Від пілатесу до тренажерки: як киянки зайнялися спортом під час війни

Фото: Depositphotos.

Спорт не для мене, ніколи не платитиму за ці знущання, навіщо мені ганьбитися. Багато хто з нас казав собі таке. Киянки, які завжди ненавиділи спорт, а тепер радісно мчать до залу, розповіли Вікенду про свої заняття, тренерів і мотивацію.

Аліна Шубська

— Мені 36 років, і спорт я ненавиділа досить довго. Ні, в дитинстві я була спортивною, відтискалася, підтягувалася, але з віком це перетворилося на якийсь обовʼязок, щоб не набирати вагу. Навколо торочили, що треба просто знайти свій спорт. Я спробувала купу всього від танців та йоги до крав-маги та пілону, більшість навантажень здавалися або нудними, або складними. Навіть гуляти не дуже любила, і 500 метрів краще б проїхала на таксі, ніж пройшла пішки.

Не знаю, що змінилося від початку війни, але я додала щоденну гімнастику, щоб схуднути. А коли тіло стало мінятися, відчула потужну енергію від того, що можу його контролювати. Я не можу контролювати ракети, шахеди, повітряні тривоги, а тіло — можу. Це інструмент, який мені належить і який при вдалому використанні дає результат. Можливо, у спокійніший час я не ухопилася б за цю можливість, але тут вона стала рятівною для психіки.

Також пощастило знайти адекватну тренерку, яка не намагалася мене фізично ухитати заради скорого результату. Я нещодавно прочитала книгу про шкоду спорту: для здорових навантажень не має бути болю чи ризику травм. І зрозуміла, що раніше або потрапляла до таких тренерів, або вимагала сама від себе швидких результатів, кубиків на пресі, мінус кіло на тиждень, тому й спорт у такому темпі ненавиділа. А коли фокус змістився зі схуднення до відчуття контролю, ставлення до спорту теж змінилося. Це більше не перегони з фінішем, а просто кайф від процесу: взяти трохи більшу вагу, відчути напруження в тому чи іншому мʼязі, впіймати ейфорію, коли виходиш із залу, потроху, заради маленьких радощів. Хто б мені сказав, що я зранку буду бігти на тренування? Ото я сміялася б.

Зараз хочу додати ще басейн, тіло вимагає більше активності, бо на підсвідомому рівні зрозуміло, що активність — то кайф, а не тортури. І гуляти я стала набагато більше. І без ліфта на девʼятий поверх, пф — запросто!

Віра Голубєва

— Влітку говорила з колишньою терапевткою про смерть і життя. І навіть про те, що я хотіла б зробити ремонт вдома, як не дивно під час війни. І вона каже: так, зараз саме час.

Думаю, коли тобі загрожує смерть, реакції може бути дві: завмерти й нічого не робити або пручатись, робити щось, що затверджує тебе живим — ремонти, вагітність тощо.

Тож я відповіла терапевтці, що на ремонт у хаті грошей нема, але піду ремонтувати себе: зал, масаж, лікарі та новий психолог. У зал і на масаж пішла, лікарі в процесі. Для мене це про те, що я жива й не збираюся вмирати, вірю в те, що виживу, і хочу краще почуватися.

Хотіла зайнятись спиною, обрала кінезітерапію — це така лікувальна фізкультура з тренажерами. Порівняно зі звичайними тренажерами це дуже дбайливий процес. Я хотіла не втомлюватись і виповзати з залу, бажала піклування про себе. Тренер виявився котиком. Допомогло. Зараз переходитиму до звичайних тренувань, бо відчуваю себе достатньо зміцнілою морально. Але все одно попрошу помірні навантаження, бо мені важливіше не накачати мʼязи, а мати задоволення від відчуття тіла та турботи.

Вважаю, тренер дуже важливий. Іноді немає сил та бажання, і я збираюся написати: «Сьогодні не прийду». А потім уявляю, як цей спокійний чувак з уродженим дзеном пише: «Добре», — і просто не хочу його засмучувати. Нещодавно тренер сказав, що я єдина людина, яка не пропустила жодного зайняття за три останні місяці. Тренер — це ще й додаткова мотивація, бо багато хто тупо не любить писати, що не прийде, коли на нього чекають.

Здається, я таки почала отримувати задоволення від фізичної активності. Тому й обрала кінезітерапію — щоб потроху розгойдатися. Я трохи вирівнялася. Попустило забиті мʼязи. Спина більше не ниє, з такою спиною набагато веселіше бігати в коридор і хвилюватися через гучні вибухи. Я відчуваю, що піклуюсь про тушку, раніше це завжди було проблемою.

Ще відчуваю, що збираюсь жити довго й щасливо, лазити по пустелях і горах, невтомно трахатись у будь-яких позах і, можливо, навіть до самої старості самостійно завʼязувати собі шнурки і мити спину. Оптимізму стало більше.

Тетяна Гонченко

— Я 35 років ненавиділа спорт. Зараз у мене п’ять тренувань на тиждень: два балети, два спортзали та один стретчинг. Сама не вірю, що це пишу.

