Корінні кияни, хрущовки та сексуальна революція: як мінявся Київ

^{Фото: Наталія Азаркіна, Projector}

Коли «корінні кияни» почали хизуватися, як піонерів замінили урбаністи, чому молоді пари припинили боятися свекрух? Історик Олександр Вітолін дослідив топ-10 змін Києва за роки незалежності.

Корінні кияни

У радянські часи хизування «корінних киян» перед провінціалами було пов’язане не з якоюсь багатою генеалогією, а з інститутом прописки. У влади була проблема: селяни тікали до міст, де життя було легшим. Рішенням стало введення інституту прописки і паспортів. Таким чином усі громадяни наче мали рівні можливості, але міліціонери старанно стежили, щоб «рівними» були за місцем народження.

Щасливими власниками паспортів стали мешканці великих міст. Звичайно, одним з перших таких міст був Київ. А от провінціали, які наважувалися порушити закон у пошуках кращого життя, за перше «незаконне» проникнення в місто каралися штрафом, а в разі повтореного «злочину» могли навіть відправитися до в’язниці на три роки. Тільки прописка давала можливість працевлаштовуватись, лікуватись і віддавати дітей до дитсадків і школи за місцем проживання. У Києві була краща робота, кращі лікарі та краща школа — але тільки для киян.

Такий дисбаланс породжував зверхнє ставлення «корінних киян» до провінціалів. Іронічно, що своєю зверхністю «корінні» найчастіше намагалися приховати провінціальне походження. Справжні корінні кияни були давно розстріляні в роки більшовицького терору чи вислані на Північ; поодинокі «недобитки» мовчали, хоча вони якраз мали що сказати.

Одним із найнадійніших способів отримати бажану прописку був шлюб. Уявіть типову українську свекруху з гонором щодо київської прописки, яка, на її думку, дісталася невістці занадто просто, — і найдраматичніша історія провінціалки в Києві готова!

Хизування «корінних киян» тривало і після падіння комуністичної системи, коли на тлі загального безгрошів’я Київ видавався золотим Ельдорадо. У 2001 році Конституційний Суд визнав інститут прописки неконституційним, за два роки Верховна Рада ухвалила відповідний закон. Та «корінні кияни» продовжували буркотіти. Особливо їм дошкуляло те, що вчорашні провінціали часом ставали справжніми багатіями. Саме гроші й пришвидшили кінець «корінних киян» в їх радянському варіанті, бо хизуватися «пропискою» перед більш успішними людьми не виходило.

Тепер у киян заведено хизуватися не тим, де народилися вони та їхні батьки, а тим, як вони жили і що зробили для міста. І саме за ставленням до міста і людей визначається, хто є справжнім киянином.

Хрущовки

Якщо в радянські часи хрущовки були предметом гордощів киян і заздрощів провінціалів, то за тридцять років незалежності вони стали об’єктом кпинів. Причин тому багато. Деякі споруджені з бетонних панельних блоків, через що мешканці більше мерзли взимку і страждали від спеки влітку.

Перші хрущовки збудовані в Києві аж у 1957-у, за цей час частина будинків дійшла до аварійного стану. Зараз для столиці хрущовки — як валіза без ручки. Місто не має жодного розуміння, що робити з будинками, які скоро почнуть розсипатися, немає проєктів реновації, які б дозволили відремонтувати ці будинки, або планів з їхньої заміни на щось сучасніше. Щороку протягом останнього десятиліття у ЗМІ проходить хвиля заголовків на кшталт «Хрущовки знесуть, а їхніх мешканців розселять», але нічого не відбувається. Молоде покоління глузує з колись бажаних хрущовок та вважає принизливим жити в них.

Мистецтво

Розібравшись з квартирним питанням, можемо визирнути на вулицю. Що б не творили радянські митці, їхня творчість мала слугувати завданням пропаганди. У сучасному Києві художники можуть дати волю своєму таланту і залишити спадщину, важливу для людей, яким хочеться відволіктися від сірих буднів.

Тільки за наших часів стало можливим перетворення Пейзажної алеї на одне з культових місць Києва, яке однаково притягує до себе і дітей, і дорослих. Бо за радянських часів щось обов’язково мало нагадувати про революцію, війну, партію, а не створювати гарний настрій.

Змінили обличчя міста мурали та графіті. І хоч київські мурали часом дратують художніх критиків і інших експертів, а графіті завжди межує з вандалізмом, але саме вони додають нашому місту молодості.

Собори

З падінням комуністичної системи Київ знову став містом храмів. Відбудували відразу кілька храмів — Михайлівський Золотоверхий собор, Успенську церкву Києво-Печерської Лаври, Церкву Богородиці Пирогощі.

Попри насадження радянською владою атеїзму, кияни повернулись до храмів. На перший план вийшла обрядова сторона: для більшості свята повʼязані з певним дозвіллям і процедурами: купання в ополонці на Водохреща, паски на Великдень і застілля на Різдво.

