У вогні народжена краса. Як працює та любить майстриня Таня Федоренко

Вона крутила, паяла, складала й одного ранку прокинулася відомою. Пішла на побачення на Всі.Свої й знайшла щось особливе. Майстриня Таня Федоренко розказала Вікенду про любов, роботу та прикраси з каменів, металу та гільз.

Від намистинок до пальника

У дитинстві я постійно ходила на купу гуртків. Мене все цікавило, особливо те, що можна робити руками. У 90-ті грошей не було, тож я рано навчилася шити, вʼязати, вишивати, цікавилася різьбою по дереву, всілякими ремеслами.

Коли мені було 25, у Києві стали відкриватися магазини «Монпансьє». Я пройшла їхні дводенні курси зі збірки прикрас, де вчили на ювелірний пін надівати намистинку, зʼєднувати їх між собою. А коли народила доньку Злату, стала плести з бісеру. Було весело, бо донька підповзала, хапала жменю бісеру до рота — а потім виходили красиві какашки.

Я дівчинка з радянської сімʼї, нас не вчили заробляти гроші. Було дико соромно називати ціну за свої прикраси. Добре, що приходили подружки, забирали все на роботу, а потім приносили гроші й казали: «Дівчата розібрали, бо це ні на що не схоже».

Потім десь у ЖЖ прочитала оголошення: дизайнерка, яка працює на сезонах моди, шукала майстриню — створити прикраси з наданих каменів. Я написала, ми зустрілися, мені видали жмені красивих каменів. Зробила пʼять дизайнів, зі мною розрахувалася, але далі не пішло, бо у неї гламурний стиль, а я ніколи не була про гламур.

Але тоді ми з нею моталися Києвом у пошуках фурнітури, бо камені були красиві, а фурнітура — суцільне китайське гівно. Ми обʼїжджали крамнички й бачили, що ті камені мають негарний вигляд у такому обрамленні.

Я вже закінчила замовлення, але продовжила думати, як самій робити фурнітуру. Вирішила, що можна паяти паяльником. Купила всіляке приладдя для пайки, яке, як потім з’ясувалося, взагалі не підходило. Тоді не було майстер-класів чи уроків. Я йшла на шпалерний або радіоринок, де продавці-чоловіки реготали з моїх питань. Була осінь 2013-го, листопад, тривожні події в країні, а мене наче переклинило. Я рятувала зозульку, ці пошуки зменшували мою тривожність. Удень я водила дитину на гуртки, прибирала та готувала, а вночі думала, як паяти.

Потім дійшло, що потрібен не паяльник, а пальник, стала вчитися працювати з ним. Зрештою серед ночі на кухні маленької гостинки спаяла перший каст — посадочне місце під камінь – і верещала від радості: «Ура, ура!» Щоб не отруювати дитину випаровуваннями від пайки, пішла працювати на балкон. Це була люта зима 2013-2014.

Одразу стала придумувати класні штуки, які відрізнялися від інших, за них і досі не соромно. Тодішній чоловік ходив на Майдан, 22 лютого ми вдвох ходили відмивати Український дім. У країні Майдан, доньці два з половиною, а я лікую себе роботою, ночами працюю, щось придумую.

Спочатку думала, що це суто для себе. Потім зробила на прохання сережки. Я все ще соромилася продавати, ставила крихітні ціни, й ті боялася назвати.

Потім зʼявилася група в фейсбуці «Ярмарок на призьбі». Відома блогерка Татуся Бо написала туди про мене замітку як про майстриню, і я прокинулася відомою. Люди захотіли мої прикраси в різні країни, навіть до Швейцарії.

Історії з каменю

Я придумувала деталі, жмакала в руках, крутила, паяла. Сиджу за робочим столом, навколо мотки дроту, листи металу, камені, камені, дерево, щось ще. Я цим диригую, і воно в щось сплітається, і з цих шматочків роблю щось цілісне!

Здавалося, що камінь і метал розказують мені історії. Досі так здається. Буває, камінь лежить місяцями, а я не можу його використати, тому що він забагато історій розказує. Вони в мені борються, поки якась не переможе.

Я мала всеохопну підтримку близьких, за що понині вдячна. Мама ходила по чернігівських металобрухтах, шукала мідь і молотки. У мене досі є киянка, куплена на барахолці. Тоді потрошку розуміла, які інструменти треба брати в роботу, поступово все купувала.

