Як написати книжку та знайти для неї видавця? Скільки заробляють письменники? Через що книжка про їжу викликає неабиякі суперечки? Чому треба писати про місячні? Вікенд розпитав Ольгу Карі про письменництво в Україні.
Про першу книжку
З дитинства знала, що буду письменницею. Журналістика та блогерство стали проміжними етапами на моєму шляху. Перша книга для мене дуже особиста. Років сім тому я вперше потрапила у Вірменію, мала сумний привід, бо помер батько мого чоловіка. Розпорошена по всьому світу родина зібралася у маленькому селі. Тоді я подумала, що хочу написати книгу про цих прекрасних людей.
Писання буксувало, моментами хотілося викинути, переписати, думала, може це взагалі не моя справа. Але я знову поверталася, нагадувала собі, що завжди цього хотіла. З дописів друзів та інших письменників знала, що знайти видавця в Україні не так вже й просто. Я письменниця не художнього жанру, а такого живого репортажу, свідка з місця подій.
У книгарні «Є» випадково побачила книжку видавництва «Темпора» з репортажної серії «Самовидець» і відмітила, наскільки це близько мені. Вирішила їм написати. Видавець відповів мені за дві години й запросив на зустріч. Саме завдяки видавництву «Темпора» книга «Рибка дядечка Завена» розрослася, вмістила досвід не тільки першої, а й другої, третьої подорожей у Вірменію.
Про заробітки письменників
Письменництво — це робота, але в Україні вона досі десь на рівні хобі. Іноді я жартую, що за одну книгу отримувала приблизно стільки, скільки мала як блогерка за один матеріал. Але книгу ти пишеш пів року, а до того ще рік і більше збираєш матеріал. Щоб бути письменницею в Україні, я поєднувала блогерство та письменницьку роботу. Без цього я не могла дозволити собі писати книжки.
Не знаю, скільки книжок треба написати, щоб мати можливість оплачувати рахунки та жити нормальним базовим життям. Тож щоб писати, треба мати сторонній дохід і таке заняття, яке залишатиме час на написання книжок.
Маю досвід роботи з трьома видавництвами. Умови співпраці залежать від угоди. Можна отримати лише разову виплату, тоді наче нема сенсу в процесі продажу твоєї книжки. В інших випадках ти більше зацікавлена.
Моя книжка про місячні «Хрестик, або Дуже кривава книжка» ще не вийшла, а видавництво Creative Women Space вже створило для неї гучний старт. У нас була шикарна фотосесія, коли всі дівчата видавництва тримали в руках обкладинку книжки. Я відчувала міцну підтримку, такі речі дуже надихають.
Про премії та визнання
«Рибка дядечка Завена» потрапила до короткого списку BBC у 2020 році. Наступного року туди ж потрапила друга книга — «Компот із патисонів». Коли перша книга потрапила, я відчула гордість. Ця інституція десятиліття визначає кращі книжки України. Потрапити з першою книжкою туди — це чарівний пендель.
То був розпал ковіду, церемонія проходила онлайн, ми сиділи вдома в піжамках, з келишком вина. Відчуття залученості та свята не було. Церемонія наступного року вже відбувалася в «Арсеналі». Приходиш, бачиш письменників, їхні книжки на стендах, купу телекамер, а в тебе заготовлена маленька промова. Все це дарує відчуття дотичності. А ще отримала красиву табличку, щоб показати мамі, татові, чоловіку та поставити вдома.
Про видавництва
Майже така сама історія, як з першою книжкою, трапилася з другою. Я написала у видавництво, здається, вже наступного дня мені відповіли з «Комори», що вони беруть мій «Компот із патисонів». Думаю, видавництва дивляться не на регалії письменника та отримані ним премії, а на текст.
Так само було і з третім видавництвом. Я йшла парком, думала про свою книжку «Хрестик», згадала жіноче Creative Women Space, присіла на лавку в парку, швиденько написала листа. І поки дійшла з парку додому, вже отримала відповідь.
Про другу книжку
Якщо чесно, не очікувала, що навколо теми їжі з дев’яностих буде стільки контроверсійних розмов. Тема дев’яностих болюча для багатьох. Хтось подолав ті травми, хтось не дуже. Мабуть, я мала здогадатися, що ностальгія за сакральним радянським пломбіром стане центральною, навколо якої будуть точитися всі дискусії.
Фактично це книга жіночого досвіду виживання у дев’яності. Бо книжки, які я читала про той період, написані чоловіками, вони про малинові піджаки, серйозні розбірки. Коли чоловіки складали руки чи кидали родину заради нового способу життя та молодих подруг, жінки тягли на плечах сім’ї, дітей, побут. Той травматичний жіночий досвід виживання відгукується і зараз.
Згадую, як мої мама і бабуся після повного робочого дня мали носитися по магазинах, стояти в чергах, добувати продукти. А тоді працювати вдома — готувати на всіх. Ці патерни й зараз часом продовжують відтворюватися. За мотивами дискусії навколо шкільного харчування бачимо, що ми недалеко пішли від радянського минулого та від травматичних дев’яностих, коли вибір продуктів був дуже обмеженим, як і вибір страв.
На щастя, потроху культура їжі змінюється на краще. Для мене один з індикаторів змін — те, що зараз маємо вибір. Вже можемо відмовлятися, не їсти все, що нам пропонують, можемо не доїдати, коли несмачно. Нам дозволено «перебирати харчами». Ґвалтування їжею, наратив каральної гастрономії, коли над тобою стоїть вихователька і забороняє вставати з-за столу, поки не доїси, має зникнути. Водночас із нами залишаються сформовані минулим травми. Тому я ніколи не буду висміювати людей, які запасають гречку.
