Покерфейс змалечку та прогульні навички: дитинство на Борщагівці

Ходити до «Лейпцигу» та засвітитися на телебаченні як спортивне сімейство, збирати найцінніші екземпляри календарної колекції та втікати зі школи через вікно. Ганна Крицька розповіла про своє дитинство на Борщагівці.

— До восьми років я жила на бульварі Ромена Ролана. Вже в дорослому віці мене зацікавило, хто це такий, бо у дитинстві здавалося, що хтось просто припустився помилки, написавши замість звичного «Роман» оте незвичне «Ромен». Тоді дізналася, що це французький письменник, нобелівський лауреат. Мій дідусь полюбляв називати мене Аннетою, тому вже в дорослому віці я подужала два томи роману Ромена Ролана «Зачарована душа», де так звали головну героїню, але то вже зовсім інша історія.

Назви вулиць на Борщагівці взагалі видавалися мені дивними. Ромена Ролана, Гната Юри (з наголосом на останній склад), бульвар Кольцова, сім’ї Сосніних. І посеред усього цього розмаїття — раптом кінотеатр «Лейпциг».

То був мій перший кінотеатр. Вже не згадаю усі фільми, які я там передивилася. «Амадей», «Травіата», «Кін-дза-дза», «Вбити дракона»… Похід у кіно був розвагою та навіть розкішшю, бо телевізора вдома ми не мали. Вже потім, у новій квартирі в нас з’явився чорно-білий телевізор, по якому можна було дивитися передачу «Спокойной ночи, малыши», якщо ми добре поводилися. Навколо нашого будинку було аж три дитячих садочки, але в садочках ми, діти, майже не були.

Після розселення комунальної квартири на Подолі татові дісталась велика кімната у комунальній квартирі на Борщагівці. Жили ми на восьмому поверсі, а сусідня кімната запам’яталась мені порожньою й зачиненою. Хоча тато каже, що періодично там проживали різні люди, бо сусід здавав ту кімнату. Мене завжди цікавило, що було за тими зачиненими дверима. Тоді моя старша сестра придумала гру у «Чарівний хід». Тобто розповідала мені про неймовірні пригоди, у які вона потрапляла з найбанальніших місць нашої квартири, наприклад, із туалету.

Кімната тоді задавалася мені величезною, нас в ній було п’ятеро. Старшій сестрі відвели куточок біля балкона, відокремили його шторкою і поставили там розкладачку. В молодшого брата було своє дитяче ліжечко. Я їм обом заздрила, бо власного простору мені бракувало. У тій же кімнаті стояло фортепіано, на якому грали мама, сестра, а згодом і я. Також був спортивний куточок з турніком, дерев’яними драбинами та ліанами, його тато зробив самотужки, і ми, діти, дуже любили там займатися. До нас навіть приїжджав кінооператор, щоб зняти сюжет про трьох дітей на спортивному куточку.

За пів року до мого першого класу на початку травня ми усією сім’єю влаштували пікнік у лісі (окрім парку на Борщагівці є ліс), було дуже весело. А кілька днів по тому повідомили про Чорнобиль. І батьки весь час говорили, що якби ж вони знали, ми б не пішли до того лісу святкувати наші з татом дні народження та дихати радіацією.

Ми багато гуляли на вулиці. Вікна нашої кімнати у двір не виходили, тобто батьки навіть не могли визирнути, щоб поспостерігати за нами. Я, п’ятирічна, виводила надвір свого однорічного брата, або дев’ятирічна сестра — нас обох. Взимку каталися з гірок на санчатах, часто з батьком, іноді й самі. Була в мене подружка у тому ж під’їзді, яка передала мені своє захоплення календариками. О, вона мала цілий статок! Паперові, переливні, але найбільше цінувались календарики «з тьолками», за такі давали по кілька простих календариків. Ми збирали колекції. Якщо до колекції потрапляв календарик, який вже в ній був, його можна було вимінювати на інший. При цьому не можна було показувати, як сильно ти хочеш той чи інший календарик. Бо тоді його власниця одразу накручувала «ціну». Так я вчилася тримати poker face. Захоплення календариками тривало усі класи молодшої, та ще й середньої школи.

До школи я йшла пішки хвилин 15. Після школи, якщо були кишенькові гроші, їла морозиво. Улюбленим було фруктове. Але не таке, як зараз — заморожений лід. А рожевий пломбір із домішкою сиропу чи варення. Й, за відсутності вибору, здавалося мені супер-мега смачним!

Я добре вчилася. Увесь перший клас ми писали чорнильними ручками. Треба було слідкувати за тим, щоб завжди мати з собою запасні чорнила й промокашки. Першачки, які садили плями, каралися осудом. А ще каралося бути «невихованою». Наприклад, одного разу в наш клас зазирнув фізрук і поцікавився, який це клас. Усі кричали «Б», а я кричала «А», тому в щоденник отримала двійку за поведінку. Пам’ятаю, як гірко ридала моя подруга, коли за щось отримала двійку. Зізналась, що вдома її за це ставлять на гречку. Тоді я зрозуміла, як пощастило мені.

Одного разу нас було двоє в класі, і я вилізла через вікно на вулицю з першого поверху. Вочевидь, сестрині розповіді добряче на мене вплинули, бо я уявляла себе героїнею якоїсь надзвичайної пригоди. Щоправда, лишила за собою прочинене вікно й сліди від взуття на вчительському столі. Але видали мене не вони, а той другий з класу, вже не згадаю, хто то. Важко розбиратися в людях, коли тобі сім років.

