Чому одні музеї Києва привітні та відкриті, а в інших відчуваєш себе небажаним гостем? Звідки беруться суворі тітоньки-наглядачки? Вікенд разом із читачами та друзями склав суб’єктивний рейтинг, а також дізнався у директорки музею та експертки, яким має бути музей для людей.
Ніна Мацюк, експертка з питань інклюзивності, проєктна менеджерка УКФ (2020-2021):
— У січні ми з подругою влаштували собі невеличкий тур музеями. Спочатку зайшли до музею Івана Гончара, який зараз на реконструкції, але там роблять хоча б невеличкі експозиції, пропонують цікаві заходи та реалізують інші проєкти. Звідти натхненні та у піднесеному настрої пішли до Національного музею українського народного декоративного мистецтва.
Про нього небагато інформації. Я бачила деякі статті, відгуки та фотографії експонатів, однак сам музей дуже погано виходить на зовнішню комунікацію. Ще на вході у Києво-Печерську лавру охоронець намагався натякнути, що треба заплатити за вхід. За часів коли працювала в УКФ (Український культурний фонд), я пам’ятаю, що потрапляла на територію вільно і безоплатно.
На території ми знайшли двоповерховий музей, купили квитки. Нам повідомили, що огляд починається з другого поверху. На цьому все. Колекція музею шикарна. Там є оригінали робіт Марії Приймаченко, косівська кераміка, вбрання та предмети побуту. У захваті я почала фотографувати на телефон, без спалаху та звуку, коли до нас із неабиякою неприязністю звернулася музейна працівниця та сказала, що фотографувати не можна. Потім нам повідомили, що будуть за нами всюди ходити, щоб ми не фотографували.
Тож за нами крок у крок ходили музейні працівниці та спостерігали, щоб ми не фотографували. Коли купували квитки, ніде не бачили інформації про заборону, в касі нам теж про це не повідомили. Лише на виході з музею побачили роздруківку з забороною на аркуші А4. Але про такі речі мають інформувати на касі та пропонувати оплатити право на фото. Також платне фотографування в музеї має бути відповідно унормоване.
Це відбувалося при огляді експозиції на другому поверсі. На першому було ще неприємніше, наглядачка ходила майже впритул до нас і відкрито демонструвала своє невдоволення. Знаходження в музеї було максимально некомфортним. Не менше вразила і ялинка біля входу з Санта-Клаусом поряд. Ну це ж музей українського народного декоративного мистецтва! Чому не Дідух чи Павук?
Моїй подрузі потрібно було у вбиральню. Виявилося, що вона знаходиться десь у службовій частині без вказівників. Тобто якщо ти потребуєш візиту до вбиральні, то маєш питати у музейних працівників. Це не дуже прийнятно, повідомляти інших людей про свої фізіологічні потреби. Поки чекала подругу, почула від працівниці фразу «убила б», із контексту стало зрозуміло, що сказано про іншу відвідувачку музею, яка оглядала експозицію на другому поверсі.
Гостинність працівників не потребує ніяких особливих зусиль, знань чи додаткового фінансування. То чому ж в одних музеях вона є, а в інших — ні? Чому, наприклад, не можна поставити стільці не в кутку для наглядачки, а посеред зали, щоб відвідувачі могли зручно сісти й роздивлятися картини?
За час роботи в УКФ я бачила різні форми музейних активностей і загалом музейних трансформацій, це приємно вражало. Я звикла, що музеї змінюються, стають центрами культурного життя своїх міст і роблять усе можливе, щоб до них приходило якомога більше відвідувачів.
Ознаки відкритого сучасного музею
Зручний для відвідувачів графік роботи. Заклад точно має працювати до восьмої вечора та хоча б в один із вихідних днів.
Найважливіше — доступність музею для всіх людей. Це світова тенденція, і Україна також на цьому шляху. У нас прийнята Національна стратегія зі створення безбар’єрного простору, музеї мають бути зручними для людей з інвалідністю та інших представників маломобільних груп населення. Мають бути пандуси, таблички Брайлем, переклад жестовою мовою, адаптація експозицій, і персонал, який знає базові поняття комунікації та надання послуги.
