Викинь путіна зі своєї голови. Як перестати себе критикувати

Чим внутрішній критик схожий на путіна та як його позбутися? Що робити з почуттям провини та як допоможе найвідоміша фраза війни? Видавництво «Віхола» надало Вікенду фрагмент «Критик у нашій голові» із книжки «Емоційні гойдалки війни» психотерапевта Володимира Станчишина.

Отже, ми визначили, що критик і почуття провини — це наша нездорова частка. Що ж з нею робити?

Коли ми говоримо про почуття провини, то можемо провести паралель із президентом росії володимиром путіним. Критик і почуття провини — це путін у нашій голові. Тому що вони діють однаково й кажуть однакові речі, тільки критик каже це нам особисто, а путін віщає це на рівні країни. Він каже: «Немає такої країни, як Україна. Хто її збудував? лєнін». Наш критик каже: «Подивися на себе, ти взагалі не пацан» / «Ти взагалі на жінку не схожа». Або путін каже: «Всі українці — нацисти, вбивці, наркомани й гопники». Наш критик каже: «Ти ніколи нічого не можеш зробити нормально. Ти погана людина, ти не маєш добрих цінностей, ти грішник».

Це ті самі речі в інших звучаннях і на іншому рівні, але з тим самим посилом: «Ти поганий і не маєш права існувати».

Ми чуємо путіна, його пропагандистів, які говорять особистісно: «Ви (українці) погані». Це пряме засудження особистості країни. Те саме робить критик у нашій голові. Він засуджує нас особисто.

Я не просто так згадую путіна — ця аналогія допоможе нам зрозуміти, що робити з нашим критиком.

Отже, путін править росією 22 роки, і за той час до нього приїжджало багато людей зі здоровою часткою, які переконували його: Україна — чудова країна, що не воює проти вас, НАТО на вас не нападає, небезпеки немає. Він кивав, але зрештою 24 лютого розпочав повномасштабне вторгнення й увесь цей час випускає ракети по Україні.

Що це означає? Що дипломатичні місії з путіним не працюють. З путіним неможливо домовитись. Видно, що воно хворе*. Ми бачимо, що жодного варіанта домовленостей з ним не існує. Його не можна ані задобрити, ані стримати. Нічого не працює. Він знає тільки одну річ. Одна річ може стримати путіна, це — сила. Сила української армії та сила міжнародних санкцій. Тобто економічне й фізичне знищення імперії. Бо дипломатично — просто нереально.

*У цій книжці я не виставляю діагнозів, оскільки для мене, як для психотерапевта, робити це на сторінках книжки непрофесійно. Але як простий хлопець Володя я можу це сказати.

Це важливо усвідомлювати, коли ми говоримо про нашого внутрішнього критика, бо тут відбувається точно те саме. Усі роки умилостивлення, коли ми будували для цього критика кар’єри, приносили йому жертви тим, що не спали, не їли й пнулися бути найкращими людьми на Землі, врешті призводили до того, що коли ми припускалися якнайменшої помилки, він знову радісно повторював: «А ти все-таки лайно!».

У загальній психотерапії ми точно знаємо: довести своєму внутрішньому критику, що ми добрі люди, неможливо. Довести, що ми варті любові, — неможливо. Довести, що ми робимо щось гарне, — неможливо. Усе одно в якийсь момент він підловить нас і нагадає: ми погані, слабаки, нікчеми тощо. Хай скільки й хай що ми доводили щось своєму внутрішньому критику, йому було пофіг, так само як путіну було пофіг, що йому розповідали про Україну.

Тому єдиний спосіб, за допомогою якого ми можемо подолати нашого внутрішнього критика, це той самий спосіб, за допомогою якого ми подолаємо русню. Треба дистанціюватися, уявити, що всю ту гидоту, що лізе в нашу голову, каже особисто путін, і відповісти йому одну річ (і хай Етичний комітет психотерапевтів пробачить, що я дозволяю собі це в книжці): «Русскій воєнний корабль, іді на хуй». Нічого більше нашому критику казати не потрібно.

Я кажу цю фразу, бо це одна з головних фраз війни. Але ми можемо сказати собі її по-різному: «Я більше не доводжу, що я хороший волонтер», «Я більше не доводжу свого права бути під час війни за кордоном».