Був випадок, за який прочухана не отримала. Я йшла собі зі школи й перетнула вулицю на червоне світло. На тому боці стояв міліціонер. Він виявився дуже уважною й чуйною людиною, розпитав, як мене звуть, в якій школі та в якому класі я навчаюся й усе це записав. Мабуть, мені бракувало уваги від дорослих, бо я охоче йому усе розповіла. А через кілька місяців в школу прийшла скарга, й мені винесли догану при всьому класі. Були такі методи засоромлення, обов’язкові при всьому класі. Мені вручили якийсь папірець, який я мала показати батькам. Я весь день мучилася, бо не знала, як це зробити, а вночі встала й пішла на капітуляцію до тата. Він сидів в кухні й щось паяв. Я приготувалася до того, що зараз отримаю на горіхи й показала йому той папірець. Але він чомусь не сварив. Навпаки заспокоїв і відправив спати.

Окрім загальноосвітньої школи я відвідувала музичну школу й танці. Вчилася без особливого захоплення, швидко навчилася прогулювати і те, й те. Вдавала, що йду на музику, а сама тихенько гуляла собі у дворах. Навесні гуляти стало цікавіше, бо я робила ляльок з кульбабок та паличок. Одна голівка жовтої кульбабки — то спідничка, надягається на середину палички. А друга — то голова. Причому другу треба було зірвати з довгою стеблиною, стеблину обережно поділити на смужки і ненадовго занурити у калюжу. Тоді ці смужки закручувалися й виходили шикарні кучері. З моєю зачіскою під горщик то видавалося мені просто апогеєм жіночої краси. А зібрати хлопчика було нескладно: паличка, трохи довша за паличку-дівчинку, й одна кульбабка на голову. Усе.

Коли прогулюєш школу, дуже незручно орієнтуватися за годинником без цифр, з однаковими рисочками-позначками для кожної години. Тож одного разу я переплутала час. Та й було нудно ховатися в кущах за будинком і спостерігати за годинниковою стрілкою, особливо під дощем. Довелося терміново щось вигадувати батькам.

Під кінець першого класу мама зустріла вчительку з музичної школи, яка їй розповіла, що я вже з півроку не з’являлася на заняттях. В авральному порядку мені довелося щось вчити, складати. Мотивацією для цього став грандіозний і болючий прочухан від тата. Відтоді я не люблю брехати.

Були й інші пригоди. Як я не вийшла з трамвая №3 на своїй зупинці Ромена Ролана, а проїхала на Кільцеву дорогу. Я думала, що трамвай поверне, і я вийду з іншого боку. Але водій виявився без навичок телепатії чи просто не любив дітей, бо зупинив порожній трамвай й вийшов собі на обід. І я сиділа в тому зачиненому трамваї годину, поки він не повернувся. Мобільних тоді ще не винайшли, попередити батьків про запізнення було неможливо.

Були такі діти, які після школи не поспішали додому. Я одна з них. Шарилася парками, лякалася ексгібіціоністів, але загалом було весело. Одного разу я завітала додому до подружки. Вона похвалилася мені скарбничкою, повною дрібних монет. А мені якраз були потрібні півтора рублі на фотографію. Гарну таку фотографію на згадку: в рамочці, з першою вчителькою. Усі діти здали, а мої батьки сказали, що у них грошей нема. І тут ця добра дівчинка дарує мені свої заощадження. Я й взяла. І віддала цю пригорщу копійок вчительці. Потім мої батьки повертали гроші за фотографію батькам тієї дівчинки, бо ці дорослі завжди усе ускладнюють.

Ми дуже зраділи, коли отримали нову квартиру. Велика чотирьохкімнатна на Нивках біля метро! До семи років я метро не користувалася і на Хрещатику майже не бувала, бо це ж Новий Світ, коли живеш на Борщагівці! Я слухала розмови батькі і думала, як це класно, мабуть, жити біля метро. Майже увесь мій другий клас ми ще жили на Борщагівці, але я вже ходила вже до іншої школи, біля метро «Берестейська» (тоді «Жовтнева»). Ну, як ходила — їздила двома трамваями, з пересадкою на бульварі Лепсе й з постійним переживанням, що можу пропустити свою зупинку. А десь навесні ми завантажили речами велику вантажівку й переїхали на Нивки. Я сиділа в кузові поруч із фортепіано й зачаровано роздивлялася Київ, який здавався мені величезним і таким недослідженим.

Більше спогадів: Милиция, ветчина и пес Электроника: детство на Липках;

Детство с порохом: между «Жовтневой» и Гарматной;

Київський Бродвей та престижні хрущовки: дитинство на Печерську;

Детство на Лукьяновке: школьный завтрак для дворняжки;

Полеты, фребелички и песни о любви: детство на Франко;

Маленький банкир и большой читатель: детство на Печерске;

Хобби для цыпленка и лампочка папы Карло: детство на улице Ленина;

Детство на новой Дарнице: корабль в песке и джинсы на рынке;

Дитинство на Троєщині: вибухівка під хмарочосами та свої пацички;

Дитинство на Корчуватому: кататися на драконі та обідати на пляжі;

Детство на Отрадном: штурмовать сады и расти на деревьях;

Детство на Троещине: песок, асфальт и 90-е;