Універсальні вбиральні, обладнані всім необхідним, та відповідні вказівники, що приведуть до них.
Термінал на касі — звичайна вимога часу.
Усі умови відвідування мають бути викладені чітко та доступно.
Найцінніше в музеї — це експозиція. Те, як персонал комунікує про експозицію чи не комунікує зовсім, важливо.
Мій список київських музеїв, куди хочеться повертатися:
NAMU (Національний художній музей України).
Минулого року на виставку коштовностей у них стояла черга на вхід, яка закінчувалась на вулиці. Уявіть, черга не в магазин чи ресторан, а в музей!
Музей Івана Гончара.
Скільки всього класного та якісного вони роблять! Не дивно, що навколо цього музею поступово формується спільнота однодумців.
Музей Ханенків.
Завжди приємно дивує не тільки цікавими заходами, а й приязним ставленням до відвідувачів.
Музей Голодомору.
Це складна тема для нашого суспільства. Тому моя особлива повага до працівників музею. Стрімко і якісно розвиваються, мають багато елементів доступності. У минулі роки у них працювала школа мистецтв для дітей, причому інклюзивна.
Музей Шевченка.
Також дуже відкриті, сучасні, активні. Мала досвід проведення там творчої школи для дітей з інвалідністю. У музеї є пандус, ліфт, універсальна вбиральня.
Музей Третя після опівночі.
Один із найкращих проєктів в місті. Це приватний музей, і він складає гідну конкуренцію національним.
Музей Грушевського.
Була там неодноразово і сама, і з дітьми, з різних приводів. І завжди зустрічають приязно, всюди дозволяють ходити. Є елементи доступності.
Музей-квартира Тичини.
Наче невеличкий, але там завжди насичена програма, купа різних заходів та активностей, цікавих для відвідувачів різного віку.
Редакція та читачі підтримали цей список, а також назвали місця, де до відвідувачів ставляться непривітно:
Київська картинна галерея
Музей українського народного декоративного мистецтва
Національний заповідник «Софія Київська»
Заповідник Києво-Печерська лавра
Музей «Кирилівська церква»
Ми оцінюємо роботу музеїв із боку відвідувача. А як виглядає з іншого боку? Про тонкощі та секрети музейної роботи Вікенду розповіла Євгенія Слизюк, директорка музею-квартири Павла Тичини (2016-2021).
Чому одні музеї Києва мають репутацію гостинних, відкритих і дружніх, а щодо інших або взагалі немає відгуків, або лише нарікання?
До розуміння гостинності, відкритості та дружності входить багато факторів — це спілкування з відвідувачами у приміщені та соціальних мережах, доступність інформації про музей, його колекцію та історію, зв’язки зі ЗМІ (анонси, фотозвіти, пострелізи, статті), різноманітність заходів та проєктів, інтер’єри та доступність приміщень.
Над кожним перерахованим аспектом потрібно наполегливо працювати. Для цього реформувати потрібно всю музейну сферу, а нині змінюються окремі музеї тільки завдяки своєму ентузіазму, силам, ресурсам. Це своєю чергою для відвідувачів виглядає так, що хтось гостинніший, а хтось ні.
Важливим питанням є зміна типового штатного розпису та оплати праці. Ці питання можуть бути розвʼязані лише на державному рівні. Київські музеї державної та комунальної власності керуються наказами Міністерства культури та інформаційної політики України. Низька оплата праці змушує частину молодих спеціалістів після кількох років роботи залишати музей та йти працювати в інші сфери. Застарілий штатний розпис перешкоджає залученню спеціалістів сучасних професій, тому музейні працівники беруть на себе додаткові обов’язки. Але є те, що може дати кожний колектив, — це свій позитивний настрій та люб’язне спілкування.