Моя нелюбов до спорту — від недолугих тренерів, з якими стикалася в дитинстві. Замість того, щоб мотивувати на хоч якусь активність, фізруки в школі насміхалися, коли я не могла підтягнутися певну кількість разів або коли мені боліло в боку після бігу. Так само було фактично з усіма тренерами, з якими я стикалася: «та як це, не можеш? Це навіть пенсіонери можуть», «що значить болить? Роби давай». Тренування викликали відчуття власної нікчемності: хто ж любитиме спорт за таких умов?

Зрештою у мене були кілька спроб ходити в спортзал, які завершувалися після двох-трьох відвідувань. І щоразу це була боротьба із собою. Спорт завжди був у категорії «розумію, що це треба, хоча б для здоров’я, але колись потім, коли відрощу силу волі».

А потім зійшлися дві речі:

Я прописувала собі плани на 2023 рік, і одним з ключових пунктів було робити усе можливе для психічного здоров’я, щоб не з’їхати з глузду, з огляду на війну;
Наприкінці минулого року фейсбук почали заливати рекламою балетних студій. Спочатку я сміялася, навіть хотіла заскрінити та запостити. Мовляв, як бездарно таргетологи зливають рекламний бюджет — де я, а де балет? А потім у черговій рекламі побачила напис «без обмежень за віком і вагою». Чисто заради цікавості спитала адресу. З’ясувалося, що студія у 400 метрах від мого дому. Ну ок, чому б один раз не сходити?

З першого ж заняття зрозуміла: те, що треба. Класична музика, ніякого телефону та новин цілу годину, плавні рухи, в групі лише жінки та ніхто не хейтить, якщо щось не виходить. Тренерка (до речі, вона з Маріуполя) розуміє, що ми не збираємося робити балетну кар’єру. Тому не напосідає: всі роблять, як можуть. Я ходжу туди не для того, щоб стати на пуанти, не для фігури, а для голови. І це все змінило. Мені було все одно, що моє батман тандю не ідеальне — бо приємний сам процес.

Я відходила 10 занять з балету поспіль, жодного не пропустивши, і взяла більш тривалий абонемент. Зараз для мене це найкращі кілька годин на тиждень. І сила волі в цьому процесі участі не бере. Я йду на балет в очікуванні задоволення, набираюся там енергії та поштовху йти вперед.

Надихнувшись, записалася до тієї ж тренерки на стретчинг — несподівано, сподобалося ще більше. А потім пішла ще й у спортзал: неможливо було спокійно читати, як моя френдеса Аліна постійно хвалить свою тренерку Галину.

Аналізуючи, як так трапилося, що з ненависниці спорту я перетворилася на людину з п’ятьма тренуваннями на тиждень, зрозуміла дещо важливе. Один з необхідних факторів для цієї зміни: прийняти думку, що не вміти та не могти щось — це не соромно. Ти не винна, що не можеш потрібним чином зігнутися чи присісти. Це не значить, що ти гірша за інших. Це лише значить, що твій організм наразі отакий. Але кожна неідеально зроблена вправа — це крок до того, щоб стало краще, легше, гнучкіше.

А ще спортом можна займатися навіть не для результатів, скинутих кілограмів чи зменшених сантиметрів. А просто щоб приємно провести годину-дві, вимкнувшись від новин. Спрямувавши увагу на тіло, замість голови. Це дійсно працює. І це моє найбільше відкриття цього року.

Світлана Максимець

Я ненавиджу спорт. Єдине місце, де я готова була платити за те, щоб рухатися, — басейн. Усі інші вважала місцями для знущань з таких товстух, як я.

Усе змінила війна. Перші місяці я провела наче закрученою у вузол, закутою в панцир. Згодом зрозуміла, що не можу нахилитися, щоб витерти пил на нижніх поличках, підстригти нігті на ногах теж стало проблемою. У шиї у мене наче стирчав розпечений іржавий цвях.

Брехати собі та шукати виправдання вже не виходило. Тож я визнала, що мені потрібен спорт.

Пощастило тричі. Перше везіння в тому, що зал знайшовся поряд. За десять хвилин встигаю дістатися роздягальні, перевдягнутися та розстелити килимок. Друге — в тому місці купа зальчиків і занять: стретчинг, йога, різні танці й пілатес. Тож я вирішила пробувати всі по черзі в надії, що хоч одне зможу терпіти.

Третім везінням стала підтримка доньки. Поки я розмірковувала та збиралася, вона знайшла контакти й записала нас обох на пробне заняття. Так я потрапила на пілатес, про який на той момент не знала приблизно нічого. Але несподівано мені зайшло.

Донька повернулася до своїх занять. А я стала ходити на пілатес тричі на тиждень. І несподівано відчула, що це працює. Я знову відчуваю тіло й окремі м’язи, мені подобається тягнутися. З шиї поступово зник той цвях, я знову можу нахилятися, стаю гнучкою та витривалою.

Навіть у найважчі періоди ті три вечори пілатесу на тиждень допомагали мені тримати дах. Я не з тих мотивованих людей, які можуть займатися вдома, онлайн заняття — теж не мій формат. А маленька група з тренеркою підійшла ідеально. Хоча в перший місяць я ледве не ридала, коли бачила в дзеркалах струнких дівчат з групи й товсту себе на їхньому фоні. Але сказала собі: «Ти прийшла. Ти не кидаєш. Це вже круто».

Займаюся сім місяців. І тепер відчуваю серйозне бажання знайти ще якесь заняття на вільні вечори. Ще й приклади подруг надихають — від балету до тренажерки.