Я створила робочу сторінку в інстаграмі, чомусь одразу вирішила вести його англійською. Стала викладати свої роботи. Там важлива регулярність, і здається, вийшло сформувати персональний бренд, бо мої прикраси відображають мене.

Мені складно знайти собі хобі, тому що моя робота — це величезне хобі, в ній отримую все. Багато хто заздрить, що я заробляю на життя улюбленою справою. Але при цьому я працюю завжди, відповідаю за все сама. У мене не може бути манікюру, завжди покоцані, попалені, порізані руки.

Гільзи та герби

Перше, що я зробила з гільзи від кулі, — кулончик. Тоді були обстріли, постійні відключення світла. Я їхала побачитися з братом-військовим і за 15 хвилин спаяла собі кулончик «Їбош русню». А в букву О впаяла гільзу від кулі. Потім придумала сережки, кольє, кулони. Перші гільзи від куль мені привозив чоловік з полігонів, а потім, після його загибелі, час від часу надсилали його побратими.

Мені подобається використовувати гільзи для мирних цілей. Я зробила багато гільзових прикрас, а гроші за них повністю переказувала на збори для друзів-волонтерів.

Робила герби. Багато американців, канадців, французів купили кулон із гербом України, де впаяна гільза від кулі. І вони досі шлють фото, що носять ці кулони, показують, що вони на стороні України. Творчість переробляє війну на красу.

Кохана перлина

Часто про загиблого коханого бояться питати, щоб не зробити боляче. А такі жінки, як я, зазвичай хочуть говорити про своїх коханих, тому що цей світ кудись несеться, а людські історії за цими політичними триндецями просто губляться.

Я — та жінка, яка живе з прахом коханого вдома. Я не хочу ховати його на військовому цвинтарі. Хочу поховати його там, де зможу посадити дерево, куди потім мене з ним поховають.

Це таке дивовижне везіння — зустріти цього чоловіка, любити його, бути коханою ним. Ми зустрілися з Юрою на сайті знайомств у грудні. Переписалися десять хвилин, він обмовився, що сходимо колись на каву. У Юри був бізнес крафтових українських сирів і грудень був шаленим по роботі. А в січні настає штиль. У лютому я згадала про ту коротку переписку і увірвалася з питанням: «Коли ж на каву?»

Ми стали спілкуватися, а за кілька днів зустрілися. Я спитала, куди він мене поведе, а він запросив на Всі.Свої. Я кажу: «О, щось цікаве. Нарешті не кафе чи ресторан». Зустрілися біля фунікулера нагорі, він взяв мене за руку — й мені стало добре. Весь час він тримав мене за руку в натовпі, його всі впізнавали, віталися з ним.

Потім ми пішли вниз Бульварно-Кудрявською, і всю дорогу розмовляли й розмовляли. Потім їхали в трамваї. А в кінці він дав мені два шматки сиру, сказав, що я таких точно не пробувала. Я на той момент знала лише «шостку».

Уже через тиждень сказав, що кохає. За місяць до мене переїхали деякі його речі. За два місяці я познайомила його зі Златою. Їй було пʼять років. У першу зустріч вона підвернула ніжку, він посадив її на плечі, ми потім всі роки сміялися, що Златка так і їздить у нього на плечах. Вони подружилися. В один момент вона вибрала називати його татом, чим розчулила його до сліз.

А ще він був дивовижно добрим, найдобрішим з усіх, кого я знала. Ми якось сварилися, і він каже: «Ми стали такі різкі в словах, ніби в цьому світі вже занадто багато добра». Завжди згадую цю фразу, коли злюся, вона допомагає мені заспокоїтися.

Він носив чорний, синій колір, а зі мною став носити яскравий жовтий. Я казала: «Ти сиром займаєшся, тобі жовтий колір необхідний». Ми спеціально купували жовті куртки. Злата вимагала, щоб їй купили теж, бо має бути family style, то ми шукали по всьому місту дитячу жовту куртку.

Юра спокійно витримував шопінги з нею, всі вибрики, заплітав їй кіски, складав з нею конструктори, пазли, вчив її ліпити, навчив їздити на велосипеді, брав її на пробіжки, гуляв на майданчиках. Знав всіх її друзів на імена та за ситуаціями. Водив її до школи й зі школи, зашивав їй речі, готував нам їжу, придумував шалені десерти, дарував квіти нам обом, кожній — свій букет.