Для цього я повертаюся до щоденника війни, про який ми говорили в першому розділі, де ми прописуємо всі наші думки і почуття. Наше завдання — припинити доводити критику, що я щось роблю добре. Я кажу йому: «Критик, іди до синього моря». А якщо ви матюкаєтесь у своєму житті, то благословляю вас послати його за всім відомою адресою. Не дозволяйте йому постійно бути у вашій голові. Бо що більше місця він займатиме у вашій голові, то важче буде з ним боротися.

Спосіб, у який ви це зробите, може бути різним, але головне — це ідея:

Я не маю доводити, що мене можна любити.

Я не маю доводити, що я не винен у своїй поведінці у цій війні.

Я не маю доводити, що я добра людина й даю достатньо грошей на українську армію.

І тут ми вмикаємо здорову частку, яка каже нам, що це безперечна річ. Завдання психотерапії полягає не в тому, щоб довести, що ви добрі люди, а в тому, щоб ви усвідомили, що завжди такими були.

Кілька тижнів тому до мене прийшла нова клієнтка із запитом: «Я хочу стати кращою людиною». Це формулювання критика. Завдяки психотерапії не можна стати кращою людиною. Наше завдання зрозуміти, що ви завжди були доброю людиною. Доброю — у значенні такою, якій не треба заслуговувати на любов, яку можна полюбити просто тому, що вона є.

Тобто основне завдання здорової частки — показати, що з нами все окей. Якщо ми говоримо про війну, то здорова частка відповідає за те, що ми апріорі не маємо доводити, що ми добре поводимося під час війни. Бо є тільки один винуватець цієї війни. Це російська федерація. Нам нічого доводити не потрібно. Нам не треба доводити путіну, що Україну можна любити. Ми апріорі знаємо, що Україна класна. Це факт. Ми апріорі знаємо, що з Україною все гаразд. Негаразд тільки з одним чуваком і його послідовниками.

Саме тому основне завдання здорової частки — припинити щось доводити й сказати: «путін, ти будеш знищений» або «Критику, ти будеш знищений» — і пояснити собі: того, що я сьогодні роблю, достатньо. Ми від самого початку не винні в цій війні й не маємо нічого доводити. І якщо ми хочемо щось робити, то радше для того, щоб наблизити перемогу, а не для того, щоб показати всім, що ми щось робимо і що ми не погані люди.

Ці дві речі є дуже важливими. Перша: слати свого критика слідом за русскім кораблем. Друга: розвивати свою здорову частку, яка каже нам, що ми апріорі добрі люди й не винні в цій війні, ми її не починали, ми не повинні переживати досвіду цієї війни.

Я дуже люблю фразу, що, мені здається, є дуже доброю протиотрутою до почуття провини: «Там, де ти є сьогодні, ти сьогодні найбільше потрібен».

Якщо сьогодні ти — жінка, яка перебуває з дітьми за кордоном і не може змусити себе працювати, значить, ти сьогодні найбільше потрібна своїм дітям.

Якщо сьогодні ти — чоловік за кордоном, значить, ти працюєш / волонтериш / донатиш на армію, бо там ти для цього найбільше робиш.

Якщо сьогодні ти в Україні, то сьогодні ти тут найбільше потрібен / потрібна.

Якщо сьогодні ти можеш працювати, то ти потрібен / потрібна найбільше для підтримки економіки.

Якщо сьогодні ти — волонтер і дістав чи дістала одну пару шкарпеток, то це те, що сьогодні комусь найбільше потрібно.

Якщо сьогодні ти в теробороні, то це те, що найбільше потрібно, аби в москаля не виникало ідеї захопити твоє місто.

Якщо сьогодні ти в ЗСУ, то ти ангел-рятівник для нас, ти робиш все, що можеш зробити, і в тебе взагалі не має бути почуття провини за все, що стається, бо ти не прийшов на чужу територію, не прийшов убивати чужих людей, ти відстоюєш свою країну і свій народ. Тут ти найбільше потрібен і потрібна.

Так само і на рівні країни ми не маємо більше нічого нікому доводити. Ми апріорі неймовірні.

Бо там, де ми починаємо щось доводити, в нашого критика з’являється робота.