Від чого/кого залежить, яким є музейне ставлення до відвідувачів?
Від керівництва музею та ставлення до роботи кожного члена колективу. Половина працівників закладу постійно працює з відвідувачами, тому бажано підбирати людей, які вміють знаходити спільну мову з іншими.
Жінки, які працюють у музеях і наглядають за відвідувачами, — хто вони?
Музейні доглядачі — це працівники першої лінії. Першими зустрічають відвідувачів адміністратори, касири, працівники гардеробу, музейні доглядачі. Саме вони й «створюють обличчя музею» для відвідувачів. Основним завданням музейних доглядачів є збереження музейних предметів від пошкоджень і крадіжок.
Вони працюють там все життя чи приходять лише у старшому віці?
Буває по-різному. Є ті, хто працюють доглядачами кілька десятиліть, а деякі — лише кілька років. За час роботи я зустрічала людей різного віку. Якщо узагальнити, то на цю посаду приходять люди, які досягли сорока років і старші.
Стереотипи щодо них справедливі?
Завжди може спрацювати людський фактор. Музейний доглядач може піддатися емоціям і спілкування вийде не зовсім приємним для всіх.
Інколи відвідувачі не розуміють, чому доглядач не дає відповіді на всі їхні запитання та уточнення, і думають, що їх ігнорують або що працівник не кваліфікований. У такій ситуації правим залишається музейний доглядач, адже до його обов’язків не входить проведення екскурсій та консультацій. Він має запропонувати додатково придбати екскурсію чи скористатися аудіогідом.
Для мене дані стереотипи з кожним роком потроху відходять у минуле. Я бачу, що керівники працюють зі своїми колективами і це дає результати.
Але й відвідувачам потрібно пам’ятати про правила відвідування музею. Вони орієнтовані на збереження музейних предметів для наступних поколінь. Про що часто нагадують доглядачі.
Що можна зробити, щоб наглядачки стали привітнішими?
Деякі музеї організовують заняття з працівниками самостійно або залучають організації чи окремих експертів. Їх проводять з різних тем, так одною з них може бути спілкування з відвідувачами.
Як було у вас у роботі? Чи довелося працювати з персоналом, щоб змінити його ставлення?
До того, як стати директором, я вже деякий час працювала в музеї на різних посадах. Тоді до нас прийшло багато нових працівників, переважно молоді. Для багатьох це було перше місце роботи. Створювалися та реалізовувалися нові проєкти, навчалися на своїх успіхах і помилках. Кожен залишив свій слід в історії музею. Відгуки відвідувачів обговорювали, робили з них висновки та вдосконалювали роботу. Аналізували потреби та ідеї відвідувачів і що з цього ми могли б втілити у життя.
Ми, кияни, час від часу нарікаємо музейним працівникам. А що думають працівники музеїв про нас?
Сучасний світ наповнений різноманітними інформаційними продуктами, яскравими, цікавими, видовищними, дивовижними. Ми розуміємо, що люди до цього звикли, хочуть отримати море емоцій та комфорт. Музеї стараються йти в ногу з часом розширювати послуги, залучати цікавих партнерів, але не завжди отримують свого відвідувача. Хотілося б, щоб не тільки музеї були дружніми для відвідувачів, а й відвідувачі були дружніми до музеїв. Спробували відпустити свій попередній негативний досвід і дати шанс змінити їхнє ставлення, щоб між відвідувачами та музейними працівниками склався діалог. Нумо нести одне одному позитив та гарні емоції!
Сподобалася стаття? Подякуй автору!
Читайте також: Картини, молодь та сторіз в інстаграмі: як працює музей Ханенків;
Від колискової до весілля: як у музеї Гончара зберігають та розвивають українську культуру;
Відчути світ на дотик, слух та смак: як працює музей «Третя після опівночі»;
Тичина у класиці, вишивці та квестах: як працює музей-квартира поета;
Скарби та привиди київського акрополя: як працює музей історії України.
