Спростуй мене, якщо зможеш: чому ми віримо в неправдиві теорії

Фото: Depositphotos.

Як ми поводимося, коли нас намагаються переконати в хибності думок, і чому саме так? Що робити, щоб не стати заручником власних переконань? Видавництво «Віхола» надало Вікенду фрагмент із книжки «Теорії змов. Як (не) стати конспірологом» Максима Яковлєва, де автор розмірковує про те, що може змінити нашу думку.

Якось за часів навчання на аспірантурі в Оксфордському університеті я був на вечірці в сусідньому коледжі Святої Анни, де познайомився з професором математики родом з Норвегії. Ми пили і розмовляли (я добре знаю і данську, і шведську мову, тому спілкування з норвежцем не становило труднощів — до певного моменту).

Коли він поцікавився, звідки я родом, і дізнався, що з України, радощам його не було меж. Математик виявився поціновувачем сала, хоча куштував його лише кілька разів у житті під горілку.

Найближчими днями він мав їхати в Київ на якусь конференцію, тому спитав, де в Києві продаються форми для сала. Спочатку я подумав, що неправильно зрозумів його норвезькою і попросив його повторити питання англійською. Він трохи здивовано, але все ж повторив фразу англійською (нескладно здогадатися, що слово «форма» за звучанням не надто відрізнялося). Я не знав, що сказати. Мій співрозмовник помітив моє збентеження і жартома, трохи нахилившись до мене, перепитав: «А ти точно українець?». Це запитання привело мене до тями і я впевнено відповів, що так (для таких ситуацій маю навіть свідоцтво про народження часів СРСР, де записано національність обох батьків — українці).

Математик засумнівався в щирості моєї відповіді та продовжив: якщо я українець, то маю знати, що в Україні сало нарізають, а в Норвегії, як і в Німеччині, «продукт зі свині», теж білий, мастять на хліб, тож мають бути форми, в які заливають білу свинячу субстанцію, дають їй затвердіти, а вже потім нарізають до горілки чи борщу. І тут мене осяяло, що мова йде про смалець і дорогий колега-оксфордянин не розуміє різниці між смальцем і салом. Я зібрав усі свої знання скандинавських мов докупи і сумішшю данської зі шведською прочитав професору математики невеличку лекцію про тілобудову «одвічної годувальниці українського народу».

Поки норвезький математик не розповів мені про смалець, який нібито треба залити в посудину, щоб отримати сало, я не міг уторопати, про які «форми для сала» йшлося. Збагнувши, що свиню він, може, десь і бачив ззовні, але точно не зсередини, мені було не так уже складно деконструювати міф про форми для сала.

Міфи про шкідливість щеплень чи розпилені з літаків хімічні речовини деконструювати набагато важче. Легше вивчити мову давніх єгиптян, щоб прочитати послання будівничих пірамід. Здобувати, опрацьовувати й аналізувати знання складно. Ці процеси потребують багатьох зусиль, серед яких, на перший погляд, найнеприємніше те, що з легкої руки Карла Поппера заведено називати фальсифікацією, і не в тому значенні, як ви могли подумати (приміром, фальсифікація історії), тому краще українською одразу назвати цей Попперів принцип спростовність.

Для того щоб якась наукова гіпотеза була спростовною, варто визначити, яке спостереження чи який результат наукового досліду однозначно її спростує. Якщо це звучить для вас сухо чи нецікаво, уявіть, яким має бути погляд людини на світ, якщо вона постійно визначає, що саме може спростувати її погляди. Спроможність переглянути свої переконання лежить в основі критичного мислення, яке в наших краях часто розуміють геть хибно як мистецтво нищівної критики, після якої від аргументів опонента не лишається й сліду.

Набагато легше і приємніше бачити у світі докази своєї позиції чи підтвердження своїх поглядів. Так само простіше налаштувати ментальну оптику на пошук доказів до своїх припущень, ніж на пошук свідчень, які їх спростують. Сам Карл Поппер для ілюстрації своєї ідеї взяв психоаналіз, теорію відносності та марксизм. Якщо стисло, то лише теорія відносності, як пише Поппер, чесно і відверто допускає можливість критичної перевірки себе.