Про читання
Років п’ять тому я поставила собі за мету прочитати сто книжок, і зробила це. Тоді я вже закінчила першу книжку, ще не почала другу. Я не з україномовної родини. Тому я читала та напрацьовувала вокабуляр письменниці. Далі процес читання трохи сповільнився до 30-50 книжок на рік, бо, по-перше, трохи вгамувала голод за класною українською книгою, по-друге, багато часу забирала робота над власними книгами.
Колись я йшла до книгарні, як дитина в магазин солодощів, хотіла та купувала майже все. Ось книжки роками стоять на полиці та за деякий час я розумію, що вже не буду читати ту чи іншу. Тепер раціональніше підходжу до вибору. Цього року я маю власний челендж — купувати лише дві книжки на місяць, але це мають бути особливі книжки. Поки вдається триматися, дві січневі вже купила та прочитала.
Щороку ставлю собі в програму читання Дон Кіхота українською. Якщо палатиме моя бібліотека, першим витягну з вогню цю книгу. Ми з чоловіком навіть подорожували місцями цієї книги, побували в Ламанчі, де є музей Дон Кіхота та будинок Дульсінеї. Зупинялися в старовинному будинку, господиня якого збирає видання Дон Кіхоту з усього світу. Спочатку вона купувала їх сама, а тепер привозять гості — туристи з різних країн. В її колекції є радянське видання 1976 року з малюнками Доре. Дон Кіхота українською в перекладі Лукаша читаю досить повільно, щоб насолоджуватися.
Про домашню бібліотеку
Збирати домашню бібліотеку — це у нас родинне, ми такі книжкові ховрашки. У діда була ціла кімната під бібліотеку. Збирає книги й мій тато. Але я дуже хотіла відійти від традиції збирати книжки заради книжок.
Коли побачила, що книжки не просто стоять у шафі у два-три ряди, а вже вивалюються з неї, зрозуміла, що треба щось змінювати. Тоді я повністю перебрала всі шафи в усіх кімнатах, відібрала те, що точно не буду читати. Наприклад, колись я збирала дитячі книжки заради ілюстрацій. Книжки, з якими вирішила попрощатися, я продаю на своїй сторінці у фейсбуці. Роблю це не заради грошей, бо продаю фактично за безцінь. Просто вважаю, що збирати книжки заради книжок непродуктивно.
Мої особливі книжки
- «Шлях митця» Джулії Кемерон
- «Космос» Карла Сагана
- «Дон Кіхот»
Про «Хрестик»
«Хрестик, або Дуже кривава книжка» — це нова книжка про стигматизацію місячних. Вона вже дописана, зараз в улюбленої редакторки Ірини Ніколайчук. В роботі над книгою я провела понад 30 інтерв’ю, не всі вони увійшли до книги.
Фактично ця суспільно важлива тема виросла з книжки про дев’яності. Серед перших моїх спогадів про той період була згадка про появу прокладок. Навіть поява мобільних телефонів вразила мене менше, ніж прокладки.
Згадалося, як шкільна медсестра збирала нас, дівчат, на розмову, а хлопці кепкували: «Зараз вам будуть розповідати про «червону армію». Слова «місячні», «менструація» не вживалися. Та ж медсестра нас застерігала, щоб ми нікому не жалілися, навіть якщо в нас щось болітиме. «Мовчіть та терпіть», — таке нам радили, а не піти до мами чи лікаря.
Пам’ятаю, я прочитала в фейсбуці новину, що кожна п’ята українка живе у менструальній бідності, тобто не може купувати собі засоби гігієни. Я зазирнула в коментарі до цієї новини. «Пишете про місячні, а давайте ще напишіть про фекалії» — це багато що говорить про світ, в якому ми живемо.
Я морально готуюся до реакції на цю книжку. Сподіваюся, вона допоможе хоча б кільком дівчатам, які відчувають шеймінг і біль через місячні! Канадська мисткиня і поетка Рупі Каур розмістила в інстаграмі фото з плямою на піжамі. Інстаграм заблокував її фото за порушення правил. Але коли про це написав The New York Times, фото одразу повернули, виявилося, що ніякі правила не порушувалися. З цим лицемірством треба боротися по всьому світу.
У моєму дитинстві книжок про місячні не було. Зараз такі книжки в книгарнях є, наприклад, книга «Заборонений плід» шведської авторки Лів Стрьомквіст. На обкладинці намальована фігуристка в білому трико, на ньому видна кривава пляма від місячних. Зараз ця книжка спокійно стоїть на полицях книгарень, а я ще пам’ятаю, коли її представили на «Книжковому Арсеналі», до стенда видавництва підходили люди й казали: «Фу, яка срамота».
Про плани
Думаю, моя наступна книжка буде про жіночий вік, ейджизм, клімакс, старість. Це проблема всього світу, але в нас вона має загрозливі розміри. Нам нав’язують стереотипи, що до самої смерті ми повинні зафарбовувати сивину та мати гарний вигляд. Для нас існує ціла індустрія краси. Вирішила для себе, що більше не фарбуватиму волосся. Ну буду я сивою, хіба від цього зменшиться моя цінність?
Тому тепер хочу дати голос старшим жінкам, озвучити історії того, як вони борються чи живуть з ейджизмом.
Сподобалася стаття? Подякуй автору!
Читайте також: Як створити та видати книжку: історії від письменників;
Літературні клуби Києва: як знайти спільноту по читанню;