Сексуальна революція

У дев’яностих сексуальна революція шокувала старше покоління. Тих, хто жив у так званому цивільному шлюбі без офіційного оформлення стосунків, засуджували. «Нечувана розпуста! Любиш — значить одружуйся», — обурювалися старші. Але молодь бачила в таких стосунках не розпусту, а право на помилку. Так вони сподівалися застрахувати себе від розлучення, або ще гірше — остогидлого шлюбу «поки смерть не розлучить нас». Як і слід було очікувати, перемога лишилася не за тим, хто гучніший у суперечці, а за тим, хто може жити окремо від порадників.

Так цивільний шлюб переміг усталені радянські уявлення про «правильний» союз. Сьогодні мало кого цікавить, чи в офіційному шлюбі його сусіди.

Продукти

Слово «гастроном» прийшло до Російської імперії з Франції, де воно означає «магазин делікатесів». Головними делікатесами на радянських столах були червона та чорна ікра. Але куди частіше господині пропонували гостям шпроти на грінці батону з майонезом і часником. Сьогодні цей «делікатес» поступився місцем тій самій ікрі, яка припинила бути дефіцитом. З радянського меню на сучасному святковому столі впевнено себе почуває тільки олів’є, та й то невідомо, чи надовго.

Разом з радянськими «делікатесами» пішли в минуле і «магазини делікатесів». Зараз важко повірити, але наприкінці дев’яностих, коли ділки вдарилися в великий бізнес і почали торгувати шубами, одягом і взуттям, білизною та ювелірними прикрасами, продавати звичайні продукти було не модно. Тож жителі елітного Печерська мали шукати гастроном, щоб купити звичайний хліб. А на свята і масові заходи ситуація ставала ще складнішою — купити їжі чи десь перекусити було доволі складно. Сьогодні кафе в центрі вдосталь, от тільки вони дратують киян літніми майданчиками на тротуарах. А на зміну гастрономам прийшли супермаркети, які активно конкурують між собою. І в них є доступна їжа і справжні делікатеси.

Молодіжні субкультури

У радянські часи життя школярів контролювала партія. Діти спочатку вступали до лав жовтенят, потім ставали піонерами, і годі було думати про вступ до престижного вишу без комсомольського значка. В якій з цих організацій не перебувала б дитина, їй доводилось жити, озираючись на думку інших. Не така, як у всіх, стрижка, інакший одяг загрожували скандалом у школі і доганою на зборах.

Тепер ти можеш вільно обирати, до якої субкультури належати: брейкдансерів, скейтерів, руферів, дігерів, паркурщиків, косплеєрів чи тік-токерів. А ще буває іде таке мале, а вже урбаніст.

Туристи

У радянські часи туристів з інших країн було мало. Мало було навіть готелів для них. І що менше було іноземців, то більше діти мріяли виклянчити в них жувальну гумку, а фарцівники — придбати джинси, музичні платівки, алкоголь і сигарети для перепродажу. А працівники військових заводів, військові і чиновники намагалися з іноземцями не спілкуватись. Бо розуміли, що після таких розмов викличуть до КДБ.

Сьогодні іноземний турист — це просто турист, гість або друг. Але ніяк не підозрюваний у шпигунстві. На Євробачення і Євро-2012 місто приймало десятки тисяч туристів, з’явилися готелі, екскурсоводи, таксі, ресторани, залежні від іноземних гостей. І такий туризм робить для іміджу Києва більше, ніж неефективні туристичні центри, вигадані міською владою.

Мер

За радянських часів керівника міськкому призначала партія, точніше її Центральний комітет. Проводилися фіктивні вибори, переможця яких визначали заздалегідь. Самовисування було неможливим. Коли хтось наважувався вписати в бюлетень ім’я гідної людини, цим назавжди псував людині життя. Висували кандидатів начебто робітники заводів, але все це було частиною вистави.

Сьогодні мер став однією з найважливіших фігур в країні. Можливості, які дає ця посада, роблять боротьбу за нею брудною. І немає мера, якому б кияни не мили кістки по справі і без. Важливо пам’ятати: як очільнику міста треба вчитися бути кращим мером, так і киянам треба вчитися бути відповідальними виборцями.

Ініціативність

Саме з радянських часів до нас дійшла приказка «инициатива наказуема». За нею нескладно зрозуміти, яким було ставлення до низових ідей та спроб щось змінити навіть у крихітних масштабах. Те, якими мають бути прояви активності, спускалося згори. Наприклад, здавши певну кількість кілограмів макулатури, можна було отримати книжки. Головним для активіста було — не відхилятися від партійного курсу і занадто не висовуватися.

Сьогодні кожен сам обирає, де докласти зусилля, щоб покращити життя в місті. Навести лад у підʼїзді, сортувати сміття, допомагати бездомним людям, підтримувати пенсіонерів або підгодовувати котиків — можна обрати справу до душі та змінювати місто на краще самому чи з однодумцями.