У нього не було закордонного паспорта, він дуже мало відпочивав і постійно впахував. Був супервідповідальним, створив кооперацію «Чизманія», щоб об’єднати сироварів у гільдію. Він вважав, що люди найбільш ефективні, коли об’єднуються заради спільної справи. І завжди в усьому був порядним, чесним і справедливим.

Він ніс мене, як перлину. До нього я не знала, що мене можна так любити, приймати з усіма моїми тарганами, завжди вибирати мене. В якийсь момент подумала, що хочу з ним одружитися, тому що це логічне продовження нашого кохання. Хоча до того роками казала йому, що більше заміж не піду, що я там не бачила. А він сміявся, що ми найчастіше отримуємо те, від чого тікаємо.

Я йому дзвоню: «Антонов, давай одружимося» — а сама готова до відмови. А він без запинки радісно: «Давай!». Через годину приїхав з трьома нашими улюбленими шоколадними шейками з МакДональдза. Став переді мною на коліно і сказав: «Кохана, я не встиг купити обручку, але чи будеш ти моєю дружиною?». Поряд скакала козою Злата: «Ура, ура, я ще ніколи не була на весіллі моєї мами!».

Він завжди казав, що йому неважливо, що робити, аби тільки бути з нами. Дуже любив Злату, тішився, що всі відзначали їхню схожість, казав, що вона йому — найрідніша дочка. Брав її працювати на фестивалі, вона закликала людей і продавала сири, заробила з Юрою перші гроші, купила собі фітнес-браслет.

І він себе виховував постійно. Читав книжки з саморозвитку, дуже любив історію, розвивав бізнес. В останній вечір перед повномасштабкою був на тренінгу з відомим бізнесменом Дмитром Томчуком, обмірковував напрямки руху власної сирної справи. На початку наших стосунків був період, коли він вживав забагато алкоголю. Я була дуже проти: два діди — алкоголіки. Він дослідив вплив алкоголю на людину, розклав для себе на полички й взагалі перестав пити. Займався спортом, ходив на пробіжки з нашою собакою Пандою. Щоправда, Панда на стадіоні вдавала, що вона біжить, потім ішла на трибуну спостерігати звідти, як таточко намотує кола.

Такі чоловіки, як Юра, — велика рідкість. Але його вбили росіяни на полі бою, де він рятував побратимів. Він був добровольцем, бойовим медиком в підрозділі Нацгвардії. Хотів після повернення з війни жити зі мною в маленькому будиночку, зробити мені майстерню, а собі сироварню, саджати квіти, чекати онуків. Та склалося інакше. Я знала, що він хотів після смерті кремацію, ми це обговорювали ще до одруження. Я пішла туди, де ховають кремованих, не сподобалося. Спитала Злату, чи не проти вона, що Юра побуде з нами, поки я не вирішу остаточно. Вона сказала:

— Мам, ти ж памʼятаєш, як Юра завжди казав: «Мені взагалі байдуже, що робити, аби тільки з вами». Тому нехай він буде з нами.

Я знаю, як це може виглядати: похмура вдова з прахом чоловіка в обнімку. Мені пофіг. Взагалі немає діла до чужої думки. Може, колись вийде купити будинок, де посаджу дерево, під яке зможу опустити Юру, щоб потім мене до нього приєднали.

І це не пафос. Бо навіть коли Юра був живий і не було повномасштабки, у мене не виходило дивитися на наші стосунки як на щось буденне. Бо це було дивовижне. Златка завжди казала: «Мама, я хочу колись мати чоловіка, який буде дивитися на мене, як тато дивиться на тебе». Усі роки я жила під теплим люблячим поглядом Юри, і досі, здається, відчуваю його на собі. Люблю його завжди. Вдячна світу за честь бути його дружиною.

Довгий час після загибелі Юри я не відчувала себе живою. Просто існувала, виконувала необхідні дії. Але я потрібна дочці, собаці й навіть дурацькому коту, якого дочка притягнула з вулиці хворим і миршавим. Плюс є улюблена робота, яка тримає мою зозульку так, як і 11 років тому, на початку війни. Сімʼя, друзі, рутина, робота, допомога військовим дають приводи рухатися далі, посміхатися та відчувати себе живою й потрібною.

Сторінка в інстаграмі.