треба мати свою «надивленість». Я підписана на безліч фотографів — як українських, так і іноземних. З українських це @andrew.kharlamov, @pozdeyfun, @zaiarnyi_pasha. З іноземних — @fredrik.axling, @visualtale, @hipster, @rosenfeld.mandy, @jorgemchagas, @flight_of_light — їх дуже багато, і кожен дає щось своє.
— Чи є складнощі з тим, щоб знімати у місті?
— На щастя, серйозних проблем не було. Я поважаю простір і правила: не знімаю там, де це заборонено, не втручаюсь у приватність. Правоохоронці мене ніколи не зупиняли — все проходить спокійно. Сподіваюсь, так буде й надалі.
Мій стиль фотографування тяжіє до street фотографії, а тут ніхто не питає дозволу зробити кадр, інакше люди не почуваються невимушено, а постановне фото геть інша історія. Були випадки, коли я питала дозволу зробити фотографію, але це трапляється нечасто.
Маю правила: не фотографую на пляжі, не знімаю дітей (хіба що випадково в кадрі з дорослими), не публікую фото, де люди виглядають потрапили в кадр з заплющеними очима, у невдалому ракурсі.
Іноді трапляються цікаві історії. Так, я зняла чергового по станції метро, виклала фото, відмітила метрополітен, і цей хлопець упізнав себе і написав мені. Це була приємна несподіванка.
Поки що я більше про аматорську фотографію. Але не виключаю, що одного дня мої кадри зʼявляться на справжній фотовиставці. Це було б дуже приємно.
Сподобалася стаття? Подякуй автору!
Читайте також: Київ на фото. Як знімати та любити;
Дорога зі світлом: як будівельник став фотографом;