На відміну від неї, психоаналіз може пояснити будь-яку поведінку. Чи ви можете уявити поведінку людини, яку не можна було б пояснити з позицій психоаналізу? Я — ні. З марксизмом не так усе просто, але якщо стисло: ранній марксизм передбачав фальсифікацію, точніше, сам Карл Маркс висував припущення про те, як розвиватиметься людство, і ці припущення спростувала сама історія (бо передбачення не справджувалися), але пізніше послідовники Маркса переінтерпретували позиції його теорії й тим самим, як іронічно зауважує Поппер, урятували її від спростування. Зізнаюся, що я із задоволенням читаю й перечитую твори Зиґмунда Яковича, а те, що Поппер натякає на схожість логіки фройдівської теорії з логікою конспірологічного світогляду, додає яскравих вражень від прочитання, приміром, «Невпокою в культурі».

Якщо матимете час і натхнення — спробуйте під таким кутом подивитися на його твори і, приміром, заголовки розділів у тому ж «Невпокої в культурі» заграють новими барвами, як-от «відчуття безпорадності як причина потреби в релігії» чи «обмеження сексуальності та агресії заради безпеки». Можливо, нам цю потребу нав’язали? А чому сексуальність заради безпеки треба обмежувати? Може, це чийсь потаємний план і Сигізмунд Шломо Фройд зашифрував у своєму творі таємне послання…

Фантазувати і думати — різні речі. Слід також мати на увазі, коли ми фантазуємо про те, що думаємо, насправді ми обманюємо себе, вважаючи фантазії результатами мисленнєвих процесів, дивуватися здивуванню інших. Професор математики не засумнівався у своєму припущенні щодо форм для «заливки сала», він засумнівався в моїй українськості. Віряни секти пласкої Землі так само наполегливо сумніватимуться в доказах того, що Земля аж ніяк не пласка, і в щирості тих, хто доводитиме супротивне.

Завдання цієї книжки — не розчаровувати магічний світ тих, хто вірить у якісь теорії змови, і не спростовувати їх. Нехай за кожним читачем і кожною читачкою залишиться надія, що їхні проблеми в житті — результат богомерзенної змови масонів з рептилоїдами. Натомість я хочу показати, як крізь призму конспірологічного світогляду ми можемо сприймати світ і все, що в ньому відбувається.

Перше, з чого ми з вами почали, стосується природи знання та процесів його здобуття. Наукова дослідницька методологія — річ непроста. Пандемічні часи переконливо дали знати про низьку обізнаність у логіці та процедурах проведення клінічних випробувань медичних препаратів, хоча, якщо відверто, це не найскладніший з погляду методології алгоритм.

Усілякі стадії випробування, контрольні групи, плацебо (принаймні це слово багато хто знає) видаються занадто складними, щоб у них розбиратися, а от вишукувати число диявола і зчитувати зашифровані послання уявних зловмисників легше і приємніше. Врахуймо, що ми схильні на льоту ловити докази на підтвердження наших поглядів, а от вишукування того, як їх спростувати, треба навчитися. Можна відкрити ґуґл-карти і годинами видивлятися обриси таємних об’єктів і задоволення від цього отримати більше, ніж від штудіювання підручника з методології наукових досліджень.

Підбиймо проміжні підсумки: яку практичну мудрість можна винести з моїх міркувань про природу знання та труднощі з його здобуттям, особливо в контексті дослідження конспірологічного світогляду? По-перше, слід завжди мати на увазі, що легше засумніватися в українськості українця, який не хоче видавати страшну українську таємницю про форми, в які наш багатостраждальний народ заливає «рідке сало», ніж поцікавитися анатомією свині. Людина в принципі несхильна без зайвої потреби чи сильного стусана ставити під сумнів свої погляди — легше сумніватися в поглядах інших.

По-друге, не забуваймо, що фантазування з мисленням плутають набагато частіше, ніж може здаватися на перший погляд, і ситуація стає заплутанішою, коли людина фантазує собі, ніби вона думає. Як невеличке уточнення до цього (багато для кого неприємне): не забуваймо, що на відміну від нашої солов’їної, яка суворо вимагає від нас думання і міркування з відповідними результатами— думками і міркуваннями, російська мова чесно натякає на те, що окрім «мыслей» і, можливо, «дум», які є продуктами «мышления» та «думания», завжди існують «мнения», які люди собі «мнят», але аж ніяк не думають.

По-третє, критична самооцінка обсягу свого незнання — явище серед гомо сапієнсів рідкісне, і як довів цікавий експеримент Ребекки Лоусон з Ліверпуля, допускати пересічного вмільця їздити на велосипеді до проєктування цього транспортного засобу смислу немає — у такому разі ніхто нікуди вже не поїде.